Йоганн-Готфрід Гердер колись зауважив, що кожен народ має в собі центр свого щастя, як куля – центр ваги. Згодом, коли натхненні його ідеями інтелектуали заходилися різьбити зі своїх народів модерні нації, з’ясувалося, що у цьому центрі зосереджені уявлення нації про повноту власного буття. Зазвичай вони гуртуються навколо ідеї свободи – насамперед як історичної суб’єктності, – а вже з неї розгортаються всі інші цінності спільноти. Саме тому, зокрема, албанці у своєму державному гімні оспівують боротьбу за свободу, а азербайджанці – прапор свободи, грузини славлять свободу, а греки – «волю золоту», румуни співають про «волю святу», а вірмени – про блаженство загиблих за волю своєї нації.
Однак як серед куль, що летять зараз в українських вояків у Половецькому Степу, трапляються заборонені міжнародними конвенціями кулі зі зміщеним центром ваги, так і серед націй трапляються такі, що в них під впливом мутації цінностей змістився центр ваги. В одних – у бік ідеї державної величі: вона ж-бо уможливлює захоплення (собирание) земель; зразком для такого суспільства є підданець (верноподданный), а наслідками цього зміщення стають отруєння спільноти вдаваним «величчям» і врешті-решт розпад держави. В інших – у бік ідеї стабільності: вона ж дає змогу прирощувати статки; героєм такого суспільства є, за визначенням Миколи Гоголя, набувач (приобретатель), а наслідками цього зсуву стають згасання у спільноти волі до волі та підміна нею цінностей інтересами.
Гроші, звісно, люблять тишу, натомість гідність вимагає свободи. Тож поки західні європейці щосили намагалися «зрозуміти Росію», центр ваги Європи пересунувся до Балто-Чорноморського міжмор’я. Бо він завжди зміщується туди, де історія оприявнює свій моральний вимір, де з’являється критична маса вільних людей, готових боронити свою суб’єктність і навіть померти за Європу.
Відтак, привілей вольності перебрали нації Міжмор’я, яких ще сто років тому на Заході вважали бездержавними та неісторичними, а на Сході – инородцами та нацменами. Цим насправді аж надто історичним спільнотам було тим легше осмислити свободу як передумову своєї онтологічної повноти, що їхня пам’ять, серед іншого, містить згадки про власну державність, вільне повітря міст, незалежність університетів, вільнодумство філософів і поетів, самодостатність церковних братств, золоті вольності братії шляхетської та здобуті козацькою шаблею права і вольності.
Нині націям цієї віднайденої Європи і ззовні, і зсередини закидають занадто довгу пам’ять, надмірне занурення в історію та героїзацію свого минулого – а його ж, мовляв, краще би забути. Їхню ідентичність і справді підживлюють спогади про власний, здавалось би, геть безнадійний опір винищенню або й цілком гуманному розчиненню серед «визволителів» зі Заходу та зі Сходу, що намагалися перетягнути до себе центр ваги цих спільнот, – про зухвалий спротив тому, що Ґеорґ Геґель назвав люттю зникнення (Die Furie des Verschwindens).
Досвід того спротиву, успадкований або привласнений людиною Міжмор’я, робить її особливо чутливою до теперішніх викликів свободі. Тож не дивно, що у центрі її ваги і сьогодні лежить ідея, майже чотири століття тому о-мовлена Мелетієм Смотрицьким: «Ту безцінну нашу вольность спільним нашим, кров’ю купленим клейнодом уважаємо».
15.01.2015