Незнання – сила

Зовсім недавно появився новий номер журналу Ab Imperio, присвячений Євромайдану. Він є хіба першою серйозною концептуалізацією тих подій, що сталися в Україні від листопада 2013 р. Зокрема, хочу звернути увагу на передмову редактора номеру, Іллі Герасимова, в котрій він, серед іншого, проголошує, що «з революцією 2014 р. постмодерн закінчився», і що власне події в Україні є символом цього кінця (повний текст див. на сайті нашого журналу «Україна модерна»).

Тут хочу запропонувати читачам «Збручу» свою статтю з цього номеру, і то з трьох причин. По-перше, мої висновки збігаються багато в чому з висновками Іллі Герасимова – і він це визнає, цитуючи мене у своїй статті. По-друге, мій текст несподівано для мене заатакував проф. Владислав Зубок (в блогах російської служби BBC) – і там же можна прочитати нашу полеміку (мою відповідь також і на сайті Ab Imperio). Однак, щоб можна було зрозуміти, про що йдеться, треба знати мій текст. По-третє, оскільки на сайті Ab Imperio висить англійський варіант цього тексту, а англійською читають ще не всі, вирішив подати його тут українською мовою.

Текст написаний на прохання редакції Ab Imperio спробувати пояснити, чому російська гуманітарна наука виявилася такою безпомічною у поясненні того, що сталося в Україні.

Сумнів є моєю природньою батьківщиною. Не люблю писати на теми, де відчуваю сто відсотків свої правоти. Як казав старий галицький єврей, слова якого Чеслав Мілош вибрав епіграфом «Поневоленого розуму», навіть 75% рації є уже підозрілим. Однак стан російської гуманістики у випадку з українською тематикою провокує на тон праведної ієреміади. Щоб уникнути цього, спробую, наскільки зможу, концептуалізувати ситуацію замість засуджувати її й критикувати.

Очевидно, що на першому, поверхневому рівні, підставовою проблемою російської гуманістики є відсутність відповідних структур. Моя колега з Петербургу оповідала, що у Росії повноцінний університетський курс з історії України викладається лише у Петербургському університеті. Колега з Білгороду поправив, що подібний курс читається також у них. Навіть якщо припустити, що таких університетів є більше, навряд чи їх кількість перевищує число пальців на двох руках.

Іншою структурною проблемою є брак російських підручників з історії України. Звичайно, замість російських підручників можна було б вживати українських. Але це не рішає проблеми. Я не знаю, чи є формальні обмеження щодо вживання не-російських підручників у російських університетах. Однак окрім формальних проблем виринає ще одна, фактична: навіть якщо українські підручники можна вживати, російські студенти не можуть читати по-українськи. Так принаймні кажуть мені російські колеги. Усі розмови про близькість української і російської мови розбиваються об практику. Це підтверджує мій особистий досвід спілкування з російськими фахівцями мого і старшого віку. Навіть ті з них, котрі твердять, що знають українську мову, не можуть вести розмову на ній довше двох-трьох речень. Далі вони переходять на російську, виправдовуючись, що ми, українці, і так розуміємо російську. Що ж тоді говорити про студентів! Виняток стосується тих, у кого батьки або батьки батьків українці, а тому українська їм не цілком чужа. Але таких, зрозуміло, не так вже й багато.

Російську ситуацію варто порівняти з тим, що діється в іншого нашого найближчого сусіда, Польщі. Там після падіння комунізму кафедри україністики росли як гриби по дощу. При чому це слабо зв’язано з українською меншиною у Польщі чи найновішою хвилею української міграції. Діти українських батьків там воліють робити «нормальну» кар’єру, а не кар’єру «українців за фахом». Я не раз і не два зустрічався з молодими поляками, які вільно говорять по-українськи. Майже всі вони скінчили україністику у тому чи іншому польському університеті.

Інший приклад: у ділянці, якою я займаюся – новітньою Україною – я можу нарахувати щонайменше по дві-три наукові монографії майже по кожному окремому розділі, байдуже – чи це початок ХІХ ст., міжвоєнна історія чи пост-комуністична Україна. Хай мої російські колеги спробують зробити це саме щодо російських монографій. Легко догадатися, на чию користь буде рахунок.

З наведених прикладів напрошуються один висновок: україністика в російському академічному світі не є цілком легітимною галуззю навчання і дослідження. Зрозуміло, це не було би дивним, якщо б йшлося про історію і культуру таких далеких чи менш важливих для Росії країн, як, скажімо, Португалія чи Нова Зеландія. Однак у даному випадку йде мова про найближчого – географічно, культурно та історично – сусіда. Гуманітарії люблять думати метафорами. У випадку обговорюваної теми моя метафора була би така: якщо на підставі статистики кафедр, курсів, монографій і т.д. скласти ментальну карту російської гуманістики, то Україна з її тематикою опинилася би десь у районі Мексики чи Мадагаскару.

При причини такого недогляду можна лише догадуватися. Мої здогадки базуються на власному досвіді. Пам'ятаю, як у 1990-х у Любліні відбувалася спільна сесія польських, російських й українських істориків. Темою було минуле і майбутнє Cхідної Європи. Присутній там російський академік (зі зрозумілих причин, не буду називати його прізвище) почав свій виступ з тези, що українську ситуацію нема чого обговорювати, бо Україну чекає неминучий розпад і, як наслідок, зникнення з карти світу. Ці слова сказав не Жириновський чи інший дилетант, а провідний російський теоретик з національних відносин, з відповідними титлами і званнями. До того ж сказав без будь-якого збентеження – так як говорять «матку-правду», «без обиняков», прямо в очі польським й українським колегам. Цю тезу в різних виконаннях чув пізніше: Україна як «несостоявшееся / национализирующееся государство» не має майбутнього. Вона є «халіфом на годину». Рівень аргументованості відрізнявся лише рівнем софістикованості автора. Але зміст був той самий.

Моя добра знайома недавно пожартувала, що Путін веде себе так, якби начитався праць тих небагатьох сучасних російських істориків, що пишуть про Україну. Не знаю, хто кого читав. На мою думку, мова йде не про причинно-наслідковий зв'язок, а радше про кореляцію. А при кореляції немає сенсу вияснювати де яйце, а де курка. Співзвучність більшості російських політиків з більшістю російських гуманітаріїв є виразом загального клімату, що панує у Росії, і то не від сьогодні. Олександр Ципко розповідав («Независимая газета», 16.12.2008), що коли розпадався СРСР, «Ельцин думал, что он выталкивает Украину из нашей общей страны на время, что после того, как он освободит Кремль от Горбачева, независимая Украина "приползет к нему на коленях"». Цю стратегію у листопаді 1991 года пропонувала не хто інша, як покійна Галина Старовойтова. Можна уявити собі, що робилося в головах інших, менш ліберальних політиків.

Подібно, твердив Ципко, «администрация Путина во время Оранжевой революции исходила из ложного посыла, что основная угроза интересам России находится в Галиции, на западных землях Украины». Можна припустити, що у 2014 р. Путін думав так уже не лише щодо Галичини, але й щодо Києва: після Євромайдану центр українського націоналізму перемістився зі Львова в українську столицю. Але чи Путін змінив свій погляди щодо решти російськомовної частини України – тої, яку він називає Новоросією, від Харкова до Одеси? Навряд чи, якщо судити з його коментарів і з його поведінки під час «русской весны» в Украине.

Тут не варто окремо обговорювати, що путінський проект «Новоросії» відрізняється від історичної Новоросії – і якщо Путін читав праці істориків, то читав їх неуважно. Тут має значення не різниця в окремих нотах, а схожість самої тональності. А цю тональність я би звів трьох пунктів: 1) в основі українських подій взагалі, а Євромайдані зокрема, лежить український націоналізм (чи, якщо хочете, національний («націоналістичний») проект; 2) він пробує утвердити своє домінування у тому символічному просторі, який окреслюється мовою й історичною пам’яттю; 3) український проект є «вірою меншості» в Україні (якщо скористатися з титулу книжки Андрю Вілсона) і сам по собі ніколи не зміг би перемогти, якби не підтримка третьої сили, Заходу або, більш конкретно, США.

Для ілюстрації приведу інтерв’ю Алексея Міллера-історика з «Новой газеты» (16.04.2014). З цього інтерв’ю, яке представлене як розмова з експертом (а Алексєй Міллер таким безумовно є) читач міг дізнатися, що «чтобы быть не освистанным на Майдане, человек, который начинает и заканчивает свою речь, обязательно должен сказать: «Слава Украине!» — и получить ответ: «Героям слава!», що «одиозная партия «Свобода» сумела навязать Майдану свою риторику и свою эстетику», що «в Украине существует как минимум две, а на самом деле три основные общности. Одна — «украиномовные» украинцы, вторая — русскоязычные украинцы и третья — русские», что «у востока и у запада совершенно разные экономические интересы и разные модели выживания», що «Украина является не субъектом, а объектом игры, что на самом деле решения принимаются кем угодно, но не украинцами», що [в этой расстановке сил Путин заинтересован в] «деэскалации, а не в поддержании, скажем, того уровня напряжения, который есть», і «что единственным серьезным препятствием для деэскалации конфликта является позиция США», которые «только выигрывают от поддержания этого напряжения», поскольку как только происходит раскол Украины, то они получают … гомогенное в этническом отношении украинское государство, люто ненавидящее Россию в подавляющей своей массе.»

Я не буду окремо коментувати тезу про «пухнастого і білого Путіна» і «агресивну і страшну Америку». Вона з вухами видає упередження автора, і трактувати її серйозно як аналітичну концепцію не випадає. Ця теза, однак, важлива, якщо абстрагуватися від її змісту і прислухатися до її головного мессиджу: Україна й українці не є суб'єктом, а лише об’єктом.

Що ж до інших тез, то всі вони, без сумніву, відображають якусь частину реальності. Дійсно, на Євромайдані було багато націоналістичних лозунгів та націоналістичної риторики. Питання, однак, чи ця риторика була єдиною і головною? Скажімо, Євромайдан дійсно прийняв націоналістичний лозунг «Слава Україні – героям слава!». Однак він не прийняв іншого, лозунгу «Слава нації – смерть ворогам!» Можна припустити, що прийняття першого і неприйняття другого лозунгу пов’язано з тим, що на відміну від другого, у першому не було експліцитно націоналістичного і ксенофобічного змісту: люди на Євромайдані насправді проголошували славу собі – в їхній уяві самі вони були героями. Як іронічно відмітив російський публіцист: якби Бандера знав, хто використовує його лозунги на Майдані, він перевернувся би у своїй могилі. Інша промовиста деталь: після захоплення будинку Київської мерії портрет Бандери провисів там лише декілька годин – замість нього учасники Євромайдану вивісили баннер із зображенням Тараса Шевченка.

Окрім націоналістичних, на Євромайдані було багато інших лозунгів і символів. На вході до нього – найближчого до площі, де велися головні бої – висів великий плакат з портретом і словами Юрія Шевельова: «Світ сприйме нас лише модерними». Всередині Майдану на одному з вуличних бігбордів був написаний лозунг з Парижу 1968 «Il est interdit d'interdire!», а на майданівських палатках і будинках навколо були зображення маски Гая Фокса. Одна з молодих учасниць ходила з плакатом «Не хочу бути прекаріатом», а один з загонів Євромайдану називався «Нарнією».

Звичайно, кожен може бачити, що хоче: одні звертали першу чергу увагу на Бандеру – серце інших радували маски Гая Фокса та лозунги 1968 р. Але кожному випадку, Майдан не був однорідним та моноголосним. У ньому, як у біблійному Ковчезі, було « усякої тварі по парі». Питання, який дискурс у ньому домінував, і чи домінував взагалі, варте доброї дискусії. Мені найближча та точка зору, яку висловив інший російський публіцист: Євромайдан не міг би перемогти без націоналістів – але націоналісти програли на Майдані. Доказом є вибори. На президентських виборах 25 червня 2014 лідер «Свободи» Олег Тягнибок та лідер «Правого Сектору» Дмитро Ярош набрали сумарно менше, аніж голова Всеукраїнського єврейського конгресу Вадим Рабінович. На парламентських виборах чотири місяці пізніше обидві партії навіть не змогли подолати мінімального порогу, щоб ввійти у Верховну Раду. При чому вони програли не лише по всій Україні, але й в кожній області зокрема, включно з Львівською, де вони були переможцями виборів у 2012 р. Поразка «Свободи» була зумовлена багатьма факторами. Але одною з поворотних подій стало зігнання студентами зі сцени Львівського майдану одного з лідерів «Свободи» Юрія Михальчишина на самому початку української революції, 25 листопада 2013 р.

Наводжу ці факти не ради захисту репутації Євромайдану, а ради ілюстрації своєї тези: національні питання були не єдиними, а навіть не центральними у його політичному порядку дня. Відповідно, не були центральними і питання мови та історичної пам'яті. Хто був на Євромайдані, підтвердить: він був двомовним. Досить поглянути репортажі з зони теперішніх боїв Донбасу, щоб переконатися: більшість українських бійців, а особливо командирів розмовляє російською. Це саме твердить С. Лойко, кореспондент «Los Angeles Times”, який зробив репортаж про бої у Донецькому аеропорті: «внутри аэропорта у (украинских) военных оперативный язык - русский. По рации говорят все на русском языке. Никакой украинской мовы там нет… И что мне поразило – это была чистая, культурная, практически литературная русская речь…»

Що ж стосується історичної пам'яті, то тут подібна картина. Образ Сталінграду чи Брестської фортеці як символ впертого опору функціонує по обидва боки фронту, й сепаратистського, й українського. Київський таксист, який ненавидить «сепарів», слухає пісню про «батяню-комбата». Пам'ятники Леніна – там де вони ще стоять – вдягають в українські вишивані сорочки або малюють у синьо-жовті кольори.

Соціологія останніх місяців показує, що головна лінія розлому в Україні зараз відділяє зараз не Галичину від решти України (як це було на початку 1990-х), чи україномовну від російськомовної частини (як це було у 2004-2014), а дві сусідні російськомовні області – Дніпропетровську й Донецьку. Саме у Дніпропетровській області фіксується найвища підтримка «Анти-терористичної операції» проти Донбасу. Це є карта нової політичної географії України. Вона показує, що єдиної спільноти «російськомовних українців» (у термінології Вільсона і Міллера) не існує. Як і не існує єдиного російськомовного Сходу («Новоросії», у термінології Путіна). Він зараз має два протилежні полюси – Дніпропетровськ і Донецьк. Решту східних областей тяжіють до одного чи другого. Опитування, яке зорганізував Алексій Навальний в Одеській і Харківській області, показало, що ці дві області ближчі до Дніпропетровська, аніж до Донецька: серед їх мешканців переважає негативне ставлення до Путіна і позитивне або ж нейтральне до Порошенка, переважною більшістю (87%) вони хочуть залишитися в Україні і не приймають концепції «Новоросії» – хоча переважно (67%) вони є російськомовними. Ці і подібні опитування показують, чому так безславно провалилася «русская весна» в Україні: вся територія проголошеної Новоросії скурчилася до Донбасу, і то навіть не всього, а лише південно-східної частини.

Не хочу, щоб мене неправильно зрозуміли. Я не заперечую існування в Україні мовно-культурних поділів. Я просто тверджу, що їхню роль у подіях останніх місяців і років сильно перебільшена. Водночас при цьому переочують нові поділи, котрі стають в Україні все виразнішими: вікові, соціальні та освітні. При ігноруванні цих факторів неможливо зрозуміти, звідки взявся Євромайдан в Україні. Тоді він дійсно виглядає як deus ex machina або ж «американська інтрига». І навпаки: якщо власне зосередитися на тих змінах, що сталися в останні роки – перехід від індустріальної до постіндустріальної (сервісної) економіки, поява нового середнього класу та дебют покоління «ровесників незалежності» – Євромайдан стає не лише зрозумілішим, але й передбачуваним.

Я був одним з тих, хто передбачав Євромайдану ще задовго нього, пізньою зимою 2012 р. Тоді до мого передбачення багато хто в Україні ставився як до wishful thinking. А весною 2010 р. я припускав, що влада Януковича в Україні, на відміну від влади Путіна у Росії чи Лукашенка у Білорусії, не буде довготривалою. Його президентство є радше «системною помилкою» на тлі тих процесів, що розвивалися в Україні впродовж 2000-х. При цьому я посилався на дві хвилі World Values Survey – глобального опитування, які після падіння комунізму включили у себе Росію й Україну. Дослідження показало, що Росія впродовж «нульових років» застряла у т.зв. цінностях виживання, тоді як в Україні був помітний сильний зсув у бік цінностей самовираження. Роналд Інґелгарт, архітект World Values Survey, на підставі аналізу даних цього проекту, сформулював важливу тезу: у суспільствах, де посилюються акцент на самовираженні, авторитаризм має менше шансів. І, навпаки, має більше шансів має масштабний скачок у сфері демократизації. Ця зміна не має прямого зв’язку з економічним ростом, як твердили теоретики модернізаційних теорій. Якщо би було так, Росія була би значно демократичнішою за Україну. Ця зміна діє опосередковано, через цінності, котрі у свою чергу формуються історично.

У свій спосіб ця теза збігається з висновком, що пробували сформулювати українські ліберальні мислителі та історики – Михайло Драгоманов, В'ячеслав Липинський а перед усім Іван Лисяк-Рудницький: різниця між Росією й Україною полягає не в мові чи культурі, а в різних політичних традиціях, що склалися історично. На початку 1990-х цю тезу розвинув покійний московський історик Дмитрій Фурман на прикладі порівняння пост-комуністичних Росії та України. З роботами Інґелгарта, як і з подібними працями Дугласса Норта, Дарона Аджемоглю та ін. мене познайомив професор Московського університету економіст Александр Аузан. У 2010-2102 рр. на замовлення тодішнього російського президента Дмітрія Медведєва він займався виробленням стратегії розвитку Росії. Це були часи, коли про модернізацію у Росії говорили ще серйозно. Принаймні, як показують дослідження дискурсу Медведєва, вона була центральною темою і центральним терміном його публічних виступів.

Ці ж самі дослідження показують, що з поновним приходом Путіна у 2012 р. президентський дискурс зазнав радикальної трансформації: «модернізацією» було витиснуто «безпекою», з усіма належними наслідками. В Україні модернізація і цінності стали mots de jour з кінця 2000-х, коли стало зрозуміло що Помаранчева революція зазнала краху, і що треба шукати третього шляху між Ющенком і Януковичем. Євромайдан, перемога Порошенка та новий парламент в уяві багатьох українців власне виступає символом власне такої Третьої України. Особливо це стосуються тих, хто живе у великих містах-метрополіях (Дніпропетровську, Києві, Львові, Одесі, Харкові – а навіть, певною мірою, у Донецьку), становить середній клас і молоде покоління. Заради політичних й економічних реформ в Україні вони готові відкласти на другий план питання мови та історії. Для них Євромайдан був дійсно революцією цінностей.

У цьому, на мою думку, полягає головна драма сучасних російсько-українських стосунків: українці Євромайдану думають про модернізацію й цінності, Путін і його Росія – про безпеку й ідентичності. Українці виграють, коли залишаються на своєму полі. Путін ж зможе виграти, якщо заставить їх вернутися до гри з ідентичностями й безпекою: тяжко а майже неможливо робити реформи у країні, що перебуває у війні і розділеній мовою та історією.

У міжнародному, глобальному масштабі це є боротьба не стільки між Росією і Заходу, скільки між двома моделями розвитку – моделями обмеженого та відкритого доступу – котрі описують й концептуалізують у своїх книжках Інґельгарт, Норт, Аджемоґлю та ін. Вони роблять це як ревізію модернізаційних теорій 1950-80-х роках. Суттєвою частиною такої ревізії є вихід за рамки національної парадигми. У їх працях нація як поняття значною мірою є зедтронізованим – і як предмет дослідження (вони усі практикують глобальну історію), і як центральний елемент модерності (якою вона виступає, скажімо, в Ернеста Ґеллнера, одного з найвпливовіших теоретиків модерності).

У випадку Євромайдану ця ревізія знайшла своє емпіричне підтвердження. На моє глибоке переконання, Євромайдан не можна бачити лише у контексті української чи на східноєвропейської історії. Він належить до того типу суспільних феноменів і рухів, що й Occupy, Болотна площа у Москві чи площа Таксім у Стабмулі, студентських протестів у Болгарії чи Гонконгу – і першим історичним прототипом якого став Париж 1968 р. Єдина серйозна різниця між ними а Євромайданом є те, що майже всі вони програли, а він виявився переможним. Можна дискутувати, яку роль зіграв у цій перемозі національний вимір: революції з цим виміром завжди мають кращі шанси на перемогу. Але не можна зводити українську революцію тільки до національного виміру. Її становим хребтом був середній клас і молодь, котрі в умовах сучасного глобального світу все більше скочуються на позиції «прекаріату».

Приклад Євромайдану показує, як сильно змінилася Україна за 23 роки свої незалежності: він індустріалізованої, але сильно спровінціалізованої радянської республіки - до значною мірою пост-індустріальної держави, глибоко інтегрованої у глобальний світ, з усіма неминучими перевагами і загрозами глобалізації. Зрозуміти цю трансформацію можна лише вийшовши за рамки парохальної національної парадигми.

Очевидно, що вихід за рамки національної парадигми залежить не лише він академічних, але суспільно-політичних обставин. Але він не є предетермінованим. Він залежить від особистого вибору, котрий мають зробити для себе історики, соціологи, економісти та ін. У цьому виборі немає також специфічного російського чи українського виміру: є, з одного боку, українські і російські гуманітарії та суспільствознавці, котрі готові до цього переходу(як от Дмитро Фурман чи Александр Аузан), а є, з другого, ті, які йому противляться, але ж визнають його тільки на словах (Алексій Міллер). Тільки що обставини, в яких доконується цей вибір, в українському та російському випадку такі різні: у Росії модернізація не вдалася і є замороженою, натомість в Україні у неї зараз знову відкрилося вікно можливостей.

На мою думку, ця різниця позначуються на домінуючому російському академічному дискурсі про Україну. Він прагне доказати, що Україні самій модернізуватися таки не вдасться, що вона застрягне в історичній спадщині – національному питанні, внутрішніх поділах і т.п. Імпліцитно ж розуміється, що єдиним центром, котрий має рішати долю країн на колишніх радянських просторах взагалі, є Кремль. Тому не має сенсу займатися серйозно Україною – все одно вона рано чи пізно, після чергової невдалої спроби, повернеться на колінах.

Цей дискурс м'якою пеленою сповиває всіх – від націоналістів до лібералів, від аспірантів і до академіків. Він потужний, але й обмежуючий. За це останнє ми, українці, можемо бути вдячним його творцям і носіям: незнання, чим є Україна, і не розуміння, чим був Євромайдан, були одними з передумов поразки «російської весни» та сценарію «Новоросії». У тому сенсі російське незнання стало українською силою.