Коли народжувалася франківська Стометрівка, повсюдно був туман. Робочі вправно і жваво викладали бруківку. Всім хотілося зробити якнайшвидше, щоб згодом і самим прогулюватися, але, найбільше – бачити, як гулятимуть інші люди і як їм буде приємно. Робочі добре знали, що робити добрі справи – приємно. А бачити, що іншим справді від того приємно – найбільша насолода. Тому стометрівка народжувалася організовано і переконливо.
Ще лишалося викласти якихось п’ять метрів, як туман почав розсуватися і прояснилося. А потім і зовсім засіяло сонце і додало робочим радості, що їхня праця є доброю і увінчується світлом. Вони сприйняли його, як подяку. Бо хоч люди, які роблять добрі справи не конче потребують натомість дяки, та коли вона є, то їм дуже приємно. Адже всі – люди. І навіть ті, що стараються бути хорошими, можуть з часом розчаровуватися. Бо диявол приходить і нашіптує, що праця твоя марна і нікому не потрібна. Тому треба відганяти диявола. Це якраз дуже просто і легко робити чемністю і вихованістю. Не боятися дякувати. Не шкодувати слів вітання. Не гордитися, а вибачатися. Якщо так гарно поводитися, то всім захочеться бути так само.
Відкрили Стометрівку погожого весняного дня. Якраз всі холоди лишилися позаду, а попереду – лише сонце. З кожним днем люди все тонше вдягалися і взуття ставало все легшим. Стометрівка дуже тішилася, що в неї так багато друзів, які до неї приходять. Чимало було постійних – як-от жебраки чи вуличні музиканти. Їх Стометрівка взагалі вважала рідними, бо думала, що вони збудовані разом із нею. І щось в цьому було, бо часом так і є, що деякі міста чи місця не уявляєш без певних людей, а певних людей – без якихось місць чи міст.
З усіма цими «постійними» людьми Стометрівка була дуже красивою. Музиканти додавали мистецького шарму. Звучала різноманітна музика – і народна, і рок-балади, і танцювальні речі… Так Стометрівка була розмаїтою. А жебраки теж мали свою функцію, бо давали можливість перехожим ставати добрішими. Бо може часом прохачі здаються набридливими, навіть хочеться їх оминати. Але в них, певно, є своя велика місія. І не лише назбирати грошей кому на що треба, а й дати іншим можливість бути добрими. Спровокувати на доброту і милостиню.
Милостиня може бути різною і за різних обставин. Але й та добра. Просто треба жертовність в собі виробляти. Хтось може ще не дуже готовий жертвувати. Але складаються так обставини, що йде з кимось, для кого хоче бути хорошим, через те подає. А з часом вже подає так, щоб ніхто й не бачив цієї дії. Все відбувається маленькими кроками. Так, як колись будувалася Стометрівка – бруківка за бруківкою. А зараз – он яка гарна, весела і людна!
В різний час на Стометрівці бували різні люди. Ранок починався з прибиральників. Їх Стометрівка дуже любила, бо прибиральники чепурили її, наче мама малу доньку перед школою. І коли Стометрівка вже причепурена, то й не соромно інших зустрічати. А далі працьовиті – простували люди на всякі роботи. Також – школярі і студенти. Всім треба зранку. І діється багато в цей час. Коли свіжо і хочеться в рух.
Потім пішоходів наче трохи меншало, хоча, не надто. Бо весь час багато. Більшало і більшало. Може найбільше ввечері, коли всі гуляють. І старенькі, і маленькі, і підстаркуваті… Насамкінець лишалися закохані. Вони гарно сиділи на гарних лавочках під кленами, гуляли, тримаючись за руки, посміхалися щиро й добродушно… Коли вже й вони засинали, то наставала ніби тиша. Хоча, насправді, остаточна тиша ніколи не наставала, бо завжди комусь не спалося. А чи на вокзал хтось поспішав на потяг, а чи з псом комусь забаглося погуляти, а чи самі пси гуляли… Так що Стометрівка ніколи не була самою. Завжди хтось розважав.
З часом Стометрівка так всіх полюбила й була до всіх такою уважною, що впізнавала людей за взуттям. Хто ходив особливо часто, то вона навіть пам’ятала скільки в кого є пар взуття. Кому вже час нове, бо старе проношується… Найбільше дивувалася, коли чула когось незнайомого. Часто справді були незнайомці-туристи, до яких прислухалася, а інколи самі містяни просто купляли нове взуття. Їм Стометрівка мало дивувалася,бо, хоч одразу не впізнавала підошов, але вже за кілька кроків через ходу, вагу, темп руху впізнавала, хто йде.
Та хоч як було добре Стометрівці, але одне їй не давало спокою – туман, при якому вона народжувалася. Бо вона ніби й трохи пригадувала той туман, але точно не могла знати, чи таки був, а чи лише снилося. Бо відколи її відрили, то погода лише літня і тепла. А спогади про туман були дуже хороші – прохолодно-оксамитові. Стометрівка може найбільше любила світанки, бо тоді прохолода нагадувала туман. Але все одно було якось не так.
Всі веселилися, раділи сонцю й літу, а Стометрівка все більше смутнішала. Вона згадувала туман… За якийсь час і довкола здається щось перемінилося. Дерева і люди теж стали тихішими. Листя почало жовкнути і опадати. Це Стометрівку ще більше смутило. І хоч ставало все холодніше, але туману не було. Вона вже й не знала що робити. Їй вже й почало набридати стукання підошов перехожих. Печаль надходила.
Аж одного вечора Стометрівка заснула так міцно, що не чула й нічних прогулянок, нікого… Її розбудили лише двірники на світанку. І то не звичним шурханням, а чимось м’яким і лагіднішим. То падав перший сніг! Стометрівка так зраділа, що вже хотіла підстрибувати на місці, але вдержалася, бо злякалася, що може порозлітатися бруківка. А робочі ж так старанно її викладали.
Це було для неї щось дуже нове. І прохолода дивна і лагідна настала, і ходьба перехожих стала м’якшою і легшою. А самі сніжинки – о, вони вражали стометрівку… Вона захоплювалася такою красою. Сніг сипав все густіше і густіше. Загладжував усі ямочки. Ніжно притрушував дерева і людей. Знову хилив стометрівку на сон.
Наступного досвітку Стометрівка прокинулася від чи не єдиної ледь чутної ходьби. Через великий снігопад навіть прибиральники не поспішали виходити, бо треба було спочатку снігоприбиральну техніку розігріти і т. д. Окрім ходьби Стометрівка більше нічого не зауважила, хоч сніг ніби й перестав іти. Але всюди стояв густий туман. Це було неймовірно і фантастично. А ледь чутна ходьба належала близькому приятелеві Стометрівки Тарасові, який таки мешкав у одному з її будинків. А з Тарасом був його пес Люна.
Вони радісно пробиралися крізь снігові пагорби. Часом Люна губилася, але завжди виринала з снігу, як рибина. Тоді Тарас заговорив до неї: «Хто побачив зиму, весну, літо й осінь, той не побачить вже нічого радикально нового». Він говорив ніби до Люни, але Стометрівка знала, що до неї. Просто трохи соромився, аби не повиглядало, ніби хоче її чогось навчити. А просто так говорив, бо так собі думав: «Пори року існують для того, щоб ніколи не набриднути, тому їх так скоро забуваємо».
Стометрівка дуже раділа з Тарасових слів. Вона таки впевнилася у реальності туману й перестала смутитися, що його може не бути, бо він є й буде. Так само буде весна й літо. Так само опадатиме листя і випадатиме сніг. І буде їй надалі гарно-гарно у Франківську. Бо у Франківську гарно.
05.01.2015