Наші міста настільки брудні й потворні, що щоразу радієш, коли їх засипає білим снігом. Наше життя таке важке й безпросвітне, що перший сніг завжди радує душу.
Скільки себе пам’ятаю, завжди нарікав на наш клімат. Мовляв, занадто холодно, вогко й темно. Тому й кухня така – суцільні капуста з картоплею й жирне м’ясо. У таку погоду й із такою їжею людина не може бути щасливою.
Сіро, похмуро, нудно. Ніяк не міг зрозуміти, звідки ж у деяких наших художників такі кольори, таке багатство відтінків, пульсація різнобарвних променів. Пізніше здогадався, що все це мрії, сни. Це для них екзотика, щось далеке й переважно недосяжне, тому так часто вплітається в творчість. А вже зовсім близько – на Балканах – міста, посуд, їжа, небо й вода є значно кольоровішими, ніж у наших широтах. Не кажучи вже про всі ці Італії вкупі з Португаліями й Еспаніями. Невже ми північний, холодний народ?
А цього року потрапив у Бразилію – і через два тижні така безпросвітна туга мене взяла! Усе думав: як можна тут жити, коли все завжди однакове? Море тепле і взимку, і влітку. Небо переважно чисте, фрукти здебільшого солодкі. Цілий рік – різнотрав’я й щедре буяння всієї флори. Вийшов – зірвав банан з дерева, влігся в гамак і відпочиваєш, пітнієш, плекаєш свою ледачість, розбещену спекою. Ні, таке – бразильське – життя нестерпне. Нічого не змінюється, все однакове: око не може відпочити на заспокійливому пейзажі жовтих, осінніх гір, тіло не встигає взимку скучити за літньою спекою, навіть одяг цілий рік змінювати не потрібно! Саме там, у Ріо-де-Жанейро, я зрозумів, що наш клімат теж має свої переваги. Ну, або принаймні до нього звикаєш так, що потім в інших куточках планети тобі незатишно.
Повернувся, а в нас осінь. Холодна, мокра, брудна. Настільки депресивна й неохайна, як може бути тільки в постсовєтських країнах: вулиці не освітлені, під ногами каша, з вікон дує, з кольорового – лише повсюдне пластикове сміття. Люди вбрані настільки огидно, що не хочеться на них навіть дивитися: якісь безрозмірні дуті пальта, негарне взуття, брудно-сірі кольори, шапки-гандонки, дешеві й старі хутра, запах часнику і вата у вухах. Мракобісся.
І тут – як чудо ‒ сніг. Білий-білий, справжній. Як медичний бинт на убогі покалічені міста, як небесна спроба бодай якось їх (і нас) прикрасити. Коли прокидаєшся, а за вікном – усе біле й чепурне. Коли вогники гірлянд стрибають по снігу, мерехтять, коли кроки рипучі й пружні, а щоки – рожеві й свіжі. Сніг. Такий прекрасний, що аж на такий ми й не заслуговуємо. Як аванс для всіх нас.
І циклічність, яка має й певен вищий сенс. Можливо, це основний плюс нашого клімату – циклічність, змінність і повторюваність. Бо новий прекрасний світ навіть в однойменному романі Олдоса Гакслі ставав занадто одноманітним і нецікавим, стерильним і в цьому смертельним. Натомість зміна пір року – чудо, яке допомагає зберігати бодай якусь …ні, не віру, бодай якийсь оптимізм.
Адже коли після осені приходить зима, то й у житті після темної смуги настане світла, а після світлої колись знову буде темна. Прийшла зима, Новий рік на порозі, а потім буде весна, літо, осінь і знову зима. Цього не зупинити. Тут не треба вірити, бо це абсолютно певний закон природи. Так що й наша, українська непроглядна тьма колись закінчиться – на це й натякає перший сніг.
Новий прекрасний сніг.
02.01.2015