Певним підсумком львівського арт-року є тексти-візії трьох знакових виставок трьох культових львівських художників Олега Мінька, Олександра Аксініна та Володимира Богуславського, створені в рамках спільного проекту Львівського Палацу Мистецтв, Zbruc.eu та A-Z аrt «Школа арт-критики» (жовтень/грудень 2014).
ОЛЕГ МІНЬКО
Рефлексії до виставки Олега Мінька «Тайнопис» в галереї Гері Боумена (Львів, 29 жовтня-21листопада 2014)
Марія Пасельська: Муки за Донбасом
«Справжній митець є душею народу. Якщо народ живе в трагедії, то ти не можеш співати веселих пісень, бо ти живеш тими проблемами, якими живе і твій народ. Ти мусиш про них говорити»
Олег Мінько, інтерв’ю «Радіо Свобода», 11 листопада 2012 р.
Дехто каже, що коли йдеться про Олега Мінька не варто навіть перераховувати всіх його регалій чи ще якось додатково розтлумачувати, хто він. «Український Пікассо» – хіба не достатньо? Свого часу він охоче спілкувався з журналістами, тому залишилося чимало статей та інтерв’ю з ним.
Уродженець Донбасу Олег отримав освіту в Львівському державному інституті прикладного та декоративного мистецтва (сьогодні Львівська Національна Академія Мистецтв). Його ранні, кінця 1960-х, твори (філософсько-метафорична серія «Життя масок») повстали на хвилі «відлиги» в естетиці європейського модернізму, що, враховуючи тогочасні радянські реалії, було не тільки сміливим мистецьким кроком, але й політичним.
Я чую як дві подруги перемовляються між собою:
– Як шкода, що він більше не писав таких картин.
– Угу, шкода.
Вони ще довго стояли і захоплено обговорювали кожну деталь: червоне й чорне, яскравість фарб, розмір та пастозність мазків, шукали ніс та очі... Це дві картини раннього Мінька, можливо, «чужі» (бо засадничо інакші) серед інших, створених переважно в останнє десятиліття, робіт експозиції, але точно не для глядачів. І навіть спроба «загубити» їх серед решти полотен на довгій стіні, як виявилося, не була вдалою.
Оці і решта творів цієї серії вартували Олегу Міньку «дорого». В ’60-х роках такі «буржуазні» експерименти жорстко засуджувалися режимом. Хоча система в мистецтві не розумілася, але інтуїтивно відчувала, що ці твори точно не для виховання активних будівничих соціалізму/комунізму. 1970-ті позначилися на біографії митця хвилею арештів друзів, сам художник не раз побув в кабінетах КГБ. Тиск держави на якийсь період змушують митця відступитися. Почався, за словами самого Олега Мінька, «період мовчання». Вісім (!) років Олег Мінько нічого не малював. НІЧОГО. І щойно у 1978 році художник «повертається», бо вирішив остаточно – малюватиме далі… Але спершу мусив сам собі відповісти на питання: для чого? Сьогодні відповідь на це частково може звучати так: «Щоби написати про сум за Донбасом».
Почуття до рідного краю (Олег Мінько народжений в Макіївці, Донецької області) у його творчості – не сентимент, не варіант ностальгії, а спроба окреслити історичний та емоційний потенціал «маленької батьківщини». Звідси – «іконописний» лейтмотив, «мученицькі», майже «апостольські» образи. На руках його персонажів стигмати, погляд відвернутий, а очі заплющені. Акварельність, з якої виростають донбаські вугільні переробні заводи, додає не лише дитячої щирості, але і хворобливості. З ранніх фарб залишилися хіба чорні, штрихи стали впевненішими, але більш ескізними, зникла категоричність форм. З’явилася людина як мірило життя і щастя, з’явилася батьківщина.
Це наче сьогоднішній пейзаж Донбасу: роздертий війною, вразливий, сумний... Здається, що ці картини написані «тут і зараз», а не як передчуття війни. Неймовірна туга. Мабуть, таку відчувають сьогодні переселенці. Олега Мінька не стало напередодні подій Майдану 2013, але він пережив біль народу заздалегідь, як Кассандра.
Рефлексії до огляду виставки «Олександр Аксінін. Метаграфіка: досвід пізнання» (Львівська національна галерея мистецтв імені Б.Г.Возницького, 4 листопада – 4 грудня 2014 р.)
Ганна Цупко: Крізь кролячу нору з Олександром Аксініним
– Мартусю, а назви мені, будь ласка, українських художників, яких ти знаєш? – прошу я свою сусідку.
– Тобі сучасних чи взагалі? - питається вона, відкладаючи на хвилинку свою розумну книжку про те «Чому Грузії вдалося».
– Давай всіх, кого тільки зможеш пригадати...
– Єрко, Гапчинська, – починає вона з розтиражованих (але від того не менш талановитих та вагомих) імен. Ще той... Він постійно капелюха такого стильного носить. Дружину красиву має...
– Чічкан?
– Чічкан! І Шевченка ж можна, мабуть, додавати. Про Ройтбурта тепер знаю. Після Євромайдану. І... і певно, що все. Вибач, щось я якось не дуже в контексті.
Марта – людина з вищою освітою, наразі здобуває ступінь магістра медіакомунікацій, такий новий підвид філолога, себто людини, яка просто зобов’язана знати все, принаймні оглядово. Вона цікавиться вітчизняною культурою, багато читає і не пошкодує декількох десятків гривень за хорошу театральну виставу, добрий концерт чи художню виставку. Вона підписана на приблизно 80% львівських пабліків, що надають інформацію про різноманітні культурні, і не дуже, події. За можливістю відвідує найбільш цікаві (читай, притомні) з них, та й в принципі здатна підтримати розмову на тему української культури на рівні глибшому за середньостатистичний. Але от саме ця чарівна панянка впевнено відхиляє запрошення на виставку Олександра Аксініна, бурмочучи щось на кшталт: «Замахали ви своїми графоманами, пристойне щось мені покажіть».
Соціологічне дослідження з приводу обізнаності львівської аудиторії щодо мистецького потенціалу нашої Батьківщини тривало ще кілька днів. Потішило те, що до попереднього списку додалися Марія Примаченко, Катерина Білокур, Тетяна Яблонська та найдорожчий художник сучасної України – Анатолій Криволап. Деякі навіть згадали про те, що Лесь Подерв'янський перш за все художник, а вже потім людина, яка переосмислила творчу спадщину великого Шекспіра. Після просто освічених і грамотних людей в хід пішли знайомі дизайнери (з дипломами маститих худакадемій) та інші представники надмодного нині креативного класу (теж з дипломами академій мистецьких). Хто такий Аксінін, не знав ніхто. Хіба не дивно й трохи аж моторошно? Ось жила собі (не так давно) шалено талановита людина. Творила унікально атмосферні речі. А про нього ніхто й не пам’ятає, окрім вузького кола фанатів.
В нашій країні взагалі якось не склалося з історичною пам’яттю, а з історичними пам’ятками і поготів. Що не знищено, те – загублено, продано, викрадено, зіпсовано тощо. Ще є варіант, коли якісь цінні експонати роками припадають пилом десь по музейних сховищах і ніхто навіть й не здогадується, що вони ще й досі існують. Багато хто починає дратівливо твердити, що коли нема чого їсти, забувати про культуру є цілком логічним явищем. Але чому ж тоді маленький хлопчик Том в оповіданні Рея Бредбері так відчайдушно намагався врятувати бодай маленький шматочок «Мони Лізи»? І відповідь дана ще багато сторіч тому: аrs longa, vita brevis.
Ніколи не подобалося мені це дивне слово «ентузіаст». Певно через те, що за радянських часів воно встигло обрости різними іронічними та саркастичними конотаціями, але саме ентузіастам, які вперто до кожного ювілею організовують виставки, наразі маємо завдячувати можливістю подивитися хоча б на частинку того, що Аксінін встиг зробити за своє не досить довге життя.
Так хто ж він такий, цей загадковий містер Х, про якого я тут торочу? Якщо брати за взірець його власну манеру писати про себе, то вийде щось типу: «Саша Аксінін. Художник. Графік. Російськомовний український інтелігент. Православний».
Замість післямови…
Мов зачаровані, ми блукаємо галерею, знову й знову роздивляючись магічні офорти Аксініна. На вулиці періщить дощ, наші ноги мокрі, а пальці на руках навіть не згинаються, але ми невтомно кружляємо по колу, як зачаровані, не в силах відірватися від цих математично-точних, містично-привабливих робіт.
– Ну то що, Мартусику, що маєш сказати з приводу цього «графомана»?
– Слухай, він направду графоман… Але в найкращому сенсі цього слова.
Ми згадуємо, що його батько був воєнним картографом, а мати працювала на залізниці, і нам ввижається, що всі його офорти, то насправді зашифровані карти, на яких прописані карколомні шляхи, котрі відкриваються тільки «своїм». Що невеличкий цикл малюнків «Апокаліпсис», то не тільки картина бойових дій людства, але й путівник, що потенційно може привести до вічного, такого омріяного раю та гармонії. Найбільше часу ми проводимо перед його роздумами про керолівську Алісу та її пригоди у Країні Чудес. Примхлива плутанина лабіринтів відлякує та вабить одночасно. Ти розумієш, що кожен сантиметр, кожен поворот, кожен штрих невипадковий, він прорахований з точністю до міліметра. Від цього стає трохи не по собі, бо чим більше дивишся на ту добірку малюнків, то більше розумієш, що ці мікросхеми не прописували крок за кроком, вони являлися Аксінину одразу цілісними та чітко промальованими. Півкролика, усмішка Чеширського Котиська і незрима присутність Аліси, яка, здається, ось-ось вибіжить з плетива коридорів.
– Вкотре переконуюся, що «Аліса…» – не дитяча книжка.
– Ну, книжки для дітей пишуть дорослі, тому там завжди багато нюансів.
– Зробити б собі татуювання з котроюсь з його робіт.
– Не страшно?
– Страшно… Але ж як!
– Як?
– Не знаю… Для нього ще, мабуть, не придумано правильного прикметника…
З.І. В 1974 році він написав наступне: «Я слишком за чертой. Я буду заражать всех своей разрешенностью, своей Великой Радостью, исполнением своей Великой Будущности. Это все на мне – то, что не удалось Ему, все на мне, а вас всех я должен предупредить: начинается новый и истинный ряд с меня, и выдержать эту радость могут все, но для этого нужно защищаться болью, тем, чего раньше так избегал и так боялся я». Самовихваляння? Нехай. Він мав на це право. І сплатив за нього свою, чималу ціну.
Олена Касперович: Аксінін. Між ілюзією та істиною
«Одкровення є лише тоді, коли є те, що ставить питання».
О. Аксінін, 1981
Мета – (з грецької «між», «після», «через»), означає перетворення, слідування, перехід до.., зміну стану. Таким чином, Львівська Національна Галерея Мистецтв на Стефаника 3, яка надала простір для експозиції, перебирає роль своєрідного «порталу» до світу художника. Парадоксально, але на експозиції (у цих неремонтованих надцять десятиліть залах з архаїчним освітленням і обладнанням) ми потрапляємо не тільки до «світу художника», але й до атмосфери радянської доби, в яку жив, мислив і висловлювався художник. Нарікаючи на радянські часи, що не оцінили визнаних тепер митців, слід запитати: що заважає цінувати художника сьогодні? Фінансування – нехай, і не остання причина, але вирішальними залишаються професіоналізм, повага до автора і відповідальність перед глядачем і самим собою.
До експозиції виставки увійшли фотографії з Олександром Аксініним, його живописні роботи та графіка. Основу виставки складають все ж таки офорти: екслібриси, ілюстрації, «східні» цикли та Босхіана. Цікаво, що остання робота автора з символічною назвою «Воскресіння» теж зображає портал, і експозиційно саме вона відкриває серію графічних робіт.
У своїй творчості Аксінін перш за все, мислитель. Його роботи потребують часу, зусиль, «розумного і нелінивого глядача». Вони захоплюють, тягнуть у свій світ знаків і символів, у світ великого, маленького і ще меншого. Аби роздивитися сюжет, підступаєш до роботи надміру близько. І тут починається особлива пригода: світ навколо марніє, натомість ти вільно пірнаєш у світ Аксініна – складний, багатовимірний, багаторівневий. Простір символів, знаків, схем, лабіринтів, ілюзій, впізнаваних і невпізнаваних образів, індивідуальних асоціацій, сну, реальності, пошуку і врешті-решт істини. «Містерія відкриває, точніше, залучає до істини» (О.Аксінін, 1980).
Розглядаючи нескінченні деталі, серед яких нема випадкових, в якийсь момент втрачаєш відчуття часу і простору. Опиняючись «всередині» зображення, вже сам собі здаєшся маленьким у великому світі офортів художника-філософа. Можливо, саме ця «гра у виміри» (у збільшення-зменшення) і пояснює захоплення Аксініна творчістю Л. Керрола і Дж. Свіфта. «It is all about as curious as it can be». (Це все так дивно, як це тільки може бути). Цикл робіт «Аліса в Країні Див» також увійшов до експозиції виставки. Драбини, двері, нори і переходи – тут Керрол і Аксінін перегукуються через століття. Радієш, коли бачиш, як визирає з-за рогу мишача голівка, якої от-от не помітив би і пішов. Художника також цікавила творчість Босха, Брейгеля, Достоєвського, Хлєбнікова, Борхеса. Всі вони так чи інакше акумулювалися в його офортах через явні і приховані цитування.
Мета творчих пошуків Аксініна – пізнання, розкриття істини. Інструменти – слово, лінія, пляма і крапка. Аксінін використовує текст, як естетичний, додатковий або основний, але завжди органічно використаний елемент. Певний період свого життя Аксінін присвятив осягненню східної філософії. Він створює цикли офортів «І Цзин», «Місяці. Схід», «Будда» та екслібриси, використовуючи східні образи. Ця захопленість в значній мірі обумовлена тогочасною «модою» в Радянському Союзі на східну філософію, містичний світ буддизму та стародавню культуру Китаю і Японії.
Аксінін також створив десятки екслібрисів своїх знайомих, які можна сміливо назвати психологічними портретами художників і письменників його оточення. Через ці «портрети» впізнаєш і самого Аксініна: людина, здатна на таке тонке розуміння душі, сутності «іншого», не може не любити світ і людей.
Олександр Аксінін загинув у віці 35 років і залишив по собі 27 томів щоденників: міркування щодо завдань мистецтва, мети художника, ролі глядача і назагал устрою світу. І якщо тексти Аксініна на правду складні для розуміння непідготовленому читачеві, то «читати» графічні роботи може кожен, настільки глибоко, наскільки дозволить собі сам.
Юлія Козенко: Аксінін у пошуках вічних істин
«Безумство – найбільш чисто висловлена реальність. Сутність людина поза осмисленням безумства зрозуміти неможливо».
(Александр Аксинин. Мысли. А. Аксинин. – Львів: Галицька брама, 2001. – №7 (79)).
Побачити велич і нікчемність сутностей оточуючого світу через призму алогізмів та спантеличень – це талант. Втілити талант у графічний витвір за допомогою «ювелірної» техніки офорту – це праця. Вміти ж у такий спосіб дражнитися із реальністю, звинувачуючи її безглуздості – це геніальність.
Львів мав би пишатися, що в системі його координат зростав Олександр Аксінін – всесвітньо відомий графік, глибина та широта поглядів якого дала верхівці, чи передовій дозрівали норовисті ідеї майбутньої парадигми просвітлення.
Світло і тінь, гра контрастів, досконалість ліній і штрихів, багатозначна лаконічність. Для того, або осягнути суть робіт цього художника слід володіти хоча б мінімальним філософським бекграундом. Або ж гостро відчувати дилеми вічності. Більшість того, про що міркував автор, і що сублімовував у свої праці – колізії бутафорного та істинного, величного і нікчемного, мікро- та макрокосмів, часу та вічності – існувало забагато років до нього і нікуди не щезло і по сьогодні. Історія циклічна. Не виключено, що повторюється вона тому, що ніхто не бажає до неї дослухатися, і жоден не в змозі відповісти на низку питань. В цьому і суть метафізики. Її, як філософську течію, про граничні і надчуттєві принципи буття, й сповідував автор.
Метафізичні пошуки сенсу існування людини у О.Аксініна звернені до вищих духовних сутностей. Художник торкається сентенцій світових та національних релігій та духовних течій, і рефлексує їх у своїх працях. Навики опанованої у поліграфічному інституті, спеціальності художнього оформлення книг О.Аксінін демонструє у восьми офортах до «Аліси в Країні Чудес» Л.Керрола та в 11 офортах до «Королівства абсурдів Дж. Свіфта». Це високомайстерна байка для дорослих із належною їй мораллю та сатирою, виконана у другій половині ‘70-х рр... А що, коли будь-який сенс полягає у його відсутності? Що, коли безумці значно ближчі до істини, аніж мислителі? Намагатися знайти відповідь через виворіт, ставлячи світ з ніг на голову: хто інший вдасться до такого впертого пошуку істини, кому, як не дисиденту-романтику, вона є настільки цінною?
Ви коли-небудь уявляли світ як велетенський гарбуз, де роль насіння виконують люди? Колоду карт, що постає пакунком світового універсуму, всередині якого кроляча душа? Зрізи землі у вигляді капелюхів? Зрештою, марно описувати побачене, бо це абсолютний суб’єктивізм. Варто відвідати виставку, аби переконатися, що це помпезніше за трьохвимірний формат кіно, та упевнитись, що ми ходимо львівськими вулицями по слідах величини незбагненного розмаху.
Людмила Задорожна: Спіритуальний сеанс
«Бути – це відчувати».
Джордж Берклі
Хто пам’ятає життя у всесоюзному застої з острівками інакомислення либонь у Львові (часи Республіки Святого Саду і т. ін.) та в Прибалтиці, той зможе оцінити значення феномену Олександра Аксініна у радянському мистецтві. Назагал, не таким вже й совковим був львівський культурний і митецький простір, але не таким вже й європейським. Про це в своїй біографії писав сам художник: «В 1949 году вроде бы русский человек родился во вроде бы европейском городе Львове».
Неоднозначність, яку викриває подвійне «вроде бы», нібито послаблює для Аксініна важливість навколишнього: побуту, радянщини, будь-якого офіціозу, національної приналежності. Продавати свої твори він не вмів і не любив: купляли принагідно друзі, переважно за символічні суми, побутом опікувалася дружина, тож, зрештою, «світ ловив його та не спіймав». Хочеш-не хочеш, задаєшся питанням: хотів Аксінін бути графічним філософом-одинаком чи все-таки визнаним художником? Він дуже радів своїм міжнародним перемогам (призові місця, три екземпляри його екслібрису навіть були передані в дар Папі Римському Іоанну Павлу ІІ). Кожен день починав з відвідування кав’ярні «Нектар» на Саксаганського, місця зборів тогочасної «продвинутої» львівської тусовки. Проте знайомі кажуть, що Аксінін був людиною асоціальною і дотримувався аскетичних норм життя. Таки не зовнішній світ його тримав і надихав. «Існувати – значить бути сприйнятим», – писав у своєму щоденнику графік словами того ж таки Берклі.
Аксініна приваблювала література, де він знаходив трансцендентний «посил»: це наприклад твори Джонатана Свіфта, Льюїса Керолла, Федора Достоєвського, Велєміра Хлєбнікова. А потім автори та їх герої переходили на його офорти. Улюбленою аксінінською технікою була саме ця старовинна та кропітка гравюра на металі – офорт. За коротке життя (загинув художник у віці 35 років в авіакатастрофі) він створив 346 офортів і близько 200 робіт нетиражованої кольорової графіки. Скрупульозна робота над заповненням аркушу\полотна мініатюрними символами-візерунками, створення багатошаровості візуального тексту (те, що робить Аксініна впізнаваним) – своєрідна медитація. В цьому форматі Олександрові вдалося створити універсальну метамову. Експерименти привели його до російських традицій поетики абсурду та онтологічної рефлексії Достоєвського, пошуку змісту в лабіринтах абсурду Країни Чудес, жонглювання біблійними сюжетами, творення системи ідеограм: екслібрисів, мета-алфавіту, інтерпретації знаків давньокитайської «Книги змін», переплетення слова і малюнку. Цей перелік можна продовжувати, потрохи розв’язуючи щільний вузол аксінінських графічних світів. Проте підвів риску сам художник: «Каждого отдельного – мало. Потому мало, что есть сверхцелое. Потому и – свободно… Всегда мир как целое». Залишеними ним щоденниками, частина з яких є опублікованими, можна користуватись як інструкцією чи «додатками» до основного тексту – візуального всесвіту, який за переконаннями Аксініна мав бути зрозумілим без прив’язки до часу, доби чи простору. Як це – бути сприйнятим? Суспільством, владою? Для ідеаліста Олександра Аксініна бути сприйнятим – означало визнати ілюзорність світу, визнати свободу, завдяки якій з легкістю (але паралельно без змоги позбавитись від почуття та поетики абсурду) можна творити свій незаанґажований простір, зайняти поза-культурну «нульову» позицію.
Рефлексії до виставки живопису «Володимир Богуславський: Синє» у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б.Г. Возницького (6 листопада – 6 грудня 2014 р.)
Ірина Шимон: Рецепт спокою
ХХ століття, час глобальних воєнних жахів і протистоянь, можна класифікувати в історії як століття остаточної втрати спокою, що в Європі розпочався ще в добу Бароко. Відтак, сьогодні ознакою людини тривожної є постійний пошук спокою: фізичного, фінансового, психологічного, метафізичного... Тим більше сьогодні, в час тотальної глобалізації і надшвидких потоків інформації, коли людина від неможливості осягнути, зрозуміти й осмислити все те, що говориться/думається/робиться, почувається дрібною й безсилою. Тому, аби зовсім не втратити себе, ми обираємо радше стояти на берегах отих світових інформаційних потоків, формуючи русла власних думок у затишних заплавах. До пошуків спокою (основний симптом епохи) вдаються всі без винятку, однак найбільш успішно – таки люди мистецтва, які вміло формують-вимальовують оази власних думок і вражень від світу.
Успішним шукачем спокою є художник Володимир Богуславський, персональна виставка якого «Синє», відкрилась у Львівській національній галереї мистецтв ім. Б.Возницького. Чому визнаємо Богуславського «тим, хто знайшов спокій»? Бо спокою в митця так багато, що він ділиться ним через свої роботи, кожна з яких заколисує, засмоктує в густу глибину кольорів, насамперед, звісно, улюбленого синього. Представлені пейзажі й натюрморти, аскетичні портрети та сцени зі світу театру, є добрим ліком проти метушні та марноти щоденних турбот. Секрет – у поєднанні вишукано-холодних барв синього, фіолетового, зеленого з активно-гарячими вкрапленнями червоного та жовтого.
Володимир Богуславський – киянин, вражений колись у юності побаченими роботами Романа Сельского і Карла Звіринського, зваблений європейським затишком Львова, обрав галицьку столицю місцем для творчості і життя, різниці між якими, зрештою, для нього не існує. Виставка «Синє», що охоплює роботи митця, створені упродовж майже 35 років, присвячена його найбільш любленій барві, барві спокою, занурення й самоспоглядання. Синій – колір величі, задуми, сну – часто використовували ван Ґоґ, Пікассо, Малевич, і саме глибокий синій – як колір «без дна» – використовує й Володимир Богуславський для зображення моря, квітів, неба, будинків і людей.
Сюжети позачасові, на полотнах багато простору і повітря, багато безмежжя, що приковує погляд і водночас лякає. Його «Вечір», «Ніч», «Повний місяць», «Корабель», «Ліс», «Зима» – своєю вишуканою простотою порушують вічні питання краси, гармонії, буття. Володимир Богуславський вихоплює давно відомі мотиви й «розкадровує» їх на свої широкі полотна, де вони набувають об’ємності і неймовірної глибини, в яку вдивляєшся ти, і яка вдивляється в тебе.
Синій Богуславського вабить своєю магічною екзистенційністю. Хоч розмір творів зазвичай великий, зображуване виходить далеко за межі формату. Особливо це помітно у «морських» роботах «Корабель» та «Білий корабель»: тут безмежність синього розчиняє раму, заворожуючи своєю насиченістю і відтінковою довершеністю. Художнє вирішення композицій настільки просте, що погляд просто всотується в полотна й годі зрозуміти, чому так хочеться вдивлятися в цю синь, і чому на душі стає все спокійніше і спокійніше. І, що дивно, ці дози спокою присутні навіть у теоретично динамічних сюжетах. Скажімо, роботи «Сцена» чи «Опера» вихоплені у реальності в таких ракурсах, що внутрішня гармонія героїв не викликає сумніву. Прикметно, що на полотнах Богуславського мало людей (тому, мабуть, стільки спокою), натомість багато мрії, затишку, добра, любові до всього зображуваного, вдячності, свіжості, радості і свободи. Насамперед свободи простору і радості споглядання.
Юлія Заколябіна: міфопоетика синього
Журналісти та мистецтвознавці люблять наділяти Володимира Богуславського епітетами та порівняннями: непересічний митець, останній романтик у сучасному мистецтві, найхолодніший естет і т. д. Та особисто для мене цей художник не потребує зайвих пієтетів, він та його «синє» – це так щиро та відверто, що будь-які інші слова здаються занадто «декоративними». На каналі «24» прозвучало: «...Богуславський – складний для сприйняття». Та чи може бути щось простіше, ніж сприймати безмежність відтінків синього, блукаючи намальованими дахами чи гойдаючись у морських хвилях? Після викликів, які кидає сучасне мистецтво своїм глядачам, сприймати Богуславського так просто і так радісно, ніби повертатися додому.
Синій – це бог неба Амон, колір шкіри Крішни, шати Цариці Небес, мозаїки Равенни, це Фра Анджеліко і Джотто, вітражі соборів, трагічний синій Врубеля, бентежний синій ван Ґоґа, пастельні балерини Деґа, «блакитний період» Пікассо, синій птах Метерлінка, хвиля Хокусаї, ніч Шагала, інтернаціональний синій Іва Кляйна, це сакральність і духовність, символічність та містичність. У творчості Богуславського синтезувалися уявлення усіх часів і народів про синій: ось йде поважна пані у синьому капелюшку, наче несе на собі шматочок ультрамаринового неба, або пливе корабель, він ще не знає, що у порівнянні із величним кобальтом спокійного моря, виглядає надзвичайно маленьким.
Для поетів-символістів синій колір був особливим, ми зустрічаємо у Брюсова та Флоренського праці, присвячені синьому, для них це колір часу, миттєвості життя, безкінечності та неминучості. Клод Моне створив свій відомий медитативний твір-панораму «Лілії» саме у блакитних тонах, навмисно зупиняючи мить і даючи змогу насолодитися цим досконалим моментом. Коли вдивляєшся у густу ніч на полотнах Богуславського, то ніби застигаєш у часі, там не має людей, міського шуму, це може бути будь-яке місто на планеті, а отже – завжди твоє улюблене.
Шведський режисер Інґмар Берґман стверджував, що «мистецтво повинно потрапляти в душу і серце, минаючи проміжну посадку в області інтелекту». Мистецтво Богуславського легко зісковзує у сферу духовного. Бо його картини – як очищення, відверта розмова сам-на-сам, вони втягують глядача у середину багатовимірного простору, активно сприяють стану медитативного занурення. Виходиш із галереї і мимоволі починаєш шукати небо-ультрамарин та кобальт спокійного моря за рогом. І чомусь у Львові, якому так бракує моря, ріки чи хоча б річечки, раптом пахне солоними водоростями.
31.12.2014