Олена Касперович

Що може запропонувати сучасному українському мистецтву випускниця консерваторії? А що можуть запропонувати реалії сучасного українського музичного простору молодому композитору?

 

Отримавши освіту у Харківському університеті мистецтв, Олександра Малацковська відмовилася від, здавалося б, єдиного можливого шляху – викладацького. Натомість сміливо випробовує себе і свій хист у перформансі і джазовому прочитанні української поезії, у експериментах на межі театру і музики – з Розою Саркісян, а з Ігорем Парфьоновим – у новому українському кіно. До слова, прем’єра роботи з останнім – стрічки «Одного разу в Україні» – відбулася наприкінці листопада у Києві. А вже 26-27 грудня і львівський глядач побачить її у кінотеатрах Львова.

 

 

Про професію «композитор», про те, як потрапила у кіно і театр, про творчу місію і про те, чому вас навчить і не навчить консерваторія – далі у розповіді молодої композиторки Олександри Малацковської – світлої людини, що притягує до себе своїм оптимізмом, щирою посмішкою та безсумнівним талантом.

 

«Одного разу в Україні»

 

Насправді, все почалося із співпраці з Ігорем Парфьоновим над його фільмом «Інакомислення». Ми познайомилися з режисером, коли він попросив мене написати музику до його фільму. Фільм мав от-от їхати на фестиваль, але Парфьонов ніяк не міг знайти потрібного композитора. І ось, за два тижні до терміну, він, за рекомендацією знайомих, дзвонить мені і пропонує стати композитором його фільму. У мене було три дні, аби осмислити фільм і почати писати. Ця картина складна, про бійню і насильство над тваринами, психлікарню та її пацієнтів. Я взяла те, що мала напрацьоване, і пішла на студію, аби він мене почув. Вперше! Ми не були знайомі раніше. Ми працювали дуже швидко, кожного дня писали музику на студії. Я писала живу музику для фортепіано з віолончеллю. Дещо використали з написаної мною раніше сонати для віолончелі. Ми записали дуже багато музики, а потім вже працювали з цим матеріалом і фільмом. То був мій перший досвід роботи у кіно. А через рік ми знову зустрілися з Парфьоновим і він запропонував використати мою музику у фільмі «Одного разу в Україні». У його короткометражці «Нахлібники» також моя музика. На фестивалі «Запорізька Сінерама» вона навіть отримала нагороду за найкраще музичне оформлення.

 

Як гартувалась композиторка? Або «я люблю відповідальних»

 

В мене не буває такого, що я не можу писати і край! Звісно, іноді буває, відчуваєш, що не можеш, але розумієш, що це – робота. Мені може не хотітися, але я сідаю за інструмент ввечері, пройде пів-години і робота «піде». Я не бачу сенсу чекати якогось натхнення, звикла ще з консерваторії. Коли ми вчилися, то кожного дня приїжджали о шостій ранку в консу, займалися, потім йшли на пари, потім приїжджали ввечері о п'ятій і до опівночі... Це – гарт. Справа у професіоналізмі. Наприклад, у мене в дипломі вказано, що я можу викладати, але я не піду цього робити, тому що я в цьому не професіонал. І взагалі, із досвідом, я зрозуміла, що дуже важливо, аби на кожному місці – чи то продавець, чи офіціант – працювали тільки професіонали. От тоді, мені здається, буде в нашій країні все добре. Якщо кожна людина буде займатися своєю справою. Не можна робити те, чого ти не любиш. І якщо вже ти цим займаєшся, то ти зобов'язаний це полюбити. Якщо ти робиш щось, то мусиш старатися щосили. Якщо я обіцяю, що за два тижні напишу музику, то я маю написати її за два тижні. Тому що я дала слово, і нехай мені буде погано, і я буду всю ніч не спати... Навіть коли я була вагітна, то відклала на два місяці лікарів і ходила на репетиції «Фюрера» кожного дня. Це і є, на мою думку, відповідальність. У роботі я люблю відповідальних людей.

 

 

Робота над «Фюрером»: «Спочатку була музика»

 

По-перше, музика до кіно і до театру – це різне. У кіно треба було створити музику для вже готових частин твору. А у «Так, мій Фюрер» сама основа – музична, тому ми його і назвали концертом.

Ми були знайомі з Розою (Роза Саркісян – режисер театру De Facto, педагог акторської майстерності – авт.) давно, вона вчилася у моєї подруги, теж композитора, на загальному фортепіано. Ми займалися у сусідніх аудиторіях і Роза іноді приходила раніше, забігала до мене і говорила: «Сашо, давай що-небудь зробимо!», і я казала «Давай!». Вона сідала, наговорювала мені якісь образи, я щось імпровізувала, але тоді на цьому все і закінчувалось. З того часу чотири роки пройшло. Вона від'їжджала до Москви на деякий час. І одного дня пише мені: «Сашо, давай щось таки зробимо! Щось музично-театральне». Я кажу: «Давай матеріал. Що ти хочеш?» Вона мені дала цю п’єсу Брігітте Швайгер. Ми вирішили, що це буде чисто музичний твір. Виходить, що у нас музика звучить від початку і до кінця. Музика і текст є основою. І вже, відчуваючи цей текст, цей монолог, який я чула і як я його чула, я почала одразу писати музику для фортепіано. Потім ми покликали Надю (Надія Алюнова – авт.) – головну акторку, і у нас одразу відбулося «злиття». Все, можна сказати, нарешті «співпало» емоційно. Ми однаково відчували, як все має бути. Кожен ділився своїм – які він бачить картинки. В результаті ми записали музику тижні за два-три. Тут не було встановленого терміну, проте мені хотілося скоріше побачити результат, було нетерпіння всередині якесь.

Ми вирішили, що будуть «люди-оркестр», ми думали навіть, що вони будуть розмовляти як скрипка, тонувати. Спочатку слово «концерт» мені здавалося не дуже вдалим до цього твору, а потім я зрозуміла, що це дійсно концерт. Що важливо для концерту як музичного твору? Соло. Концерт може бути для скрипки, альту і оркестру. Оркестр грає весь час.  І оскільки у нас концерт для актриси і фортепіано, то виходить, що коли ми зробили імпровізацію на фортепіано і монолог Наді у другій частині, то форма завершилася. Тобто, вистава побудована за класичними музичними принципами. А те, що за формою вийшло музично-театральне дійство, то це , що спочатку була музика, а потім вже виникали візуальні і текстові образи.

 

 

І слухати, і співати, і грати

 

У виставі звучить не тільки написана музика, я ще й постійно імпровізую. Намагаюся відчути, на якій ноті актриса виходить, чи вона кричить, дивлюся, як реагують люди, що вони відчувають, і від цього відштовхуюсь вже. Це складно, і тепер я розумію, як це круто! Це жива музика. Там все, кожна мелодія органічно вплетена. Актриса може розтягнути текст, і мені доводиться якось «крутити», складати на ходу, тому що все має йти з текстом, з її диханням. Починаю я так, як у мене написано, але закінчення мені доводиться майже завжди доімпровізовувати, догравати, щось придумувати по ходу за тематикою. Наприклад, у нас у танго під кожний акорд має свій рух. І в момент, коли вони кружляють, якщо я зіграю щось інше – танець не вдасться. І я рахую: раз, два... Льоша крокує – раз, два, три, чотири. І на п'ятий крок мені треба дограти. Виходить такий імпровізований концерт, тому його неможливо записати, щоби кудись поїхали без мене, так не вийде. І в хорі в мене своя партія. Треба і слухати, і співати, і грати. Це дуже цікава музична форма. Але, як на мене, головне, що вийшло дуже душевно і по-справжньому, так, як ми це все втрьох відчували тоді.

28 червня у нас вже була прем'єра. Ми не розклеювали багато афіш, тому що не знали, як люди відреагують на таку назву, бо тоді якраз все починалося на Сході. Розповсюджували інформацію про виставу тільки в інтернеті серед знайомих. І мене здивувало, що не було вистави, на якій би наш маленький зал не був би переповненим. Завжди було багато людей.

 

Як стати акторкою за тиждень

 

Коли я вчилася в консерваторії, я займалася і в театральній студії P.S. (Харківський театр Post Scriptum –  авт.). Але театру потрібно віддавати сто відсотків, тому я пішла. І я рада, що не знайшла нічого більше, тому що потім з театром De Facto переді мною постало завдання за тиждень стати акторкою. (Мова йде про перформанс «во(й)на» – авт.) Я була розгублена. Читала текст і не могла зрозуміти, що роблю не так. Але, на щастя, в мене були такі партнери як Надя (Надія Алюнова) і Роза-режисер. І за тиждень мені це стільки всього дало. Я зрозуміла, що треба вчитися, граючи. І якщо була б можливість, я би із задоволенням грала ще.

Проте не можу назвати себе акторкою в «Фюрері». Там я, скоріше, частина вистави. Я все проживаю. Знаю, що від мене залежить все. Відчуваю дуже велику відповідальність. Зрозуміла, що актор –  це людина максимально щира. Під час вистави думаю про те, що відбувається з акторами і з глядачами.

А з театром P.S. зараз готуємо проект, для якого я пишу вокалізовані вірші за творчістю Ліни Костенко. І співаю, і як актриса приймаю участь. Буде щось джазове.

 

 

«Перерви не буде»

 

Мені у грудні вже народжувати. Перерва? Перерви не буде. Моїй дитині три років, я пішла на пари через два тижні, як народила. Бо я не розумію, що таке перерва. Навіть якщо я один день сиджу вдома і нікуди не виходжу, і не пишу – у мене жахливий стан. Коли я завагітніла, мені було страшно, що я буду сидіти вдома, але мені допомагала родина. І коли з'явилася Єва, я писала ще більше, ніж до неї. Дитина тільки робить тебе багатшою, емоційнішою і відповідальнішою.

Люди творчі – вони творчі в усьому. Я, наприклад, ніколи не  використовую рецепти. Мені побут не заважає, треба тільки вміти розподілити свій час. А декрет для мене страшне слово.

Ось у грудні ми будемо грати, а потім ми хотіли б щось нове з Розою зробити. І двадцятого січня, на Розин день народження, ми точно будемо грати «Фюрера» знову, десятий раз, сподіваюся, що все буде добре. Театр De Facto – це моє щастя. Бо якщо тобі подобається те, що ти робиш, і в тебе виходить, то це –  щастя!

 

 

Війна – вона?

 

В перформансі «ВО(й)НА» використано лише один мій твір. Натомість це був мій акторський дебют. Цей перформанс про те, як жінка відчуває себе у цей час. Війна – вона? Це питання доцільності ожіночування війни. На основі текстів, документів, розповідей жінок, котрі воювали, які стріляли. Це дуже актуальна тема. Роза каже, що тільки жінка може зупинити війну.

А я – ні. Я думаю, що чоловіки мають зупиняти війни, тому що це важко для жінки, судячи навіть з тих історичних документів. Так, війна –  це жінка, вона забирає в тебе коханих, уводить. Вона –  це пристрасть, це агресія. Війна – це жінка. Мені здається, що жінка у війні – страшніше, ніж чоловік. Чоловіки відмежовуються, у них інші інстинкти. Якщо жінка буде воювати – це буде страшно, це буде настільки по-справжньому... Жінка на війні – це протиприродно. Що відбувалося з цими жінками? Проте сама війна – це жінка, з цим я погоджуюсь. Тим не менше, я проти того, щоб жінки воювали.

 

 

«В консерваторії не вчать як гроші заробляти»

 

Знаєте, в консерваторії не вчать, як гроші заробляти. Тобто, заробляти не викладацькою діяльністю, а саме композиторською. Мені іноді навіть складно домовлятись про гонорар за роботу – не навчена. Мої колеги працюють в музичних школах, концертмейстерами, але це все, звісно, копійки. Це взагалі не для мене, я не можу працювати під начальством, мені здається, що дарма просиджую свій час. Що стосується роботи в кіно, наприклад, то сьогодні для композитора дуже важливі інформаційні технології. А у нас в консерваторії не було курсу, де б вчили, як писали електрону музику. Тож я написала музику, а гонорар йде на студію, щоби це потім записати. І виходить, що ти толком не можеш працювати в кіно. Мені пощастило, що я написала живу музику до фільму, бо переважно режисер хоче, аби все було зроблено у електронному варіанті. Це величезна проблема композиторів в Україні. Дуже важливо ввести відповідний курс у консерваторії. На жаль, немає компетентних у цій справі педагогів.

З театром в фінансовому плані теж все непросто. Ось, наприклад, вхід на Фюрера – безкоштовний. Муніципалка (Харківська муніципальна галерея – авт.) безкоштовно надає нам приміщення для вистави – арт-підвал. І ми, відповідно, не маємо права брати гроші з глядачів. Таким чином, все тримається на особистих ініціативах режисера, акторів і наших добрих друзів. Співпраця з Муніципалкою невипадкова, тут має значення і специфіка приміщення. На звичайній сцені цю виставу не можна ставити. А арт-підвал чудово концептуально доповнює дію. Також ми ставили його у ангарах Гоголь Фесту, а у Львові таким специфічним приміщенням стала Фабрика Повидла. (Театр De Facto брав участь в Urban Exploration Lviv Fest, 2014 – авт.)

 

Замість фінального акорду

 

– Як тобі вдається поєднувати сімейне життя, роботу та творчість, і при цьому зберігати себе і оптимістичний настрій?

– Найбільше у людях я ціную щирість. І коли виникають складні ситуації на перетині творчості, роботи і дому, головне – бути щирим. Було би дуже добре, щоби людина, яка поряд – розуміла. У мене чоловік взагалі не розуміє, як я пишу музику. Він – віолончеліст, у філармонії працює. І вважає, що я займаюся дурницями. (Сміється). Але я навчилася не звертати на це уваги, я все одно знаю, чого я хочу. Мене не зламає ніхто. Я вважаю, що людина народжується з певною місією, і ні сім'я, ніхто інший не може її від цієї місії відвести. Може, це й треба, щоби поряд була людина, яка буде говорити: «Господи, який жах!». В мене це – мій чоловік. Він повторює: «Тільки не пиши».

Кажуть, що треба вибирати, або професія, або родина. Я впевнена, що все залежить від твого бажання. Якщо ти хочеш займатися творчістю, тебе ніщо не стримає. Свобода кожної людини дуже важлива. Чоловік мені каже: «Не грай там». Я кажу: «Добре». І йду грати. Якби я слухала інших, а не себе – я б нічого не досягла.

 

Фотографії: Ольга Чекарєва, Андрій Щебликін, архів театру DeFacto  

 

Текст створено в рамках спільного проекту Львівського Палацу Мистецтв, Zbruc.eu та A-Z аrt «Школа арт-критики»

25.12.2014