Як пан собі біди шукав (1896)

[Як пан собі біди шукав. Казка. Львів, Накл. ред. «Гром. гол.», 1896. 47 с. (Хлопська б-ка, III)]

 

КАЗКА

 

 

І.

 

Було то не давно і не пізно, а так в самій середині. Жив тоді в нашім краю один пан богатий, котрий дожив до двайцять пятого року, а не чув ані разу про біду Цілком не розумів, що значить се слово. Єго отець тілько що умер, ситий слави і віку, маєток лишив великий і добре загосподарований. Шпіхлірі, каси повні, повні стодоли і обори, слуги вірні і прихильні нанови, славне імя предків, здоровлє, молодість і краса, чогож більше можна жадати від долі? Тож нічого не жадав молодий пан. Жив по панськи, вітцівського добра не марнував, в політику не вдавав ся, віддавав Богу що Боже, а цісареви що цісарське, і на тім конець.

 

І був би молодий пан в той спосіб пережив цілий свій вік, коли би не випадок на око дрібний, котрий однакож знищив єго супокій, затройів житє, зруйнував маєток.

 

Одноі суботи пійшов пан по смачній вечері на спацір до города, з города зайшов на гумно, а з гумна до стодоли. В стодолі стояла ціла купа людей: підданих хлопів дозорців і двораків панських, а з посеред тоі купи долітали до панського слуху якісь лускоти, ніби молоченє, але помішане з жалібним криком і стогнанєм. Зацікавлений вступив пан, щоби поглянути, що то є. Цікавий побачив образок Під стіною на кріслі сидів головний завідатель панських дібр і голосно числив, поглядаючи від часу до часу в невелику книжочку. На тоці лежав розтягнений хлоп і йойкав і стогнав і кричав. На єго руках, плечах і ногах сиділи три сильні драби, а два інші прали каньчуками в те місце, з відки ноги ростуть.

 

— Що ви робите? — питає цікаво пан. Завідатель станув перед паном, вклонив ся і сказав.

 

— То, прошу пана, Проць Шуліка відбирає свою тижневу порцію.

 

— За що ?

 

— Три рази спізнив ся на панщину.

 

— А так! — сказав пан, успокоівши свою цікавість і хотів відійти.

 

— Ой бідонько ж моя, бідонько чорна — крикнув хлоп розтягнений на тоці. — І на поли що дня били за спізненє і тепер ще бють. А в мене жінка хора, дитина вмирає, біда дома, нема що раз в рот вложити — і не спізняй ся!

 

Дальші слова заглушив поновлений лускіт батогів о тверду, висохлу, хлопську шкуру. Але пан почувши ті слова, нагло станув зворушений ними, потім вернув ся і махнув на гайдуків, шоби перестали молотити.

 

— Що ти говориш про біду ? — спитав Проця. — Що се таке?

 

Проць підніс ся з землі і витріщив на пана своі сиві очи.

 

— Біда, паночку? — вистогнав — Що то біда ? Біда, то біда, пек йій! То наш хліб щоденний.

 

— Ваш хліб? Як же вона виглядає? Нічого про неі я доси не чував.

 

— Га, то пан щасливі. А я дотепер не чув про такого, хто би єі не знав.

 

— Отже ти єі знаєш?

 

— Ой паночку, від коли мене мати на світ народила.

 

— Ну, то покажи єі мені !

 

Хлоп стояв і почав чухати ся в потилицю. — Якже я єі ясному пану покажу? Вона всюди є.

 

— Брешеш, хлопе, бо в мене єі нема.

 

— Дай Боже пану здоровля, — сказав хлоп кланяючи ся пану до ніг — але за те я єі бачу. Для мене все біда на світі.

 

— Кажи, що?

 

— От ті канчуки, наприклад: мій нинішній біль хіба не біда?

 

— Брешеш, драбе, то заслужена кара.

 

— А панщина хіба не біда?

 

— Брешеш, шельмо, то святий обовязок.

 

— А той голод і холод, що терпимо в хаті, хіба то не біда?

 

— Брешеш, то через твоє лінивство.

 

— А слабість жінки і дітей хіба не біда ?

 

— Брешеш, то воля божа, котра для добра твого на тебе проби насилає!

 

Хлоп стояв остовпілий, не вмів нічого більше сказати.

 

— Но, скажеш міні, де властиво є твоя біда, чи ні? — грізно крикнув пан.

 

— Га, паночку, найбільша моя біда тота, що я на світ народив ся.

 

— Так ? То ти будеш блюзнити пану Богу? Кладіть його хлопці і валіть йому решту, кілько ще там йому належить ся, а крім того десять кійів в додатку, нехай пана Бога не ображує.

 

Відійшов пан, а хлоп нічого більше не кажучи, сам положив ся на тоці, щоби відібрати решту своєі „заслуженоі кари“ ...

 

II.

 

А пан тим часом ішов дальше і думав. Любив думати сей пан.

 

— Бреше, шельма хлоп! дурне слово винайшов, щоби покрити власне недбальство, лінивство і глупоту. Хто працює, той має Хто сповняє своі обовязки, той має чисте сумлінє. Хто рано встає, тому пан Біг дає.

 

Гарно думав пан і розумно, забув лише, що він сам не працював, а мав, не сповняв жадних обовязків, а чув ся найспокійнійшим на світі, а рано вставати ще з малечку страшенно не любив.

 

— Але я йіх відучу від того ! - говорив він дальше сам до себе, — Не позволю більше говорити такі дурні слова, або нехай міні покажуть тоту біду, нехай єі сам побачу, сам зазнаю. Доки сего не буде, ні за що в світі не повірю, що вона є на світі. Аджеж я бачу і чую і розумію, як Бог приказав, так самісінько, як кождий чоловік, як кождий хлоп. Так само бачу сонце, блакит неба, зелень дерев, чую піянє когута і лускіт ціпів, все так само. Для чогож він каже, що всюди бачить біду, а я нігде єі не бачу ? Бреше лайдак, тай годі.

 

Розумний був пан, в школах учив ся, не вірив тому, що пан Біг уліпив шляхтича з іншоі глини, як хлопа, тож і зовсім розумно міркував, що коли однакові очи, то й бачити мусять однаково.

 

Власне йшов пан стежкою через величезний сад овочевий, коли нагло перед ним з криком перебіг обдертий сільський хлопчина, а за ним що сили гнав старий, кривий на одну ногу садівник махаючи суковатим костуром Хлопчина, придержуючи лівою рукою капелюх на голові, а правою махаючи як веслом, скочив через рів, видрапав ся на пліт і мов грушка покотив ся з него на другий бік Був би садівник може дігнав і зловив його на плоті, але сарака не зміг рова перескочити, розгнівав ся в своім запалі і замісць на другий бік, ляпнув у саму середину рова, по коліна в болото.

 

— Що тут діє ся? — крикнув пан, станувши над берегом рова, з котрого з трудом старав ся вилізти старий садівник.

 

— Ет, ясний пане, — стогнав старий, — біда моя з тими хлопчиськами. Лише відверну ся, зараз один з того, другий з другого боку до саду закрадає ся, яблока краде.

 

Пан стояв і грізно поглядав на него.

 

— Біда, кажеш? Що то є біда?

 

Садівник подивив ся на пана не мудрійше від хлопа.

 

— Біда, ясний пане то... то... то біда тай по всьому.

 

— Не кпи собі з мене, старий дурню, кажи докладно, а коли ні, то ще нині прожену тебе зі служби.

 

— А нехай Бог боронить, ясний пане! — крикнув старий. — А деж би я подів ся на світі? Я у небіщика старого пана...

 

— Дуби смалені плетеш — перебив пан — не про то питаю! Кажи, знаєш біду?

 

— А хтож єі не знає, ясний пане?

 

— Ти за себе відповідай, а не за хтося! Знаєш єі? Що вона за одна? Як виглядає ?

 

Старий з зачудуванєм поглянув на пана. В голові йому майнула думка, чи пан буває не вдурів?

 

— А як же має виглядати, прошу ясного пана — сказав, прижмуруючи повіки. — Подібна до староі баби, в лахманах, боса, голодна і нічим єі наситити не можна.

 

Розгнівав ся пан па такий невчасний жарт.

 

— Що ж ти, блазне, думаєш, що я дурень такий, як ти і плетеш міні дурниці. Хочу єі видіти, хочу з нею познайомити ся.

 

Не дай того Боже ясному панови, — скрикнув старий.

 

— Не плети нісенітниць — крикнув пан, — коли я хочу! Або міні покажеш єі ще нині, або не маєш у мене місця.

 

— Та відкиж я єі возьму?

 

— З відтам, де вона є. Таж ти єі знаєш?

 

— Мій Боже, вона є всюди і кождий єі бачить, а хто єі не бачить, той щасливий у Бога, того вже так пан Біг сотворив, щоби все лише добре і гарне на світі бачив, а біди ні. Ясний пане ! Най пан Бога не ображує і не викликає вовка з ліса!

 

Але пан уже не слухав тоі просьби і відходячи крикнув до старого:

 

— Ще нині хочу єі бачити А коли міні не покажеш, то щоби завтра і сліду твойого в моіх добрах не було!

 

Старий стояв мов оголомшений От таж маєш ! За трицятьлітню вірну службу така заплата. Для якоісь панськоі примхи він мусить на старі літа тратити кусник хліба. І що такого стало ся панови ? Яке лихо підшепнуло йому тоту нещасну гадку о біді? Старий думав і ні до чого не міг додумати ся.

 

III.

 

Повертаючи до свого двора, побачив пан на подвірю купу посіпак старостинських і гайдуків і поліцайів мійських, що вели двох людей звязаних, обдертих і покровавлених.

 

— Що то за люде і куди йіх ведете? — запитав пан.

 

— То розбійники і розбишаки, напали на одного купця і обрабувади його в лісі, але ось ми зловили йіх.

 

— Ми невинні люде — благаючим голосом закликали увязнені, — ми йшли супокійно дорогою, коли вони зловили нас. Біда вигнала нас з хати, біда вігнала ще в гіршу біду.

 

Як опарений скочив пан почувши ті слова.

 

— Брешете — крикнув. — Та біда, про котру говорите, то ваша власна вина. Не вірте йім, слуги права! Кілько раз із уст таких лайдаків чув я слово „біда“, тілько раз знаю, що вони закривають тим словом власну вину.

 

— Ми прийшли до ясного пана, щоби нам пан позволили умістити йіх через ніч в безпечнім місці, поки завтра поведемо йіх до міста — сказав начальник посіпак — А тимчасом можна і перевести належито з ними слідство.

 

— Радо сповняю ваше бажанє і прошу всіх на нічліг. І на слідство також позволяю.

 

І пан прикликав свойіх гайдуків, щоби були до помочи при слідстві з арештованими. Коли ті не хотіли добровільно признати ся до сповненого злочину, принесли панські слуги розпалені шини, котрі приложено до стіп увязнених і держано доти, доки не признали ся. Потому стогнучи, зі спаленими підошвами вони були вкинені до пустого, мурованого шпіхліра. А пан утішений своім щасливим здогадом пійшов до покойів.

 

— Так є — думав він -— Ті люде  мов діти: кажуть, що биті, а не кажуть за що. Наслідки власноі своєі вини і підлоти називають бідою. Бажають спасти ся від неі, а не позбувають ся своіх блудів. Від тепер маю певну міру в руці, маю ключ до пізнаня людськоі вдачі. Хто каже, що біда йому, у того або сумлінє нечисте, або голова немудра. Тою мірою буду йіх мірити і всім покажу, що добре на тім вийду. А передовсім з мойіх слуг не стерплю ані одного у себе, котрий затне ся про біду.

 

І пішов пан до касіера, що похилений числив і числив при світлі лойовоі свічки.

 

— Ну, щож там у тебе, моспане ? — спитав пан.

 

— Біда, ясний пане — в тім місяці доходи не покривають видатків.

 

— А так? — сказав пан червоніючи з гніву. — Добре, завтра віддаси міні моспане касу і книги, не маєш у міне більше місця.

 

— Алеж ясний пане — простогнав касіер, блідніючи цілий як хуста, пан одначе не слухав. Ішов на гумна, де гуменний тілько що скінчив перегляд худоби, пригнаноі з наші.

 

— А щож там, гуменний, як у вас іде ? — спитав пан.

 

— Біда, ясний пане, десь пастух в лісі дві корови згубив.

 

— Здаси завтра свою службу іншому, я більше не потребую твоєі служби.

 

— Але ясний пане — йойкнув гуменний мов громом поражений, але пан був уже далеко. Там конюший доглядав, як поєно з дубових ведер панські цуґові коні.

 

— А що там, пане конюший ? — крикнув з далека пан.

 

— Та біда, ясний пане, буланий оґерик зломив ногу.

 

— Там до чорта! — крикнув пан. — Прийдеш міні завтра до обрахунку, не маєш у мене більше служби.

 

Конюший станув мов обмитий зимною водою і мняв у руці здоймлений капелюх, але не сказав ані слова. Тимчасом пан ішов уже напротив польового, котрий вертав з поля.

 

— Ну, що там у полі? — запитав його коротко.

 

— Біда, ясний пане, вчорашній град витовк нам лан вівса під лісом.

 

— Не маєш аспан від завтра в мене служби! — ревнув пан і як бісноватий побіг дальше. Напротив него поважно ступаючи і оглядаючи ся довкола йшов головний завідатель панських посілостей, чоловік хотяй з гербом шляхотським, але з жидівською душею. Тримав він цілу службу в кліщах, пильнував усего, запобігав і щадив, знаючи, що чим більше буде на купі, тим більше можна з тоі купи взяти для себе, не лишаючи ані сліду ані підозріня. І тепер власне він обчислював, що в минувшім місяці приросло для єго кишені і до якоі суми заокруглить ся збита вже кабза, за котру думав в коротці набути одно з гарних дібр в близькім сусідстві.

 

— Ну і щож там, пане брате? — сказав до него пан.

 

— Все добре, ясний пане — усміхаючи ся сказав завідатель.

 

Аж зітхнув пан, аж на серці йому полекшало Вічна біда, від котроі зачинали своі відновіди найстарші і ніби найвірнійші слуги єго вітця, зачала наповняти його перестрахом Зачинав чути ся окруженим злодіями, розбишаками і опришками. Тож незвичайно урадував ся подибавши хотяй одного чесного чоловіка, у котрого сумлінє чисте, котрий затим не мав потреби своіх провин або лінивства покривати тим глупим і безбожним виразом „біда". Щиро стиснув пан руку вірного слуги і приятеля і приязно з ним розмовляючи пійшов до дому.

 

IV.

 

Була ніч, чудова, тиха, ясна і тепла ніч липнева. Не клейів сон панських повік і дивні якісь думки снували ся в голові. Встав пан, надів на себе легкий плащ полотняний і вийшов з покою. Йдучи корідором до головних дверей і переходячи побіч кімнаток, де жили старші офіціалісти, він чув якийсь глухий плач в покою старого садівника, конюшого і польового. Кождий з них був сам зі своєю гризотою, жаден може не знав, що така сама доля спіткала і інших крім него. Кождий може крив перед другим свій біль, щоби тепер в темній самоті тим сильнійше почувати єго урази. Встидпо якось і негарно зробило ся панови на души ; як злочинець, гонений голосом власного сумліня, утікав він здовж темного корідора, стиха відімкнув двері входові і вийшов на подвірє.

 

Ясно було, як у день Не оглядаючи ся поза себе йшов пан з разу скоро, а потім чим раз поволійше і не глядів, куди йде. Йшов і думав, а радше півголосом розмовляв сам з собою.

 

— Мав же би я помиляти ся ? Малаж би сеся біда бути чимсь правдивим, дотикальним сильнійшим від людей і пануючим над ними помимо йіх волі ? Але в такім разі мусів би я про неі щось знати. Кільканайцять літ посвятив я науці, пізнаваню минувшини, теперішности окружаючоі  нас природи, а про біду як про щось дотикального я не чув. І тепер хоч і як напружую свою думку, нігде єі не можу добачити. В природі є порядок і гармонія всіх річей, певні незмінні закони, але біди ніякоі нема. І поміж людьми є також певна гармонія, порядок усвячений законом і переказами бувальщини, але й тут нема біди як якогось відрубного закона, як видимого явища. Ні, моя правда, біда, то лише прикривка неспосібности або нечистого сумліня.

 

— Неправда, — відізвав ся лагідний але певний голос тут же обік него. Без особливого страху або зачудуванні оглянув ся пан, бож прецінь не було чого страхати ся, він був на своім подвірю, а ніч була така ясна. Обік него нечутними кроками йшов молодець убраний в легкий, повіваючий плащ, з ясним лицем і ясним на рамена спадаючим волосом. Не злякав ся пан ані не зачудував ся побачивши його; так йому якось було любо на души, як коли би з тим молодцем знав ся від найменшоі дитини.

 

— Чому не правда? — запитав пан.

 

— Є біда поза людською виною і неспосібністю, — відповів молодець.

 

— Чим докажеш єі істнованє?

 

— На що доказувати, коли можеш єі бачити на кождім місці і в кождій хвилі?

 

— А чомуж я єі не бачу і не бачив доси?

 

— Бо ти глядів оком узброєним формулками брехливоі науки.

 

— Яким же оком можу єі побачити?

 

— Оком любови і співчутя.

 

Знову встидно і негарно зробило ся панови на душі. Мовчав, потупивши очи в землю.

 

— Ну, щож, хочеш єі бачити? — запитав його товариш.

 

— Не знаю, чи потрафлю — несміло відповів пан.

 

— Знаю, що так як тепер єси, не потрафиш. Не маєш розвиненого того змислу, що робить спосібним бачити таку появу. Але скажи, чи хочеш, щоб я тобі в тім згляді отворив очи?

 

— Хочу, — крикнув радісно пан.

 

— Не тіш ся тим! Хто більше бачить, той більше чув, а хто більше чує, той більше терпить. Упереджаю тебе отже, що се справа зовсім неприємна і не цілком безпечна.

 

Задумав ся пан, в кінці відповів:

 

— Дві є підстави людського щастя — розум і маєток. Коли сей новий змисл не ослабить у мій ані одного ані другого, то щож злого може міні стати ся?

 

— Не тілько не ослабить, але зміцнить, заострить іще. Так хочеш, щоб я отворив тобі очи любови і співчутя ?

 

— Хочу.

 

— Ну то ходи зі мною.

 

— Куди?

 

— До хати твого підданого, того хлопа, котрого ти нині кіями казав навчати, що нема біди.

 

— Добре, піду за тобою, — сказав пан, хоча чув як якась холодна дрож пробігала йому по тілі.

 

V.

 

Дрімає в сумерку вбога хлопська хата. Сумовито миготить з маленьких вікон жовтаве світло каганця На твердій, брудній постелі лежить пожовклий, стогнучий кістяк з жевріючими від горячки очима — се жінка хлопова. На печи, овинений в брудні лахмани, стогне другий кістяк, се догараюча дитина. А на лаві під вікном без жадноі постелі, тілько кулак під голову підложивши, лежить хлоп і також стогне з болю по одержаних кіях. В хатчині пусто, чорно, чути відразливий сопух нужди і занедбаня, гниючих і виплюваних легких, передучора вареноі і плісніючоі капусти і разового квасного хліба.

 

Плачливо скрипнули двері, яснійше якось зробило ся в хатині; війшов пан в товаристві незнаного молодця. Ніхто не . чув йіх і не відізвав ся до них.

 

— Поглянь на те мешканє і представ собі, що тут цілий вік мусять жити і умирати люде, брати твоі — сказав молодець.

 

— Щож, годі всім жити в палацах, хтось і в хатчині мусить, — відповів пан.

 

— Але представ собі, яке то мусить бути те житє! — сказав  молодець.

 

— Таке, на яке заслугують, — відповів пан.

 

— Поглянь на отсю невісту, на єі висохле як скіпа тіло.

 

— Знаю єі від давна. Була піячкою і неробою, тепер умирає на сухоти — річ зовсім природна.

 

— Поглянь на отсего вітця, на єго тверді, спрацьовані руки, на єго лице, сей живий образ терпіня і глухого супокою.

 

— Те, те, те, худобина і нічого більше. Таку худобу завсігди треба держати на ланцюсі і під батогом, бо інакше буде кидати ся і гризти людей.

 

— .Але подумай: якаж то страшна доля засуджує одних на те, щоби були худобою, щоби йіх держано під батогом і на ланцюхах, а других на те, щоби жили в палацах і філософували про свободу і ублагородненє?

 

— Щож в тім дивного ? На гною цвіт виростає. Щоби цвіт зацвив, мусить мати під собою підстілку, що сама гниючи достарчає цвітам житєвих соків.

 

— Але якаж ціль тих цвітів ? По щож йіх? Для чого та підстілка мусить гнити для йіх поживи?

 

— Розвій думок і ідеалів, се найвисша мета людськости, се цвіт єі істнованя.

 

— Але по щож тих думок, коли для йіх розвою девять десятих людськости має бути гниючою підстілкою? Яка вартість тоі думки? Для кого вона має служити?

 

— Для себе самоі. Думка сама для себе мета, в ній самій лежить єі вартість.

 

— .Дитиняча забавка — гірко промовив молодець, — пересилуванє піску з одноі купки на другу Але ні, коли ти розумний чоловік, то мусиш сам не вірити в те, що ти сказав. Не людськість істнує для плеканя думки, але плекає думку для себе, для своєі користи.

 

— Щож. нехай і так буде, — сказав пан — але і в такім разі той може тілько з неі користати, хто думає.

 

— Хоча з тоі, як кажеш, підстілки тягне живучі соки ? — відповів молодець.

 

— Щож, коли цвіт для гниючоі підстілки зрече ся цвисти, то ані сам не зацвите, ані підстілці не поможе. Ліпше з нагромаджених скарбів думки користати малому числу думаючих, чим кинути йіх в пропасть забутя для того лише, що більшість з тих скарбів користати не може.

 

— Не може, кажеш? А пробували ви коли небудь давати йій ту можність? А для чого так пильно стережете тих скарбів, таким штучним окружаєте йіх валом, аби заборонити до них приступу негідним?

 

— Бо хлопство, то дитя, а думка, то огонь. Дитя з огню не скористає, а хату запалить.

 

— Але дитя, котрому на віки забороните уживати огню, може вирости на чоловіка дикого, на двоногого звіря і нічого більше.

 

— Щож я на се пораджу? — сказав пан, здвигаючи раменами — Чи по  то лише ти завів мене до сеі вонючоі нори, щоби міні теє сказати? Не думай, що ти сказав міні що небудь нового. А особливо не думай, що тим  отвориш міні любови і співчутя.

 

— Цілком нічого подібного не думаю — відповів молодець. — Я тілько силував ся домацати ся в тобі живоі душі — і не міг. Я зважив тебе на вазі і переконав ся, що ти занадто легкий. А до тоі хати війшов ти на теє, щоби з неі не вийти більше. Вона має бути для тебе школою, найвисшим універсітетом. Тут маєш побрати остатню, найвисшу науку людськости, якоі не дали тобі заграничні універсітети.

 

Пан усміхнув ся на ті слова з погордою. Але молодець зблизив ся до сплячого на лаві хлопа, взяв його за груди і підніс легко, як перце. Потому все ще сонного поставив побіч пана і сказав:

 

— Придивись йому добре !

 

— Обридлива худоба — здрігнув ся пан.

 

— Знай же, що від сеі хвилі ти будеш ним, вид і стан його візьмеш на себе, а він на твоім місці засяде.

 

І сказавши ті слова, молодець пястуком як величезним молотом ударив пана в груди. Йойкнув пан в страшеннім болю і впав горілиць без тями В тій хвилі погас каганець, що стояв на припічку, і у хаті зробило ся зовсім темно і тихо, як в гробі.

 

VI.

 

Вже починало дніти, коли пан пробудив ся зі свого тяжкого омліня. Сутінь стояла довкола. Отуманений він лежав ще і помалу почав пригадувати. Темні спомини якихось страшних снів миготіли в єго душі. Підвів голову, щоби оглянути ся довкола, та нічого не міг побачити крім тісноі, сіроі, квадратовоі шпари над своєю головою — маленького віконця хлопськоі хати. Опустив голову і вдарив ся о тверду, холодну землю І нараз почув холод в цілім тілі і біль, утому і непевність помішану зі страхом, як чоловік, що будить ся з летаргу — в темнім і тіснім гробі.

 

В тім якийсь голос перервав гробову тишину, голос страшний, хоча ледво чутний: тихий, остатній стогін конаючого в тяжких болях, стогін, в котрім ще раз проблисло ціле житє повне терпіня, болів і глухоі розпуки.

 

— Грицю! Грицю! — кликав сей голос остатнім зусилєм перегнилих і виплюваних легких.

 

Якась невиянена сила попхнула пана. В одній секунді зірвав ся з твердоі своєі постелі, щоби бігти на сей поклик. Як шалений оглядав ся довкола, пригадував щось, але нічого виразно не міг пригадати. Перед собою бачив велику глиняну піч з розваленими челюстьми і надбитим глиняним горшком, бачивбрудні, глиною помазані стіни і малі віконця, бачим деревляну полицю з мисками. Все те бачив при слабім блиску сходячого сонця, що продирав ся крізь мутні шиби, але все те видавало ся йому сном, страшним, горячковим привидом. Правою рукою вхопив себе за ліву руку, щоби переконати ся, чи то сон, чи ява — але нараз задрожав, діткнувши ся власного тіла. Йому видало ся, що діткнув ся чогось чужого. Рука була груба, зчорніла від гною і ціпа, порепана, повна шрамів і бородавок. Підніс єі до світла — страх страшенний! Підніс другу — друга ще гірша. Поглянув на себе — на нім була нужденна хлопська полотнянка, а під нею груба зрібна сорочка, перевязана ликом замісць пояса.

 

Знов голос, страшнійший від першого. З разу ніби початок якоісь глубокоі і болючоі щикавки, а потому кашель, сухий, довгий, невтишимий, що рвав груди і запирав дух, що стискав серце слухача зелізними кліщами.

 

Грім, котрий ударив о десять кроків від него, не був би його так перестрашив, як той страшний кашель, що розливав ся цілою каскадою проразливих голосів, переходив у свист, у глубоке харкотанє, переставав і на ново повертав і здавало ся, що кінця мати не буде. Під вражінєм тих тонів пан стояв на серед хати як остовпілий, не важучи ся навіть звернути очей в той бік, відки вони виходили.

 

Вкінці кашель утих. І звільна, ніби пертий якоюсь непоборимою силою пан обернув очи в той бік. Ціле єго єство тремтіло, він чув що мусить побачити щось страшне, щось таке чого ще ніколи в своім житю не бачив. Та коли погляд єго  упав на пожовклий, дрожачий в передсмертних судорогах кістяк невісти, на пів голий, відкритий з брудноі плахти, зі спраглими устами і палаючими від горячки очима, у него вернула память. Згадав усе: де він і хто його тут завів і по що ? Згадав, що бачив сесю невісту вчора, пригадав навіть своі дикі, иемилосериі слова: „була піячка і нероба, а тепер умирає на сухоти“ — але всі ті згадки, хоч ясні, виразні і логічно з собою повязані, видали ся йому чимось так далеким, так давнім, що зір єго душі ніби через величезний темний яр заледво сягав до них, на тамтой бік. Між тим, що було вчора, а тим, що є нині, лежала велика, неперебута, холодом зіваюча пропасть. Що було на єі дні — він не бачив і не пробував навіть відгадати; здавало ся, що хтось на віки заборонив йому заглядати на дно тоі пропасти. А прецінь в нутрі своім він чув, що він той сам, що був учора, що має той сам засіб відомотей і поглядів. Лише в серці своім чув зміну. Здавало ся, що там нараз хтось розпанахав якусь заслону, по за котрою зразу відкрив :ся цілий новий світ, якого він доси ще не бачив Якесь дивне, всепроникаюче світло поплило з того нового світа і наповнило цілу єго істоту. Не було се світло тихе, погідне, що визиває усміх радости або мріі чутливоі туги, але якесь палке, дошкульне світло, що болючо тремтіло по нервах, болючо шарпало ціле єго єство, попихало до стражденного походу по якійсь тяжкій, тернистій, дорозі.

 

І власне в тім сердечнім ясновидженю було те страшне, що він побачив тепер в лиці, в очах, в постати конаючого кістяка невісти, а чого не бачив учора. Ціле єі житє, ціле пасмо терпінь, унижень і недостатків, що зложили ся на те, щоби з гарноі, веселоі, живоі дівчини зробити те, що тут лежало, стогнало і вило ся в болю перед ним на нужденній берлозі, — все те ясно в одній хвиля стануло перед очима єго душі. Він знав єі від давна, від дитинства. Отець єго взяв єі з села до двора, щоби няньчила єго сина. Єі кругле, румяне, усміхнуте лице з чорними як терен очима — се перша виразна згадка з його дитинячого віку. Довгі, тужливі пісні, що вона співала тихим але звучним голосом, колисали його до сну, уносили на рожевих хвилях в якусь чудесну, зачаровану краіну, повну світла, зелені і запаху. До неі било єго дитяче серце першим, щирим привязанєм, бо матери своєі він цілком не знав і не памятав — умерла в тиждень по його народженю.

 

І нараз якийсь нечутний вихор перелетів могучими крилами понад його вітцівською палатою. Ганна посумніла і почала украдком плакати по кутах. Хоча очевидно старала ся, щоби панич не бачив єі сліз, та панич бачив йіх часто. Чував якісь живі розмови вітця з Ганною, по котрих вона виходила з покою з червоним від сліз лицем. В кінці зачудував ся не мало, коли Ганна щезла з палати. Тихцем видано єі замуж за пастуха Гриця і виправлено до села, з часом погнано й на панщину. Панич мав тоді вже вісім літ і не потребував няньки. Цікавий був, що стало ся з Ганною, але не смів питати про се вітця. Тілько услужний Олекса, новий пастух двірський, розповів йому все так докладно і з такими смішними додатками, що панич посміяв ся не мало і забув про Ганну.

 

Швидко по весілю вона захорувала і вродила синка. Коли прийшла до здоровля, погнали єі враз з мужем на панський лан. Положила дитину до кобелі і пішла. Клала єі разом з кобелею в борозду і обставляла довкола снопами, щоби лежала в тіни. Жиючи вісім літ у дворі, відвикла від тяжкоі праці; жала кепсько, поволи і мучила ся при тім дуже. Польовий, котрий від давна мав єі на оці, тепер, коли була жінкою другого, дуже часто заохочував єі до праці ударами канчука; жала пополиваючи сльозами колосє. Польовий не пускав єі до дитини, котра плакала в кобілці до розпуку і рвала своім голосом єі материнське серце Муж єі не любив, дитину єі ненавидів і коли прийшла зморена і освягла, докучав єі тим, чому не була винна, або бив єі за леда слово. Так плили єі літа, ті літа молоді, котрі в житю чоловіка звичайно бувають райським огородом серед нужденних піль і пустарів.

 

За два роки почорніла, висохла, збридла так, що годі єі було пізнати. Погасли живі іскорки в єі очах, сміх утік з уст. Почала напивати ся. Такою бачив єі нераз панич, коли вернув зі шкіл на вакаціі. На панщині співала розпустні пісні, сміяла ся відбираючи удари канчуками, а відбирала йіх не мало, хоча польовий уже без гніву і завзятя підганяв єі, чи то махнувши на неі рукою, чи то з іншоі якоісь причини, про котру голосно йшли бесіди в селі і у дворі.

 

Бачив також панич єі дитину, тоту нещасну, опущену і занедбану дитину. Лазила довкола хати, брудна, замурзана, в одній сороччині, обливаній що день борщем і посипуваній порохом, лазила то плачучи жалібно з голоду, то знову муркотячи щось собі і співаючи під носом та з подивом і страхом витріщуючи своі великі, красиві, сині оченята на кождого перехожого. Яким глубоким болем переймає тепер ще серце панське сама згадка про ті очи, такі подібні до його власних! Живо, з убійчим упором стає перед ним думка: „Аджеж се був мій, брат ! де він тепер? що з ним стало ся?“

 

— А, знаю!  відповів сам собі на то питанє з тою самою поражаючою ясністю.

 

— Там він на печи лежить, я бачив його вчора! Знаю, знаю, — додав, згадуючи його історію. Коли дійшов до десяти літ, взято його до двора за підпасича, пас телята, потому корови в лісі, а коли раз погубив худобу і вернув з одним лише батогом до двора, копнув його розгніваний завідатель у груди чоботом, так що від разу почав плювати кровю а потому казав його ще висікти канчуками. Не встав від того дня — отець і мати понесли його з плачем на ношах до хати То було перед двома роками.

 

І пан в одну мить скочив на припічок і поглянув у темний кут на великій глиняній печи Під брудними шматами лежав там другий кістяк посеред убійчо смердячого повітря Лице подовгасте, висохле, від давна немите, лише очи великі, сині, майже зовсім уже вигаслі, недвижно поглядали на стелю. Ані голосу, ані стогнаня не було чути, лише рідкий, тяжкий віддих підносив груди. Ноги були вже холодні. Очевидна річ, що остатня іскра житя ледво вже тліла в тім до решти виссанім тілі.

 

— То брат твій! — крикнуло щось в нутрі у пана так голосно, що він перелякав ся того свойого власного внутрішнього голосу.

 

І відчуваючи серцем усе те, що ті люде перетерпіли в своім житю, відчуваючи як близький, як коли би вони були частею його самого, він почув, як зимний піт краплями виступав на його чолі. Тілько тепер він пізнав, що є біда, пізнав чим вона є. Не сам біль тілесний не гризота сумліня, не знеохота, безнадійність і розпука — але все разом — ті рухи хробака настоптаного ногою, те ломанє і нидінє живоі людини під важкими колесами суспільноі несправедливости.

 

— Боже мій! досить, досить того  виду! — зойкнув пан з глубини душі і кинув ся до конаючоі невісти, котра знов почала кашляти.

 

VII.

 

Довга тінь закрила віконце; деревляним костуром застукано о шибу.

 

— Гей Грицьку, ти ще дома , — кликав з надвору голос атамана.

 

— Дома — відповів пан.

 

— Збирайже ся на панське, сіно возити!

 

— Не можу, — відповів пан. — Жінка моя конає, дитина вмирає.

 

— Покидай йіх, нема часу! — крикнув атаман.

 

— Якжеж покидати умираючих?

 

— До сто чортів, — крикнув атаман, — нехай і без тебе здихають, а ти йди! Памятай, що як другий раз тут прийду, щобим тебе вже не застав!

 

Атаман пійшов, а пан стояв коло вмираючоі, як оголомшений, дивуючи ся сам собі, в який спосіб він назвав єі своєю жінкою, длячого відозвав ся на поклик „Грицьку,“ длячого не дав атаманови пізнати ся яко пан. Стояв так довгу хвилю, подав води хорій, поправив лахмани на хлопцю, котрий ледво дихав, хотів ще щось робити, сам не знаючи, що має робити, коли в тім скрипнули двері і війшов атаман.

 

— Ти ще тут? — крикнув він замісць поздоровленя.

 

— Алеж ... алеж... простогнав пан, чуючи, що дрожить перед своім власним слугою.

 

— Я тобі казав, лайдаку: йди ! — крикнув атаман і що сили вдарив його костуром по плечах, потому вхопив за волосє і поволік від постелі до сіней. Пан ішов як неживий, ані не думав супротивляти ся.

 

— Бери шапку і вили! — крикнув атаман і вдаривши його в карк так, що йому аж свічки в очах засвітили ся, попхнув його вперед себе.

 

— Грицю! Грицю! —роздав ся з нутра хати протяжний, жалібний голос.

 

— Марш, нехай здихає стерво! — крикнув атаман. Похиливши голову як віл під обух, з вилами і граблями на плечах, пан вийшов на вулицю.

 

Вулиця була пуста. Сонце вже високо підійшло. Очевидно всі вже пішли на панське — він був остатній. Почав бігти, гнаний якимсь глухим, звірячим страхом і проклонами атамана, а в души єго ненастанно роздавав ся страшний кашель і крик конаючоі: „Грицю! Грицю!“

 

На луці вже кипіла робота, шелестіли вили обертаючи сіно, ішли розмови, жарти, роздавали ся навіть співанки. Завідатель ходив по луці, розставлені гайдуки з канчуками пильнували працюючих і підгоняли лінивих.

 

— Га, прецінь і сей кум іде! — крикнув завідатель, побачивши пана. — Витайте куме! Ви певно ще не по сніданю!

 

Гей хлопці, дайте но йому сніданє, як належить ся!

 

В одній хвили гайдуки кинули ся на пана і повалили його на землю. Один сів йому на голові, другий на ногах, а два почали молотити канчуками. Завідатель сміяв ся і похвалив йіх зручність.

 

— Ну, а тепер покріпивши ся марш до роботи — сказав весело завідатель. Пан мовчки взяв ся до праці. Не думав ні про що, добував останків сил, щоби, зрівнати ся з другими, але не міг.

 

— Е, як бачу, куме, ви нині не в гуморі! — крикнув над ним пан завідатель і скропив його канчуком. — Скорше, скорше!

 

Спотілий, змучений, ледво живий грабав пан сіно, нічого не мовлячи, нічого не думаючи, як машина. Одно лише слово повторяв, те саме, котре вчора ще здавало ся йому підлою брехнею а нині так величезного набрало для него значіня:

 

— Біда! біда! біда!

 

А коли в кінці в хвили найвисшого змученя пан думав, що тут упаде без духа по серед луки і не встане більше, коли вже руки, ноги і груди рішучо відмовляли служби, завідатель крикнув нараз:

 

— Досить, ідіть йісти!

 

Самі випали з рук панових граблі самі опустили ся руки,  він усів на тім місці, де стояв і не говорив нічого, лише віддихав і шептав:

 

— Боже, чи ще не досить?

 

Кілька хлопів зблизило ся до него розпитуючи про жінку і дитину. Пан мовчав хмарний. Зрозуміли його і киваючи головами шепотіли:

 

— Со духи праведними упокой йіх Господи!

 

Якась милосерна душа віткнула йому в руку кусник чорного разового хліба печеного з помішаних останків муки житноі, ячмінноі, вівсяноі і стоколоси. Пан був голодний, то й не надумуючи ся почав гризти той твердий хліб. І разом з хлібом якесь огірченє, обезсиленє і роздразненє опанувало його. Доси він неясно якось представляв собі своє положенє і вірив, що все те або страшний сон або лише хвилева проба долі, кара за його твердий упір і що леда хвиля чудом якимось усе змінить ся і він верне на своє давнє місце.

 

Але коли попойів хлопського хліба, що каменем заляг у єго жолудку, віра та почала розпливати ся в нівіщо і він почав розуміти, що те, що стало ся вчора, вже не відстане ся ніколи. ,,А до тоі хати війшов ти на те, щоби більше з неі не вийти“ — пригадали ся йому слова дивного молодця і він похилив голову, як засуджений злочинець і сидів в німім остовпіню.

 

Не жаль йому було за минувшиною, та про те теперішність боліла його ненастанно, тягом, як болить хробачливий зуб. Нараз здрігнув ся і напружив слух. Тутже за ним на копици сіна сидів завідатель, занятий живою розмовою з завідателем сусіднього маєтку, котрий перед хвилею прийіхав на кони. Говорили по німецьки, очевидно не боячи ся, щоби йіх не підслухано і знаючи, що жаден хлоп по німецьки не розуміє.

 

— Колиж купуєте те село? — питав чужий завідатель місцевого.

 

— Перед новим роком тяжко буде.

 

— Ов, а то чому? Прсцінь здавало ся міні, що капіталу вам не забракне.

 

— В тім то й клопіт, що не стає ще двох тисяч до заплати з контракту.

 

— Через літо і осінь певно заощадите таку суму.

 

— А, розуміє ся. Урожаі маємо гарні, сіно також гарне. Можна буде продати сто кірців пшениці для себе, ну, і сіна пів стирти можна буде на моє нове господарство відставити. Я вже з властителем умовив ся.

 

— Ну, то для чогож хочете зволікати до нового року?

 

— Бо то, бачите, в тім сільци нема ліса з будівляним деревом, а, тут у зимі зачнуть рубати, то можна буде яких двісті сосен для себе відложити. Прецінь знаєте, як там усі будинки занедбані.

 

— А так, бажаю вам поводженя. Дай Боже щасливо дійти до ціли ! А щож пан ?

 

— А щож би ? знаєте як то кажуть: добре дуріти, коли приступає. Виріс в достатках і роскошах і хоча про господарство не має понятя. уважає себе Бог знає яким господарем, бо все йому веде ся. Цікавий я, як то йому буде вести ся без мене. З великоі роскоші забажав в кінці біду побачити і вчера мало що весь дім не перевернув до гори ногами, найстарших слуг зі служби понаганяв.

 

— За що?

 

— Від кого лише почув слово ,,біда“ нараз жадав, щоби йому тоту біду показав.

 

— Ха, ха, ха!

 

— А коли ні — марш зі служби! Ледво нині його упросили, щоби змилосердив ся над людьми.

 

— То диво!

 

— Дурний він, дурний, думає, що як до тепер було йому добре, так і на віки буде. Гей, пізнає він ще біду, але йому вухами наллє ся. Ну, а як же з вашими ощадностями? — запитав місцевий завідатель чужого.

 

— О, міні ще далеко до ціли — відповів замісцевий. — У мене пан — бита бестія, але про те чоловік до тисячки готовими крім пенсіі що року якось назбирає.

 

Дальше пан не міг слухати розмови тих чесних людців. Майже не тямлючи, що робить, встав, узяв зелізні вили і супокійно зблизивши ся, з цілоі сили всадив йіх у груди свого завідателя Той упав без духа, лише ногами затріпав. Чужий завідатель відскочив і наробив ґвалту. Прискочили гайдуки, звязали злочинця, а бачучи, що завідатель не жиє, зложили його на ноші і казали хлопам нести до двора, а за трупом вели звязаного убійцю.

 

VIII.

 

— До тяжкоі школи віддав єси мене Боже! Впровадив ти мене до тоі висшоі школи біди і двері затріснув за мною ! Чи думав я ще вчора, коли легким кроком виходив з рідного двора, що нині поверну до него з путами на руках, збитий, в погорді, порівняний з найнизшими і супроти них навіть унижений, бо злочинець. І як же скоро та школа наповнила тіло моє терпінєм а душу розпукою!

 

Так думав пан поступаючи серед, гайдуків на подвірє свого двора На ганку сидів новий пан — він знав, хто то був в його власній шкурі, але уста мав замкнені. Побачивши незвиклий похід, вийшов напротив него. Поглянув супокійно, з виразом жалю на трупа і на винуватого, довго вдивляв ся в него своіми лагідними очима, в кінци запитав;

 

— За що ти вбив мойого завідателя ?

 

Пан чув, що в слові „мойого“ в голосі його тремтіла непевність, і догадав ся, що й у нового пана помимо зміненого обличя пасмо свідомости свойого я не перервало ся, лише уста так само були замкнені, як і у него. І відповів.

 

— Убив, бо так було треба.

 

— Щож він провинив?

 

— Над низшими кат, перед висшими брехач, дбав тілько про себе самого.

 

— Але щож він тобі зробив ?

 

— Міні ? Казав мене бити за спізненє і —

 

— І що ?

 

Пан мовчав, не міг розповісти розмови з сусідним завідателем.

 

Тимчасом покликано сторожів права котрі від учора ще перебували в дворі, бо скатовані вчора переступники не могли йти, а підводи годі було дістати. Ті взяли нового злочинцю в своі руки.

 

— За що ти забив завідателя?

 

— Бо так було треба.

 

Більше не могли від него нічого допитати ся.

 

— Чекай, зараз ти нам більше виспіваєш ! — сказали і зачали переводити з ним слідство по свойому. Але хоча кров бризькала з перевязаних батогом пальців, хоча розпаленою шиною пообсмалювано йому литки а намоченими в соли шнурами посічено до крови єго плечі, — нічого більше крім тих слів не видобуто від него. Аж над раном по відбутих муках зложено повязаних вязнів на драбинястий віз і відвезено до міста. Коли відйіжджали з села, загуділи дзвони з сільськоі дзвінниці на знак, що зараз відбуде ся похорон. Час був робучий, отже піп казав з рана винести на кладовище трупи жінки і сина Грицькового, щоби йіх покропити і поховати, поки роса зійде з сіна. При гомоні дзвонів котрих ніколи не мав уже почути, скатований злочинець заридав перший раз тяжко і болючо. Чув що серце єго тає, що тіло його зломане, що все скінчило ся для него на світі, і не бажав уже нічого більше, як лише спочити побіч своєі няньки і свойого братчика.

 

IX.

 

Пів року минуло від того дня, коли через улиці головного міста на гору за містом тягнула величезна юрба народу. Посеред узброєних посіпаків йіхав віз, а на ньому прикований сидів чоловік блідий, змучений і перед часом зівялий. То був убійця завідателя, засуджений на смерть, котрого власне вели до місця, де чекала на него шибениця.

 

Він очевидно від давна знав, що його чекає і не показував трівоги. Здавало ся навіть, що бажав смерти, інші знов казали, що то проста худобина с тупим чутєм, і що супокій той, то глупота і ніщо більше.

 

Побіч провинника стояв піп і говорив йому довго і переконуючо до серця, говорив про скруху, про покуту за гріхи в житю і про справедливість божу сполучену з безграничним милосердєм. Та винуватець чи то з глупоти, чи з закаменілости не слухав, чи не розумів тих наук.

 

— Дивіть, ані разу не перехрестить ся! — кричали за ним старі богомілки — Йди, йди безбожнику! Чортови запродав ти душу, швидко дістанеш ся в його пазурі.

 

— Такого порядного, чесного і приємного чоловіка замордував і то зовсім без причини, і ані крихти жалю! —говорили інші.

 

— Знаєте, коли би був показав жаль, то може були би йому злагодили кару.

 

— Е, а я завсігди кажу, що тут, особливо тут не можна мати найменшоі злагоди. Раз хлопови попусти, то Бог знає на що він відважить ся.

 

Пан слухав тоі розмови, але серце його було супокійне, не обурювало ся і не бунтувало ся. Він розумів, що ті люде не знають, що говорять і жалував йіх.

 

Нараз почув, що хтось доторкнув ся його плеча. Обернув лице і побачив побіч себе того самого молодця, котрий колись запровадив його до хлопськоі хати. Лице молодця було ясне, промінисте. Він сказав :

 

— Ну, щож ? перебув єси школу.

 

— І доходжу до кінця — додав пан.

 

— Проба твоя скінчила ся. Може хочеш вернути назад до житя, до свойого двора?

 

— Кинений під колеса суспільноі машини, росторощений і роздавлений мав би я жити дальше ? Ні, не хочу. Бажаю кінця.

 

— Ну, то до побаченя!

 

Але пан сидів потонувши в думках і не чув тих остатніх слів. Надія на житє, на давнійше житє так давно вже щезла з перед єго очей, що в першій хвили при словах молодця він навіть не міг повірити в єі істнованє, в єі можливість. Але зараз в слідуючій хвили віджили ще давні спомини, з понуроі темряви виблисла незнищена любов до житя і він мимохіть витягнув руки в сторону молодця і крикнув:

 

— Ах ні!. .. Прости міні!... Хочу жити! хочу вернути до того чим був. Хочу любити, терпіти і бороти ся!...

 

Але молодця вже не було при нім а слова його, незрозумілі і дивні, викликали тілько нові проклятя серед старих богомолок.

 

— Чорта кличе, щоби його спас... хоче жити, розбишака!...

 

— Се ж божевільний! — мовили другі. — І таких людей вішають, замісць віддати йіх до шпиталю!

 

— Вовка чи здорового, чи скаженого однаково треба вбивати. А в отсьому разі особливо треба дати відстрашуючий приклад другим.

 

І звільна, як ріжнобарвиста ріка, посував ся величезний похід вулицями, чим раз більше наближуючи ся до страшного кінця.

 

 

======================

 

ХЛОПСЬКА БІБЛІОТЕКА. III.

ЯК ПАН СОБІ БІДИ ШУКАВ,

КАЗКА  ІВАНА ФРАНКА

 

ЛЬВІВ. 1896.

Накладом редакціі „Громадського Голосу".

З друкарні Народноі Станіслава Манєцкого і Спілки, (Готель Жоржа).

 

12.12.1896