Ні, все ще не так погано. Польща й поляки залишаються найвідданішими друзями України. Але втома зростає. Якщо не хочемо втратити друга – діяти треба вже.
Кілька разів мені доводилося доводити тезу, що Польща також пережила Євромайдан, українську Революцію Гідності. Так сталося, що половину революції я провів на Майдані, а половину – в Польщі, де закінчував університет. Тому знаю про що кажу: на власні очі бачив, брав участь і аналізував різні проукраїнські заходи, що відбувалися в кожному куточку Польщі. У січні був на мітингу підтримки України в Ґданську – за температури -20 зібралася ціла площа народу! Кількість і якість телевізійних матеріалів про Євромайдан на польському телебаченні не поступалася українському ТБ, а якщо йдеться про скрупульозне обговорення реформ чи механізмів люстрації, то польські телеканали надали цьому більшої ваги й запрошували фахівців (шоу і цирку, як прийнято на нашому телебаченні, не було – лише серйозна розмова). Польща зібрала тони гуманітарної допомоги й мільйони злотих на підтримку України. Ця держава надала стипендії найкращим студентам із Донбасу. Приймала на лікування членів Самооборони Майдану, військових із зони АТО. Мовчу про політичні й дипломатичні старання – в умовах внутрішньої окупації саме Польща була адвокатом України в Європі.
Усе це були загальновідомі факти, а зараз буде теза, яка багатьох може шокувати: вся перелічена підтримка, симпатія й спонсорство були не просто так. Не із романтичної любові польського народу до українських братів усе це взялося. Тобто з романтичної любові теж, але передували їй десятиліття копіткої праці, сміливих інтелектуальних проектів, мільйони вкладених грошей. «Любов» і «симпатію» Польщі до України «створювали» найкращі уми наших сусідів, найдіяльніші виконавці її втілювали, тому сьогодні польське суспільство здебільшого має українофільські настрої. Які зовсім не були очевидними, наприклад, після Другої світової – тоді взаємне ставлення було переважно ворожим, українофобія процвітала. З того часу сотні найкращих поляків – Єжи Ґєдройць, Адам Міхнік, Яцек Куронь, Боґуміла Бердиховська, Оля Гнатюк та багато, багато інших – проробили титанічну роботу. Вони пояснювали полякам, що без України не буде й Польщі. Вони пропагували Україну й українську культуру в часи, коли сама Україна цим не займалася (і досі не займається). Тиснули на свої уряди, вимагаючи все нових і нових капіталовкладень в Україну, стипендій для українців, навчальних програм і стажувань для журналістів, чиновників, науковців. Та й польське суспільство взагалі завдало собі клопоту поцікавитися й вивчити Україну – і, скажімо, ім’я Наталі Яковенко в Польщі точно не менш відоме, ніж у нас. Усе це в сумі й дало таку вражаюче одностайну підтримку України в Польщі під час Євромайдану та від початку російсько-української війни.
Така підтримка, солідарність і симпатія є й досі. Але також уже є перші сигнали того, що поляки починають втомлюватися від теми України. Для цього є природні, логічні підстави. Українців у Польщі стає забагато – на вулицях більшості, особливо університетських, польських міст українську мову можна почути значно частіше, ніж, наприклад, у Донецьку чи навіть Харкові. Хочеш не хочеш, а закрадеться думка, що українські заробітчани забирають роботу в поляків, українські студенти навчаються на місцях поляків, що українці поводяться нахабно, не стежать за собою, та ще й не поважають поляків. Такі думки можуть з’явитися природно, а коли в цьому зацікавлена російська пропаганда, яка щедро фінансує своїх агентів, українофобські ЗМІ, деяких політиків – і поготів. Польща вже гарячково разом із нами пережила Помаранчеву революцію, а потім було довге й болісне розчарування. Сьогоднішня відсутність реформ, умовно кажучи, довгоочікуваної української «історії успіху» ‒ штовхне польське суспільство в нову фазу апатії та розчарування Україною. Повторюся: польські канали наживо десятками годин транслювали Майдан, весь час обговорювали українські події, Ґазета Виборча виходила в жовто-блакитних кольорах й із кирилицею на першій шпальті, в кожному місті відбувалися мітинги, збори грошей і гуманітарної допомоги – України було так багато всюди, що навіть святі втомилися б від цієї теми. Тому в найближчий рік-два варто сміливо прогнозувати спад підтримки й проукраїнських настроїв у Польщі. Особливо, якщо ми не покажемо, що наша держава «видужує», реформи проводяться, ми здатні консолідуватися й розвиватися.
Інтерес України, отже, у найближчий рік-два полягає в тому, щоб не втрати в Польщі друга й партнера. А для цього треба припинити наспівувати пісеньку про одвічну дружбу й засукати рукави. Не треба вигадувати велосипеда – можна звернутися до того ж польського досвіду. По-перше, спільно закрити нарешті складні сторінки історії. По-друге, справді зацікавитися Польщею, пізнати її – й показати українцям багатство її культури. Раз уже кожен українець жити не може без Булґакова й Пєлєвіна, то хай прочитає ще й Ґомбровича і Стасюка. Україна як держава має подякувати Польщі – назвати вулицю в Києві іменем Ґєдройця, створити для Польщі унікальні інвестиційні умови, підтримати польську меншину в Україні. А посольство України в Польщі могло б зайнятися просвітницькою діяльністю й пропагуванням України (з призначенням Дещиці на це з’явилася стримана надія) – наприклад, розповсюдити інформацію, що більше 70% українських студентів у Польщі платять власні гроші за навчання. Підбити суму й виставити її на білбордах – уявляєте, як багатомільйонна цифра здивувала б поляків: аякже, виходить, що на українцях Польща й неабияк заробляє! Подякувати від імені України полякам, що роками замість України працюють над промоцією нашої культури – наприклад, Богдану Задурі чи Адаму Поморському. Список справ та ідей – довгий, головне почати робити щось уже. Потім буде запізно.
11.12.2014