Із записок офіцира.
"Lasciate" ... чи "avete"...?
[Текст видалено цензурою]
Та не так її бувальщиною, істориєю, як тими людьми, що в теперішну хвилю на нїй живуть. Що вони думають, чим цікавлять ся?
Рік-річно творили ся у моїй голові пляни прогульки, та все щось стануло на перешкодї. Аж ось примусова прогулька спроваджує мене в ті сторони.
Одержали ми приказ їхати до М. Кождий Українець знає, що се місто лежить ще в области, заселеній Українцями. Та коли ми приїхали на стацию, прийшов приказ їхати дальше до стациї M-s. Ми звернули ся до присутного д-ра Т. з запитанєм, чи там застанемо українське населенє, чи мадярське. Успокоїв нас д-р Т., подаючи, що в селах тих мешкають Українцї. Треба одначе мати й те на увазї, що є тут і москвофіли, які були вмішані в процес в Мармароськім Сиготї.
О 9 год. вечером ми на стациї M-s. Застаємо там місцевого учителя і нотаря (уряд, відповідаючий нашим давнїйшим мандаторам), які одержали порученє нас закватирувати в двох селах, що лежать по обох боках зелїзничого шляху. Порозуміти ся одначе трудно. Вони до нас по мадярськи, ми до них по нїмецьки. Але вислїд такий, що одні не розуміємо других. На посередника подаєть ся Жид, який вже і готов для війска доставляти мяса та прочих артикулів поживи. Коли одначе ми самі між собою стали говорити по українськи, так розвязали ся язики і нашим "кватирмайстрам", і розговірною мовою нашою стала українська мова.
Роздїлено полк на два села. Курінь д-ра В. і всї придїлені пішли до села С. (по мадярськи М.), а начальство і півтора куріня К. і д-ра Ш. до села І.
Знаючи дразливість мадярських властий, коли мова йде про иньші національности Угорщину, видано оповіщенє в полковім приказї, щоби стрільцї держали ся далеко від всякої аґітацийної роботи, якої змістом була би критика місцевих відносин. Найважнїйшою річию є поведенєм, примірним виступом на кождім місци зєднувати до себе пошану і любов населеня.
І справдї стрільцї з'єднали собі загальну симпатию населеня. Нераз в розмові з начальниками висказували селяни своє здивованє, що "катупи" (по мадярськи жовнїри) можуть бути такі уважливі і такі нїжкі. Вони-ж (тобто населенє) привикли до иншого поведеня. Наслїдок того був такий, що первісна здержливість населеня обернула ся в отвертість і прихильність. Що стрільцї уміли заховати міру у своїх жаданях і поведеню, се треба їм записати в їх добрі прикмети. Хто був сьвідком тих тяжких хвилин, які перебули стрільцї у Л. і в С., що натерпіли ся вони в часї їзди до М., той лиш зможе зрозуміти цїну тої здержливости, з якою поводили ся наші добровольцї в тій хвилинї, коли удало ся їм допасти теплих хат та людських осель. А самим приїздом до Ґ. і С. не покінчили ся труди. Ще добрих 16 днїв треба було обходити ся без теплого одягу. Стрільцї зголосили ся до служби в серпни, в однім з горячих місяцїв, зголосили ся в одягах, які мали лиш найгірші, в тій надїї, що зараз дістануть нові теплі мундури. А тут і серпень проминув, прийшов вересень із своїми зимними дощами і прикрим холодом. Анї в що одягнути ся, анї чим прикрити себе... На кватири визначено стодоли. Але стодоли в тих сторонах инші як у нас. Одна стїна стоїть отвором, без нїякого захисту. Оставало отже лише ховати ся в солому, або сїно, щоби себе захистити перед простудою. А кватир по хатах годї було найти для такого великого числа людий, по 1200 мужа в кождім селї.
Сїльське населенє приняло наших добровольців як своїх. Оставало ще проломити леди у інтелїґенциї, тобто у духовенства.
Угорське духовенство — відмінне від нашого, о скільки можна видавати осуд на підставі того і маленького досьвіду, який ми зібрали. Належить ще й те мати на увазї, що ми завели знайомство лиш з кількома одиницями в тих селах, в яких ми кватирували.
Вражає кождого Українця факт, що розговірна мова в інтелїґентів українського роду — неукраїнська. Та до сьою факту ми звикли вже від давна і приняли його як такий, що з ним мусимо числити ся. Оставало отже лише слїдити докладно, чи під тою шкаралущею не дрожить бодай маленька іскра, бодай незначна, що позвалялаби думати про те, що там десь на сподї тлїє почуванє національної приналежности до українського народу. Кождий з нас ловив найдрібнїйші прояви, ловив слова, ловив вираз лиця і поясняв собі се як додатні признаки слабоньскої національної сьвідомости. І ми їх находили...
Де наші стрільцї кватирували, зєднували собі признанє за спів. Співали в приватних домах, співали на кватирах, співали в походї, співали в церквах...
Все те не оставало без впливу і слїду.
Сегодня можна стрінути і малих дїтий, які співають: "Гей, там на горі Сїч іде!...", можна стрінути маленькі панночки, що співають: "Дївча в сїнях стояло", а вже найгарнїйше повтаряють рефрен: "Серце моє! серце моє!" Старі сьвященики тай селяни одушевлені церковним хором, а молоді питомцї заявляють, що хор наших стрільцїв рішучо гарнїйший як їх в У. Їдеш селом, а тут маленький хлопчина в стрілецькій шапцї припоясив кусень патика як "штик" і голосно викрикує команду: "Позір!" "В право глянь" "Сотня руш" і тд. Вже він не забуде того, що в його селї було українське війско, памятка того побуту остане в нього і товаришів однолїтків до кінця житя.
Слабі моменти! Ми привикли вже до инших, але убогий думкою богатїє, так і тут вже сама думка вливає надїю і віру, а ті два почуваня співають величні слова: "Avete ogni speranza" — не тратьте надїї, бо наша красша будучність, воскресенє велита — українського народу не за горами, але вже ось-ось перед нами і на наших очах!
Великою филею розілляли ся не тільки утїкачі на просторах Угорської України, розілляли ся і наші війска, а в них і українські жовнїри. І певно кождий з них почував себе апостолом, що своїм приміром, своїми дїлами має увілляти животворного духа в ослаблений народнїй орґанїзм.
Безперечно, що й дехто зазнав прикрости йдучи з отвертою душею до своїх братів і сестер. Оден визначний громадянин з Бер. буде мати і дещо колючою додати до сеї китицї, але воно вже так в житю устроєно, що рожі мають також колючки... Але й ті, що зазнали прикростий, прилучать ся до нас, що голосимо цїлому українському народови: "Avete ogni speranza!"
"Шкода, що вас так мало..."
Розбрили ся наші сотнї на просторони між Ужком і Ясїнем. Деякі в глибоких горах і не знають про те, що належить вже йти в Галичину... Йдуть прикази телєфоном, висилаємо телєґрафічні депеші, находимо нарештї сотню Дуд. в місточку С.
Начальник поїхав до М. по приказ, коли сотня має пійти на місци свойого нового призначеня. А що телєфони тепер безнастанно заняті, треба було ждати якийсь час, заки осередна зелїзнича команда визначить час на поїзд, котрим сотня має від'їхати.
— Ви від українських добровольцїв? питає висший військовий достойник.
Після притакуючої відповіди начальника наступило запитанє про цїль його присутности у військовій командї.
Коли й на се одержав достойник відповідь, віддалив ся до своєї робітнї.
По короткій хвилинї пригадав собі одначе, що ще щось має сказати начальникови. Вийшов за ним на коридор.
— Мушу Вам висказати моє признанє — розпочав тими словами достойник — за те, що дотепер зробили Українцї. Їх відвага, підприємчивий дух зєднали собі дуже велику пошану у військових кругах. Шкода лише, що вас так мало...
— Пане..., нас було більше 5000 в Стрию.
— Так, так! Знаю, але тодї якось не йшло... Сподїю ся одначе, що як приїдемо в Галичину, то ваші ряди збільшать ся...
Достойник віддалив ся, а начальник остав з своїми думками, які повели його — до вязниць, де тисячі найщирійших синів України, найлїпших австрийських горожан страдає лише ізза вічного історичного непорозуміня, що проклятєм налягло на наш нарід і його істнованє. Страдають жінки і дїти, батьки, матери, сестри і брати тих, які пішли не з примусу, але з доброї волї, з почутя святого обовязку, як на святу війну, щоби покласти свої голови за добро і цїлість Австриї, за красшу будучність України.
І коли би кому з рішаючих кругів представити дїйсність, так він мати-ме також стереотипову відповідь:
— Так, так! Знаємо ми се добре, але якось воно так пішло... Проти нашої волї...
Вечірна молитва.
Вечоріє...
За місточком В. на невеличкій толоцї, окруженій старими деревами, зібрали ся в чотирокутник українські стрільцї. Є їх 600.
Повага, рішучість і завзятість малюють ся на їх лицях.
За хвилинку-дві йдуть сповнити важку і небезпечну задачу...
Пійдуть усї...
Начальник бере з ними опрощенє... пригадує їм їх задачу, пригадує святий обовязок, який ті ряди покликав сюди.
Словам того товаришить далекий гук арматнїх стрілів. Вони лїпше малюють хвилину, нїж він сам се потрафить зробити тими слабими фразами, що виходять із його уст... Присутний офіцир К. додає і від себе кілька слів і кінчить: "Mit Grott für den Kaiser und Vaterland". І як на команду відкривають ся голови, клонять ся на землю і кождий по свойому молить ся тихо...
Ах! Коли би можна відчитати ту шептану молитву...
Було там усе... і рідня, і хата, і жінка, і дїти, і родичі, і Київ, і Днїпро ...
...лише страху не було...
Мама.
Десята година в ночі 26, вересня 1914...
600 стрільців на стациї М. чекає на від'їзд.
Вийшли на стацию і ті, що не відїздять, вийшли селяни, вийшов священник У. з ріднею.
Пращають ся... Один другому переказує щось, передає для ріднї може й останнїй поздоров...
А подальше стоїть опертий на ваґон один стрілець. Похилив голову, та самотнїй снує якусь думку...
— Про що так думаєте?
Неначе зі сну вирваний тим питанєм, стрілець не знає, що відповісти.
— Думкою був я коло хорої мами. Було нас пять, чотирох обовязаних до служби пійшло на війну. Мати просила мене, щоби я бодай остав ся. Та я хотїв бороти ся за Україну і мусїв кинути рідну хату і хору маму і... Тепер я думкою при нїй...
І зрозумів я слова Франка: "Покинь і маму і жінку і дитину для Вкраїни!"
[Дїло]
31.10.1914