«Очевидно, що американський капіталізм є недосконалим, але на горизонті не видно жодної моделі, яка могла би з ним конкурувати»
Американська економіка пішла на поправку: зростання становить 3%, а безробіття є нижчим, ніж 6%. Політичні лідери, керівники центрального банку, економічні експерти, усі вони вихваляються тим, що здолали фінансову кризу 2008 р. Але якщо жоден із цих акторів навіть мінімально не вплинув на це економічне відновлення? Коли спостерігаєш за довгостроковими тенденціями – у будь-якій країні, - то не бачиш жодного чіткого зв’язку між економічним успіхом і економічною політикою. Протилежне довести легше: простіше покінчити із animal spirits (вираз Джона М. Кейнса ["спонтанне прагнення до дії радше аніж до бездіяльності"]), ніж підтримувати її. Знищити приватну власність, вигнати підприємців, посилити регулювання, закрити кордони, надрукувати гроші – це перевірені методи для того, аби покінчити із зростанням. Шукати спосіб його простимулювати є непорівнянним викликом.
Чи оживив економіку дефіцит федерального бюджету, який розпочався під час правління Буша і посилився у 2008 р. під час правління Обами? Навіть захисники кейнсіанства в Сполучених Штатах не намагаються переконати нас у цьому; його прихильники обстоюють думку, що відновлення відбувалося би швидше, якби дефіцит був вищим: цілком нісенітна думка, в якій неможливо знайти жодного взаємозв’язку між причиною та наслідком.
Те саме можна сказати про центральні банки, які стверджують, що відіграли ключову роль, знижуючи процентну ставку до нуля – перед тим як друкувати гроші і після того, як зниження податків закінчилося крахом. Фактично неможливо довести, що існує зв’язок між цими монетарними політиками і відновленням американської економіки: дати не збігаються. Усе ще потрібно пересвідчитися, що ці легкі гроші не були вкладені погано – це загрожувало би великими ризиками впродовж найближчих років. Зрештою у випадку Сполучених Штатів задаєшся питанням про зв’язок між цим творенням грошей і вражаючим збагаченням кількох магнатів з Волл-стріт.
Найімовірніше, що відновлення американської економіки пояснюється не короткостроковою «креативною» політикою (значною мірою продиктованою мас-медіа, які вважають, що політики повинні діяти, навіть коли було би краще, аби вони не робили нічого), а радше певними довгостроковими структурними тенденціями. Можна сказати, що причини нинішнього зростання є тими самими, через які Сполучені Штати перетворилися на першу світову економіку наприкінці ХІХ ст.
Ці причини більше пов’язані з підвалинами американського суспільства, ніж з економічною політикою. Отож ми можемо стверджувати, що демократія історично була двигуном зростання: оскільки зарплати були відносно високими в егалітарному суспільстві, населення якого було розсіяне по неосяжній території, американські підприємці повинні були запроваджувати щось нове замість того, аби використовувати дешеву робочу силу. На міжнародній виставці в Сан-Луїсі у 1904 р. європейські делегації були вражені американською механізацією, прямим наслідком демократії. Цей егалітарний дух пояснює інший ключ до американського успіху: стандартизацію, масштабне виробництво меншим коштом, аби задовольнити споживачів, які вимагають – усі вони – однакових продуктів. Те, що століття тому виявилося пророчим для автомобільного виробництва чи послуг, нині простирається в сектор соціальних мереж. Минулі успіхи мають глибокі причини, які залишаються в силі, як показує кількість потрійних патентів (Сполучені Штати, Європа, Японія), які реєструються щороку, і криза 2008 року не змінила цієї тенденції: Сполучені Штати продовжують йти попереду Європи і Японії і значно випереджають Китай, чиї патенти у більшості випадків є чинними лише в Китаї.
Очевидно, що цей тріумфальний капіталізм не міг би укорінитися без існування правової держави. І незважаючи на збільшення обмежень, які накладає федеральний уряд на animal spirits, Сполучені Штати не є державою-рятівницею: приватний бізнес залишається нормою. Нещодавній тріумф Республіканської партії на виборах є відображенням кількості виборців, які бажають, аби це продовжувалося ще дуже довго. Відновлення ніяк не прислужилося табору Обами, оскільки народ інстинктивно знає, що сильна економіка не є результатом ініціатив банку чи федеральної адміністрації. Але є два делікатні питання, які завжди становлять загрозу для американського капіталізму і які більше пов’язані з політикою, аніж економікою.
Імміграція продовжує викликати полеміку в державі, заснованій емігрантами. Можна передбачити, що жоден закон не зможе обмежити чи організувати імміграцію в прийдешні роки. Імміграція залишатиметься автоселективним процесом, якого країна потребує, а емігранти і далі показуватимуть, що дають країні більше, аніж отримують від скупої держави-рятівниці. Імміграція і далі буде диктуватися ринком, а не конгресом.
Іншим непростим питанням є дискусія про нерівність. Полеміка залишається радше академічною. Доходи і суспільна корисність фінансових магнатів повинні вимірюватися не лише тими сумами, які вони заробляють, але також тими, які вони повертають у вигляді податків (1% фінансує 24% державних витрат), і благодійності (мільярдами, які щороку жертвує Джордж Сорос, наприклад). Хіба велетенському середньому класові не пішло на користь відновлення зростання? Може видатися, що так, якщо брати до уваги зарплати і не враховувати соціальну допомогу. Та це неправда, якщо ми подивимося на купівельну спроможність: ціни падають, послуги поліпшуються (наприклад, мобільний зв’язок). Реальна купівельна спроможність і свобода вибору (концепція Мілтона Фрідмана) продовжують збільшуватися в Сполучених Штатах, хоча зарплати не надто зростають.
Очевидно, що американський капіталізм є недосконалим, але на горизонті не видно жодної моделі, яка могла би з ним конкурувати. І той факт, що демократична, а не деспотична, країна продовжує очолювати світову економіку, має ще й інші реальні вигоди, можуть чи не можуть їх оцінити неамериканці.
Guy Sorman
Imperfecto pero insuperable
ABC, 30. 11. 2014
Зреферувала Галина Грабовська
04.12.2014