Дорога - своєрідний символ повсякденного життя. Причому не лише у художньому сенсі. У повсякденному житті люди постійно коригують свої плани залежно від дій свого оточення. На дорозі - така сама ситуація. Щоб переміститися з точки А у точку Б, треба не стільки рухатися з певною швидкістю, скільки постійно враховувати маневри інших учасників руху. Те, як саме відбувається процес узгодження дій на дорозі, дзеркальним чином відбиває нашу поведінку в інших повсякденних ситуаціях.
Рівень міжособистісної довіри та довіри до інституцій у конкретній країні можна оцінити за ситуацією на її дорогах. Низький рівень довіри до людей взагалі означає низький рівень довіри і до інших учасників дорожнього руху. І в повсякденному житті, і на дорозі підставою довіри є наша здатність успішно передбачати дії людей з оточення (Ostrom E., 1998, A Behavioral Approach to the Rational Choice Theory of Collective Action, American Political Science Review). І навпаки - недовіра рівносильна нерозумінню поведінки інших людей.
Дієґо Ґамбетта у свій час помітив: нерозвиненість такої послуги, як замовлення таксі по телефону, у низці міст Сицилії можна пояснити глибокою недовірою таксистів один до одного (Gambetta D., The Sicilian Mafia: The Business of Private Protection, Cambridge: Cambridge University Press). Довіра необхідна для впевненості у тому, що на замовлення відгукнеться дійсно найближче розташований до клієнта таксист. Без довіри конкуренція за клієнта призводить до своєрідної «дилеми в'язня» (таксисти заявляють про готовність взяти замовлення незалежно від своєї відстані до клієнта), що позбавляє економічного сенсу роботу диспетчера.
За даними «Левада-центру», Росія характеризується низьким рівнем довіри до людей взагалі. Станом на жовтень 2012 р. лише 5% росіян впевнені, що «практично завжди людям можна довіряти», ще 28% вважають, що «зазвичай людям можна довіряти». Для порівняння: частка тих, хто довіряє особисто незнайомим людям, у країнах Північної Європи вища більше ніж у 2 рази (74,2% у Норвегії, 68% у Швеції, дані World Values Survey, 2006).
Один з проявів низького рівня довіри - величезна популярність відеореєстраторів на російських дорогах. Якщо станеться будь-який дорожній конфлікт (а вони ймовірніші, що нижчий рівень довіри, тобто передбачуваність дій людей з оточення) - нічого не доведеш. Кожен учасник буде гнути свою лінію, часом заперечуючи навіть очевидне. Тому краще підстрахуватися, придбати «всевидяче око» (див. Сонин К., «Что означает видеорегистратор», «Ведомости» від 25.02.2013).
Низьким рівнем міжособистісної довіри у Росії справа не обмежується. Тут низький і рівень інституційної довіри, тобто довіри до державних та суспільних інституцій. Якщо у Фінляндії різним інституціям, включаючи ЗМІ, політичні партії та уряд, вважають прийнятним довіряти 59% респондентів (у Данії - 54%, у Швеції - 53%), то у Росії за станом на листопад 2012 року частка таких людей більше ніж у 2 рази менша (25%). Низька інституційна довіра теж у цілком відчутний спосіб виражена на дорозі. Її можна побачити, наприклад, у широкому поширенні камер відеофіксації порушень правил дорожнього руху. Подібно до відеореєстраторів, вони замінюють більш цивілізовані відносини між водієм та працівниками правоохоронних органів. В умовах недовіри учасників дорожнього руху до співробітників ДАІ і очікування від них корупційних дій відеофіксація порушень виглядає меншим злом. Якщо співробітника ДАІ сприймають не як помічника на дорозі, а як ворога, то справедливість отриманого поштою штрафу викликає менше запитань.
Варто зауважити, що представники держави своїм громадянам теж не довіряють: недовіра має двосторонній характер. Звідси широке використання відеофіксації порушень ще до того, як були внесені відповідні зміни у Правила дорожнього руху, зокрема знак «Відеофіксація». У цих умовах головною метою відеофіксації виявляється не лише зміна поведінки на дорогах (її все одно не прорахувати), скільки накладення покарання на захоплених зненацька порушників.
Іншими словами, і представники держави, і громадяни нічого доброго одні від одних не чекають і прагнуть обдурити за першої ж нагоди. Розв'язання цієї нового типу «дилеми в'язнів» бачать у використанні різних технологій фіксації дій один одного: відеореєстраторів, камер відеофіксації порушень, камер стеження у службових приміщеннях (на виборчих дільницях та взагалі скрізь, де тільки можна їх встановити) тощо.
У таких умовах Великому Братові більше ніж раді. Що більше камер та інших технічних засобів, то спокійніше жити. Причому усім - не лише представникам держави, а й пересічним громадянам. Тому ніякої революції або перевороту перехід до тотального нагляду не вимагає. І повернутися від довіри «всевидячому реєстратору» до довіри реальним людям буде непросто, якщо взагалі можливо.
Антон Олійник – провідний науковий співробітник Центрального економіко-математичного інституту Російської академії наук, професор університету «Меморіал», Канада
Антон Олейник
Добро пожаловать, Большой Брат
Ведомости, 27.02.2013
Зреферував Омелян Радимський