Минулого тижня я з виступом їздив у Червоноград – шахтарське містечко на півночі Львівщини. Всі попереджали й співчували: їдеш на Донбас Галичини. Там справді невесело. Але там я знайшов справжню Європу.
Бо ж воно відомо навіть без професора Грицака: люди скрізь однакові. Або, як відомо уже з текстів згаданого професора, особливо однакові люди живуть на Донбасі й у Галичині. Просто дзеркальні. І там, і там – погані дороги, корупція, взимку холодно, а влітку спекотно. Тільки щось подібне є і, скажімо, у Вірменії чи в європейській (географічно) частині Росії, але жоден професор не візьметься стверджувати, що і в цих країнах живуть такі ж люди, як у Галичині. Тобто ні, бо був один проффесор, академік і найприбутковіший український письменник, який щось подібне стверджував і навіть втілював свою геополітичну концепцію в життя, тільки от він утік за кордон, разом із камазами золота й найближчими прихильниками його вчень – песиком і пергідрольною перукаркою.
А минулого тижня й мені особисто довелося пересвідчитися в тому, що збіглий президент таки вчинив правильно, гайнувши драла. Бо хоч корупція і повсюдна, а доріг майже немає, та люди в різних країнах живуть різні. Нагоду у цьому вкотре переконатися надала мені Ірена Яніцька, яка організовує літературні вечори українських письменників у Червоноградській міській бібліотеці. Уточню: вона там не працює, просто – на власному ентузіазмі й бажанні відкривати своїм сусідам цікаві книжки – організовує вечори, виступи, наповнює культурне життя сучасними сенсами. А це вже так трохи по-європейськи, коли хтось береться щось робити для громади. Я, було, хотів уже завершити цей абзац тезою, що в Єнакієві, наприклад, ніхто таких творчих вечорів українських письменників зроду не організовував, як нікому б і на гадку не спало зробити щось для громади, але вчасно спохватився, пригадавши, що в Єнакієвому стільки своїх письменників, що їм ще на добру сотню років вистачить і вечорів, і гонорарів, і опортюніті, так би мовити, юкрейн. Тож мушу продовжувати, наводячи інші арґументи.
Їхати в Червоноград довелося машиною, тож кілька мережевих френдів кинулися лякати тамтешньою дорогою, радити варіанти об’їзду чи радше обльоту останніх 15 кілометрів. Не збрехали: дороги там немає, на полотні зяють вирви, немов від розривів бомб. Додайте до цього чорні терикони й шахти навколо – і справді можна в якийсь момент відчути себе в зоні АТО, на справжньому Донбасі. Тільки з однією лише різницею: люди. І йдеться навіть не про українську мову, церкву чи відсутність вулиць Леніна. Хоча назва міста, як ви розумієте, походить не від Червоної Русі, а від комуністичного червоного півня. Словом, терикони, шахти, назва міста в честь комунізму є, а люди – інші.
І видно це вже на дорозі. Бо у зв’язку з тим, що дороги на Червоноград немає, місцеві люди самоорганізувалися і самі розпочали боротися за власне майбутнє. Виставили на дорогу волонтерів, вдягнули їх у жилети яскравих кольорів – і просять здавати гроші на ремонт. Навіть зупинятися не треба, адже ями такі, що вище 5 кілометрів швидкість автомобіля не піднімається, тому просто через вікно простягаєш купюру, тобі дякують і кажуть, що результат побачиш уже через кілометр. А там знову місцеві люди в робочих уніформах, техніка: ремонтують дорогу. Самі організувалися, розписали чергування, щоб зекономити гроші, техніку взяли в оренду (щоб не віддавати гроші Автодору, самим зробити виходить дешевше, якісніше і швидше). А ще за кілометр починається вже відремонтована ними ділянка дороги, якою приємно їхати.
Наостанок лише нагадаю, що самоорганізація, робота гуртом на благо громади, довіра одне до одного – це кити, на яких тримається Європа. Так я їхав у Донбас, а приїхав у щонайсправжнішу Європу. А люди, звісно, скрізь однакові. Тільки різні.
01.12.2014