Українському суспільству не потрібні російські анти-Ясперси – колективні чи індивідуальні, "свойські" чи пишномовні, ані дотепні позери, ані мудрені софісти. Найголовніше через те, що вони ось так занадто просто й не зовсім чесно розставляють на шальках терезів тих, кому було огидно й хто через це наважувався на опір або ризикував усім, та тих, кому начебто було лише огидно.
Перефразовуючи одну євангельську сентенцію – незбагненні алгоритми твої, Фейсбуче. Випадково побачив у свого знайомого у Facebook, досвідченого вчителя-історика, репост допису Бориса Акуніна. Відтоді минула вже доба, але я чомусь раз у раз повертаюся думками до тверджень, викладених у тексті популярного колись і в Україні російського письменника.
Зізнаюсь, що в часи своєї юності, ще до появи українських відповідників, поряд із творами поляка Марека Краєвського я полюбляв читати фандорінські ретродетективи. Подорослішавши, я не втратив повністю Акуніна та інших не надто одіозних постатей сучасної російської культури з поля зору, проте стежив за їхніми публічними висловлюваннями не за покликом серця, а радше з професійного обов’язку. До самої їхньої творчості, як і загалом до всього "роскультурного", мій інтерес натомість зник.
Натомість про що я завжди знав, так це те, що дописи Акуніна-Чхартішвілі збирають тисячі лайків у соціальних мережах, а їхніми репостами, як виявляється, не цураються ділитися ті люди, щодо способу трактування реальності яких раніше не виникало питань. Як-от, приміром, згаданого та шановного мною пана педагога.
Розмірковуючи над текстом допису та бажаючи записувати думки щодо нього майже на ходу, я в якийсь момент помітив, що обсяг моїх відсторонених розважань переріс будь-які неписані межі пристойності, встановлені для коментарів під фейсбучними опусами.
Оскільки мої розмірковування не обмежилися короткою реплікою, вирішив поділитися ними з читацькою аудиторією. Одразу ж зазначу, що мені не йдеться про критику тих, кого називають "хорошими русскімі" per se. Є люди, які набили в цій справі руку, а є й просто ті, хто робить це переконливіше, куди доступніше ніж я, з більшою пасією та винахідливістю. Мені також не йтиметься про те, хто саме суто на мою суб'єктивну думку заслуговував би на колективний осуд чи б пак "іспанський" сором. І зараз – також не про гонитву за новими медальками Дональда Трампа, не про його наївні проєкти, нарцистичні претензії та "дитячі" (в значенні, в якому писав про це Ерік Берн) образи.
Всім цим темам загалом і був присвячений допис письменника до своїх читачів. Мене ж радше цікавило питання, наскільки логічним виявилося те, що написав "автор цифрового контенту" для майже 350 тисяч своїх підписників. У своєму дописі він розмірковує про почуття сорому за політичних лідерів. Порівнює президента Трампа, за якого проголосували шляхом демократичного волевиявлення, із російськими та радянськими лідерами, яких насправді у конкурентній боротьбі ніхто ніколи не обирав. Те, що американський президент був обраний демократично, є приводом для "національного фейспалму".
Акунін ділиться спогадами про сором, який він відчував за всіх радянсько-російських очільників, окрім Путіна, бо "соромитися за правителя, якого нав'язали силою або шахрайством, було б якось дивно".
"Морщитися – так, але щоб соромитися за нього? З якого дива?!" – пише автор.
"Думаю, що й білорусам від свого "бацьки" не соромно, а просто противно", – додає він.
Отож чи немає суперечності у таких словах письменника?
Гадаю, що певна суперечність у них таки є. Не хочу моралізувати, бо не вважаю, що маю на такі речі аби-яке право. Не хочу, принаймні цього разу, вдаватися також до розлогого розмірковування над ситуацією громадян Білорусі (мені, як і багатьом, подібно давньогрецькому Одіссею складно було б пропливти рівновіддалено від Сцилли віктімблеймінгу та Харибди "стратегії виживання"). Ліпше закінчити справу, яку розпочав.
Так ось, на мою думку, невідповідність полягає в тому, що автор не зовсім коректно зіставляє дві близькі, але не до кінця порівнювальні категорії "стыдно" (укр. соромно) і "противно" (укр. огидно), які вживаються ним щодо правителів із, скажімо так, різним ступенем легітимності влади. Огида в значенні, в якому писав про це в тексті Акунін-Чхартішвілі, – це аксіологічна оцінка дій Іншого, тобто моральне неприйняття його вчинків, аж до рівня фізичної відрази. Звісно, огиду можна відчувати й до самого себе, і часто такому сприйняттю якраз і передує почуття сорому. Проте тут воно в Акуніна, який на початку сприймав Єльцина за "точно свого президента", а перед цим "ловив кайф від перестройки" та був дуже pro-Gorby, є інтеріоризованим, тобто спрямованим всередину. Хай на кого б була спрямована огида літератора, у нього вона завжди звернена назовні.
На перший погляд, дещо дивним виглядає теж мимовільна опозиція "сорому" до "огиди", адже на місці останньої мала б бути "гідність" чи бодай "гордість". Тим паче, що як сором можна відчувати не за себе, так і гордість і гідність можна відчути, пам'ятаючи про досягнення когось іншого (батьки пишаються дитиною; внук – подвигами дідуся і т.д.). Проте розподіл "якщо сором – то за себе, а як огида – то до Іншого" звільняє нас від таких дихотомій.
Натомість промовистим є саме використання слова "сором". Що ж це таке? Як полюбляють починати свої розлогі пояснення експерти, "це залежить". Бо ж справді, залежно від обставин сором може бути як цілком рефлексивною емоцією, довготривалим внутрішнім переживанням, так і складнішою соціальною емоцією, обумовленою зовнішніми чинниками. Простіше кажучи, він зазвичай виникає тоді, коли ти знаєш, як вчинив у конкретній ситуації, й усвідомлюєш, як слід було вчинити. За Рут Бенедикт, авторкою "Хризантема і меч", це модель, притаманна культурам вини, де провина обтяжує незалежно від того, чи знає про неї ще хтось, крім її носія.
Або ж сором трапляється, коли ти не лише усвідомлюєш, як слід було діяти, але й знаєш, що й інші обізнані про твій вчинок і знають не гірше твого, як слід було б вчинити (американська антропологиня називала це парадигмою культур сорому, у якій вирішальне значення має те, наскільки проступки були видимими для спільноти).
Тому цілком зрозумілими можуть бути каяття та муки розчарувань через те, що ті речі, які колись викликали схвалення та палку підтримку, зрештою закінчилися руйнуванням особистих надій, а то й страшніше – власними та чужими трагедіями.
Одначе проблема зі софізмом Акуніна починається на аргументі про "не соромно за диктаторів, яких ми від якогось часу не обирали". Бо з цього моменту постає питання: якщо ти насправді покладав на когось надії, то чи дійсно був готовий підтримувати обранця власними діями, чи може, як у випадку прийдешнього узурпатора / диктатора / самопроголошеного правителя (непотрібне викреслити), просто чекав на те, що він сам чи його команда зроблять усю роботу замість тебе?
Відповідальність починається там, де надія перестає бути очікуванням і стає конкретною дією. Тож закладена в тексті кульгава логіка не здатна приховати головного – а саме того, що масове мовчання, пристосування до тотальної деморалізації, цинізм, апатія та соціальне знечулення перетворюють громадян на співучасників колективного вибору. Вибору, який не мусить, але може привести країну та суспільство просто у провалля. Нехай навіть внесок кожного, хто, як у Камю чи Брейгеля, "мав заплющені очі", був абсолютно різним.
Ну, ось маєш. Хотів без моралізаторства, а вийшло...
Проте насправді це не тільки і не стільки моя теза, скільки вже дещо заяложені від часу та звернень до них думки морально вимогливого Карла Ясперса. Ясперс у своїй вже класичній праці "Питання про німецьку провину" (нім. Die Schuldfrage, 1946) зауважував, що людина може відчувати провину не лише за пряме порушення закону, зраду чи доконаний сумнівний моральний вибір. Часом це відчуття приходить з усвідомленням того, що вона просто не зробила все від себе можливе для того, щоб запобігти або покласти край злу, котрого вона стала безпосереднім свідком. Часто така "метафізична провина" проступає тоді, коли вдалі політичні пояснення вже підібрані, а з юридичної та безпекової точки зору її носій перебуває у безпеці.
Втім, можна довго обмірковувати різницю між провиною та відповідальністю, наводити влучні приклади, цитувати авторитетів – таких як Ясперс або Арендт (гаразд, дозволю десь нижче ще лише один разок процитувати і її). Проте спільним для цих понять, в тому числі "провина", "відповідальність" і "сором", є те, що всі вони зводяться не лише до безособових моральних категорій, але і стають для декого описовим формулюванням глибокого психологічного й екзистенційного досвіду, який визначає в певний момент свідомість конкретної людини, її поведінку, здатність до волі, дії, опору, але й теж – до каяття та розуміння. Від того, чи людина переживає цей особистий метафізичний досвід, чи ні, й залежить її здатність виходу поза межі самовиправдань та автореабілітацій, які volens nolens супроводжують торги з сумлінням.
Я, певно, не скажу жодної оригінальної думки, озвучивши підозру, що історії глибокого переживання такого метафізичного досвіду, тим паче у повному, радикальному сенсі, – це не про росіян. Більше того, я не впевнений щодо того, чи була це в класичному розумінні історія про німців (пам'ятаєте, як у обіцяній вище цитаті Ханни Арендт про розмивання відповідальності, "там, де винні всі, не винен ніхто").
Проте те, що я знаю напевно, – так це що нам не потрібні російські анти-Ясперси, колективні чи індивідуальні, "свойські" чи пишномовні, ані дотепні позери, ані мудрені софісти. І то з багатьох причин. Проте насамперед вони не потрібні українському суспільству тому, що занадто спрощено й не зовсім чесно розставляють на шальках терезів тих, кому було огидно і хто через це наважувався на опір або ризикував усім, та тих, кому нібито було лише огидно.
Ігор Усатенко,
керівник української редакції Польського агентства преси
23.01.2026