Іван Франко

[З бурливих літ. Львів, 1903, с.1–37]

 

Лист Маньки з Городецкого до Касї з Янівського передмістя.

Фельдтин, серпня 1846.

 

 Дорога Касуню!

 

Не дивуй ся, що пишу до тебе з Фельштина і що дістанеш від мене лист о тиждень швидше, нїж я сама буду могла бачити ся з тобою. Несподївана пригода, про яку хочу тобі написати, опізнила поворот нашої компанїї з Кальварії до Львова. Прошу тебе, піди до моєї мами і скажи їй, що ми всї здорові і добре нам поводить ся. А що не вертаємо разом з Личаківською компанією, то тому винен кс. Капуцин Валїґура — знаєш, той такий поважний, з сивою бородою, що так довго любить сповідати і так гарно розтрясає сумлїнє. А властиво винна дурна Юлька Передятковичівна, що випапляла перед кс. Капуцином... А властиво винні ті страшні люди — ой Господи, як я настрашила ся, ще й доси тремчу, як згадаю ту ніч ! — винні ті поганцї, ті прокляті, нещасливі мазурські різуни.

 

Та чекай, нехай розповім тобі все за порядком. Але моїй мамі не читай сього листа — розумієш? І нїкому не читай... і пану Іґнацови не показуй, бо я б тобі очи видерла. І не кокетуй його, бо як би він мене зрадив, то волїв би тебе, мене й його ясний шляґ трапити. А тепер, люба моя, слухай, яких цїкавих пригод зазнали ми в тій нашій набожній мандрівцї.

 

Ти знаєш, наша компанїя з Городецкого вирушила зі Львова як раз д. 15 серпня. Жалуй дуже, що ти не могла бути сього року з нами. Я властиво не розумію, чому твій тато не позволив тобі. Я страшенно не люблю тих старих нудярів, що раз у раз люблять торочити мораль: для панни се не випадає і те не випадає і ще онте не випадає. Не бій ся, для кавалєра то все випадає. Він мусить вишуміти ся. А паннї то навіть піти на сьвяту Кальварію в більшій компанїї не випадає.

 

Наша компанїя сим разом була не дуже велика: пятьдесять осіб, найбільша часть із Городецкого, дещо з Янівського та з Байок, переважно самі знайомі. Провідник старий Вінцентий, знаєш, той що зараз напротив сьвятої Анни має свій домик — дуже побожний чоловік, співає всї піснї, які є в кантичцї, на один голос, а Кальварію і всї сьвяті місця й доріжки знає, як своїх пять пальцїв. А як зачне говорити про Христові муки і вияснювати всї стації, то коло каплиць тисячі народа тиснуть ся і слухають його, а не одні то й плачуть і на тарілку гроші кидають, не згірше, як підчас казаня кс. Капуцина. Зрештою чоловік предобродушний і приглухий і в ночи має дуже добрий сон: аби компанїя зібрала ся на кватиру, зараз повечеряємо, Вінцентий почислить свої овечки, проведе голосно молитви, відспіваємо всї „Serdeczna Matko“, тай пан Вінцентий каже:

 

— Ну, дїти, а тепер спати в божий час!

 

Тай тут уже скінчила ся його денна праця; запхає ся в свій кут у мущинськім передїлї тай за мінутку вже везе кукурузу так що аж буда трясе ся. Ну, а молодїж тодї — знаєш, не треба тобі й казати.

 

У нас, у жіночім передїлї вибрали ми старшою паню Ґжехоткову з Янівського. Близька сусїдка твоєї мами, мусиш знати її лїпше від мене. От іще балакуча бабище! А обмівниця! На кождого знайде що сказати, кождому прилїпить латку. Досить їй раз глянути на чоловіка, вже вона знає його цїлого наскрізь, і нїколи не знайде в нїм нїчого доброго, лише все саму погань. Вже я від неї наслухала ся за час сеї подорожі всяких історій про всїх наших знайомих — Господи! Остри собі, небого, апетит від тепер. Як верну, то буду мала що розповісти тобі. І про твойого Юзька, і про Кароля, і про Мільку, ту гордячку, знаєш? І про всїх, про всїх! Аж пальчики оближеш.

 

Ну, розуміє ся, що над молодшою частиною компанїї, особливо над паннами, як звичайно, я маю провід. Тай не лише панни, а й кавалєри радо йдуть під мою руку. „Як панна Маня скаже, так буде“. Гжехоткова налазить ся весь день, наляпає тим язиком як помелом — і як він не відпаде їй, дивую ся! — тай аби до ліжка або до соломи, засне як щур у муцї. А я мушу на кватирі всього допильнувати, за всїм доглянути, всїх намістити. Тай у ночи... Ну, та про се далї, а тепер нехай тобі зачну з кінця.

 

Рано, вислухавши набоженства у сьв. Анни ми цїлою процесією, при співі пісень рушили до Городецкої рогачки. Маса народа супроводила нас. За рогачкою вже ждали нас підводи — десять фір. Ми посїдали, на кожду фіру по пятеро нас, тай рушили в дорогу. На передній фірі пан Вінцентий, а на задній панї Ґжехоткова. Пан Вінцентий сидить плечима до фірмана, так аби міг бачити всю компанїю, і рипить зо всеї сили:

 

            Gwiazdo śliczna, wspaniała,

            Kalwaryjska Marya!

 

А панї Гжехоткова на задній фірі в товаристві старших женщин пищить рівночасно котячим голосом:

 

            Szczęśliwy, kto sobie patrona

            Józefa ma za opiekuna.

 

А в середнїх фірах молодїж, панни й кавалєри, посїдали в суміш, жартують, регочуть ся, а далї пан Бронїслав — то ще фіґляр, як би ти знала! — затягнув своїм цапиним голосом :

 

            Cztery lata zawszem pasał

            W tej tu dolinie;

            Jako żywo nie słyszałem

            O tej nowinie.

 

І тут нїби співає набожно і очи завертає до неба, а з боку незначно як не вщипне Юльку під бік, аж тота заверещала що сили:

 

— Пане Бронїславе! Що робите!

 

— О, перепрашаю! — відповів він перериваючи свій спів. — В тій долинї я ще не бував, то й не знав, що тут такий сильний відгомін будить ся.

 

Я вже знала перед тим, що пан Бронїслав має до Юльки невеличку інклїнацію. Чи як то казав звичайно старий дяк від сьвятих Пятниць? Поползновеніє, га, га, га! А Юлька — знаєш, що за хитра бестія! Хтоб її не знав, той би її за сьвяту купив. У білій сукнї, синїй шовковий поясок, цїла така скромненька, блїденька, здаєть ся, ось тобі завтра до манастиря вступає. „Złoty ołtarzyk“ у руцї, кантичка в кишенї, молитви шепче раз у раз, а на хлопця жадного й оком не зирне. Ну, думаю я собі, чекай лише, ти сьвятоше, вже я не я буду, коли з тебе оту пиху не вигоню. А тут бачу, що пан Бронїслав палить ся до неї, що тілько задля неї пристав до нашої компанїї. Ну, то вже менї не богато треба, щоб пізнати, куди воно загинає ся.

 

Ти знаєш Бронїслава. Хлопець гарний, рослий, веселий. Його батько має каменичку на Байках, мати торгує яриною, а він нїби то практикував у склепі на субєкта, нїби то термінував у столяря, нїби то щось учив ся, а всього по троха. Не з одної печи хлїб їв, а не наїв ся. Лїнюшисько, лиш дївчатам голови завертати вміє. Колись то його батько говорив моїй мамі:

 

— Бою ся за свого Бронка. Нї до чого хлопець. Ще поки я живу, то нїби про око людське щось робить. Але знаю добре, по моїй смерти пустить усе моє добро за один рік тай піде в сьвіт блукаючи або пустить ся на пси. От коби яка добра душа трафила ся, щоб його оженити, та щоб яка резолютна дївчина, от така як ваша Маня, щоб узяла його в руки, то може би що з нього й було.

 

Я в ванькири підслухала сю розмову тай міркую собі: „Ади, стара лобода, куди він стріляє! Хлопчисько нї до чого, так давай його за мене висватати, навязати менї біду на голову ! Чекай — думаю собі, — висватаю я тобі не таку. Будеш мати до сина розплюйхлїба невістку мякушку, то буде дібрана пара“. І зараз я подумала на Юльку. Я на неї здавна маю на пеньку, ще за Станїслава — тямиш ? — що хилив ся до мене, а вона наговорила йому, і він мене покинув та оженив ся з тою зизоокою Ядвіґою з під „Золотого Цапа“. О, я їй того не дарую, і вже, Богу дякувати, осягнула своє по части! Буде Юлька згадувати сегорічну Кальварію і мою руку. Але слухай далї, нехай тобі оповім усе за порядком.

 

Отже виїхали ми зі Львова десь о одинацятій. Погода чудова. Горячо. Довкола поля вже переважно позжинані. Полукіпків як звізд на небі. Люди при роботї. Чути піснї, де-де димок курить ся, що косарі огонь клали та люльки пекли. На гостинцї курява хмарою від наших возів, а з боків то з правої, то з лївої руки лїси шумлять, ваблять у холодок. Та годї нам: коли вибрали ся на прощу, то треба перетерпіти і спеку й куряву, а як трафить ся, то й дощ і слоту. Нехай Бог приймає за відпущенє гріхів.

 

У наших співаків швидко попересихали горла. Співи затихли. Пішли розмови. На тих возах, де були старші, то там розмови йшли тихі, а в серединї, де їхала молодїж, то там уже не треба тобі й казати: голосно, весело. Жарти, регіт, від часу до часу голосні викрикі паннів: Йой! Мене щось тисне! Хто там торгає? Пане Станїславе, чи то так годить ся?... А прийде вибоїна, або віз наскочить на камінь та гулькне так, що всїм аж сьвічки в очах постають, то вже віз за возом тілько й чуєш: Йой! Ах Матко Боска! Єзу! А щоб тебе трясця! Одним словом, не треба тобі богато розповідати, як то на таких подорожах бував, бо ти й сама їздила нераз тай знаєш.

 

Попасали ми, як звичайно, в Мшаній. Старий Вінцентий „z ducha pobożności“ троха закропив ся — бачиш, у нього голова розболїла ся від сонця; прийшло ся робити йому місце на першій фірі, щоб міг лягти. Одного з першої фіри пересадили на другу, одного з другої дали до нас — ми мусїли потїснити ся. Пан Бронїслав сидїв з краю, Юлька в серединї, а кума Шутейова, стара, суха бабуся, обік неї.

 

— Панно Юльцю, не зіпхайте куму на драбинку! — раз у раз приговорював пан Бронїслав, та все нїби то придержує бабусю, а властиво обіймав Юльцю та тисне до себе. Вона зразу нїби сердила ся, паленїла, хотїла пересїсти ся де инде, але далї на моє вговорюванє затихла і лише сидїла відвернена лицем від Бронїслава, віддула губи і мовчала.

 

На ніч заїхали ми до Городка. Тут ми мали нічлїги замовлені в чотирьох домах — панни окремо від усїх инших. Ніч минула спокійно. Фіри попасли і ще таки в ночи, поки ми спали, рушили назад до Львова. Від Городка мали ми вже йти пішки аж на Кальварію і назад.

 

Знаєш, як то така піша подорож. З разу так забавно, сьвіжо, приємно, але потім, коли почне перемагати втома, то воно чим раз тяжше, прикрійше, нуднїйше. Спрага палить, у горлї пересохне, сьвіт тобі не милий, дорога перед, очима тягнеть ся немов у безконечність, від одного стовпа до другого поки протюпаєш, то здаєть ся, вічність минула. Поки ми з Городка доволокли ся на ніч до Тулиголов, то здавала ся, що у нас ноги і всї кістки були попереломлювані, а на душі в кождого було так погано, немов би ми по дорозї всї гуртом когось зарізали: навіть дивитись одним на других було неприємно.

 

Я вже се знала добре, але знала також, що тепер прийдуть збірні нічлїги по селянських стодолах та шопах. Отсе радість! Отсе забава! Відплата за важкі, неприємні днї! Приходять прочани до села, добуваючи остатнїх сил тягнуть набожних пісень, поки до кватири. А там заповнять обору, падуть як снопи на мураву, на приспу, на тік, де хто може, простягають ся, простують натомлені кости! Сїльські хлопята й дївчата вже гурмою довкола нас. За пару крейцарів натягають із студнї води, наливають у миски, шаплики — всї пішоходи миють ся, змивають пилюку з лиць, із рук, із карків. А там инші вже розбігли ся по хатах, замовляють квасне молоко, солодке молоко, сметану, що кому до вподоби. Ось одна за одною тягнуть ся ґосподинї зі здоровенними глеками та гладущиками, з мисками та горнятами, з разовим хлїбом та сьвіжим маслом. Радість, гамір на подвірю. Новий дух вступає у перетомлених прочан. Кавалєри спочивши десять мінут схапують ся з землї мов нїчого й не бувало, панни від разу, по першім глечику квасного підсметаня віднаходять гумор, роблять ся сьвіжі й моторні, навіть панї Ґжехоткова сидить, балакає помалу і починає хвалити пана Бронїслава, що веде себе дуже чемно і опікує ся панною Юльцею мов старший брат.

 

Підвечірок серед загального гамору, жартів і веселости. Потім до пізної ночи побожні співи перед сїльською фіґурою; голоси пливуть рівно-рівно по полях, по над сусїднї села і гублять ся десь у сїрій мряцї над Стрвяжем та Болозвою. Потім невеличка вечеря: горячі сьвіжі картофлї з маслом, каша з молоком, клюски з сиром, а потім у стебло! в стебло! В буквальнім значіню в стебло. Ночували ми як звичайно в стодолї: мужчини в однім перерубі на соломі, панни в другім на сїнї, а посерединї, на широкім тоцї, застеленім соломою, старші жінки. Не буду тобі, дорога Касуню, описувати тих нічлїгів, бо ти й сама знаєш їх. Що за приємність! Що сьміху, жартів, вигадок! Уже одно те, що сьвітла нема, що приходить ся спати до половини одягненим, де хто впаде, — вже те одно таке незвичайне та дивне! Ся пищить, що їй настолочено ноги, тамтій хтось зачепив ногою за косу, тій роздерто спідницю. А з другого переруба кавалєри раз по разу окликають ся, страшать паннів то мишами, то лиликами, то жабами, а кождому такому окликови відповідає пискіт а далї регіт паннів. А ледво втишить ся сей перший гамір і в низу на тоцї затихне гомін старших жінок, починають ся шепти та притишені сьміхи паннів між собою; з другого переруба їм вторує глуха гутірка мущин, поки нарештї старий Вінцентий, або хтось иньший із старших не закомендерує:

 

— Ну, паньство! Годї вже! Прошу спати, бо завтра встаємо дуже рано, щоб за холоду уйти добрий шмат дороги!

 

Робить ся тихо, але бодай так, як кому з молодїжи хоче ся зараз заснути ! Близькість кавалєрів і паннів, хоч і роздїлених від себе лавою старшого, в снї дуже чуйного жіноцтва та глупою темнотою, має щось таке до себе, що не дає заснути, ходить по крови мов мурашки, а декотру по просту кидає в дрож і вона тулить ся до своєї сусїдки, немов би то дуже перелякана або дуже змерзла. Ну, але я се знаю, мене не здуриш. І коли Юлька отак уся тремтячи притулила ся до мене, я від разу зміркувала, яка тому причина. Менї не богато треба, щоб пізнати, що в кім кипить.

 

— Йой, Манюсю! — промовила вона до мене, — я чогось дуже бою ся!

 

— Чи то ви, панно Юльцю? — обізвав ся з противного переруба голос пана Бронїслава. — Ах Боже мій, боїте ся? Я зараз прийду до вас! Даю вам слово, що при мнї можете бути безпечні, нїчого вам не стане ся.

 

— Ну, ну, і без вас нам нїчого не стане ся, — відповіла я. — А вам би ще платити за стороженє.

 

— Менї ? Боже борони! Я зовсїм задармо! Хочете ?

 

— Та ви мусїли б наперед у кота очий позичити! — відповіла Юльця.

 

Знов хтось із старших перервав нашу розмову і ми помалу втихомирили ся, позасипляли. Не знаю, чи всї там спали так спокійно та солодко, як я. Пару разів менї здавало ся, що чую ще крізь сон якісь глухі шелести, сердиті окрики: „Хто тут? Що за мара лазить? Йой, тут хтось чужий!" А потім тут і там якесь притишене „Шшш! Пст! Хто тут ?“ А потім голосний ляск мов праником по водї, і глухе: Ой-ой-ой! Але не можу знати, чи було щось таке на правду, чи лиш менї снило ся.

 

Другого дня я встала здорова, осьвіжена,  весела, але Юлька була якась невиспана.

 

— А що, як тобі спало ся? — питаю її.

 

— Добре, — каже.

 

— Не страшило що? — питає жартом Бронїслав.

 

— Може то вам привиджував ся той з ріжками, — відповіла вона ущипливо, — бо ви мабуть про нього думаєте весь день. А мене нїщо не страшить.

 

— Ну, ну, — думаю я собі, — вже ми то знаємо, що кого страшить. А тут бачу, що й пан Бронїслав якийсь невиспаний і невдоволений: ходить мов сам не свій; не знати, чи хорий, чи сердитий, чи засоромлений.

 

Рушили ми в дальшу дорогу — розумієть ся, не досьвіта, а десь аж о семій, уже сонце добре гріло. Уйшли з пів милї, і вже попріли всї як миши, потомили ся і сїли спочивати на толоцї край дороги. Пан Бронїслав коло мене.

 

— Йой, панно Маню! — зітхає важко, — повішу ся.

 

— Тю на вас! Тут і верби нема. Чекайте, аж дійдемо до лїса.

 

— І не жаль вам мене?

 

— А я відки до того приходжу жалувати вас? Ідїть, може вас котра иньша пожалує.

 

— Ви без серця.

 

— Шукайте такої, що з серцем.

 

— Ага, добре вам говорити. Вже я шукаю, та що з того ? Знайшов ще гірше зїлечко.

 

— Що-ж я вам пораджу ? Хиба шукайте  далї.

 

— Коли бо годї. Причепив ся, як муха до меду, нїяк не відірвусь.

 

— Ну, то вішайте ся з Богом.

 

— І я так думаю. Та хотїв би ще хоч до сьвятої Кальварії дійти та висповідати ся перед смертю.

 

— А може вона схоче вас висповідати?

 

— Ой, мабуть нї.

 

— А чи не вона дала вам сеї ночи розрішенє, таке, що ви аж йойкнули?

 

— О, а ви чули?

 

— Ну, вже чула, чи не чула. Відповідайте на питанє.

 

— Панно Маню, бійте ся Бога, не говоріть нїкому!

 

— Ха, ха, ха! А я думала, що се менї приснило ся! — засьміялась я.

 

— Се можливо! Справдї, може й менї приснило ся? — мовив він і помацав себе долонею по лївій щоцї. Та зараз же з глубоким переконанєм додав: — Нї, се таки направду. Так ви кажете, що се було розгрішенє?

 

— Або я знаю. Коли перед тим була сповідь — —

 

— Нї, я лише нахилив ся до конфесіоналу.

 

— Ну, в такім разї ще завчасно й вішати ся. Висповідати ся конче мусите.

 

Така була наша розмова з паном Бронїславом. Юлька її не чула. Відпочивши гарненько ми встали, поставали парами на гостинцї, затягли разом за проводом пана Вінцентого.

 

            Usłyszałem cudny głos,

            Jak Marya woła nas:

            Pójdźcie do mnie, moje dzieci,

            Wzywam was, ach, wzywam was!

 

І з тим побожним співом на устах ми рушили далї в дорогу.

 

Третього дня по вирушеню зі Львова ми вже наблизили ся до сьвятого місця. Чим близше до Кальварії, тим частїйше здибали ми більші або менші компанїї побожних прочан, що йшли туди з набожними співами, деякі з хоругвами та дзвінками, всї в сьвяточних одягах. Аж серце радувало ся бачити, як то з усїх сторін пливе народ до того сьвятого відпусту, де показана доочне мука Господа і до найсьвятїйша Мати раз у раз робить чуда. А ще сего року! Як би ти бачила, дорога Касуню, яка там нужда всюди по селах, який плач та лемент! Мабуть караючи нарід за ті страшні подїї, що стали ся зимою, Бог спустив посуху, недорід. Ще туди коло Львова, то не так дуже; де стави, де ґрунти мокрі, то ще сяк так зародило. Але там далї, де починають ся шутри та піски, то там нещастє. А ще далї, кажуть, на Мазурщинї, де кров лила ся, то там, кажуть, уже й тепер люди не знають, що робити. Вже тепер голодують. Декуди селяни, спустивши ся на те, що все панське поле по вирізаню панів прийде в їх руки, не орали й не сїяли у себе нїчого; у иньших засїяне навіть не посходило, — одним словом, кара Божа. Тим то й пливе нарід ріками на Кальварію, тягнуть ся збіджені та помарнїлі лиця, підносять ся тверді, мозолисті руки, ллють ся гіркі сльози. Як би ти бачила, як перед кождою фіґурою, коло кождої каплички при дорозї лежать та клячать сотки, тисячі того народа, одні співають захриплими голосами, а більшість не співає, а ридає голосно та ломить руки! Аж страшно робить ся подумати, що буде з тим народом, як настане зима. А зирнеш потім по нашій хоч і стомленій, а все таки веселій та балакучій компанїї, то якось аж соромно робить ся. Аджеж ми їх свояки, їх ближні, живемо в тім самім краю, і навіть не знаємо, як бідує та нуждує той нарід ось тут у нас під боком. Я сказала се пану Вінцентому, а він підвів очи до неба тай каже: — Що кому Бог дав, те й має. Бог знає, на що дає одному достаток та спокійне житє, а другому панщину та нужду. А в тім — у кождого свій хрест на плечех, кождий має своє двигати.

 

Я запитала пана Вінцентого, чи справдї то сам пан Біг власноручно вложив на тих людий ярмо панщини тай ще дав їм у додатку нужду й голод, але пан Вінцентий не відповів на се питанє, лише нахмурив ся і відвертаючи ся буркнув:

 

— Глупа коза!

 

Ось ми вже наблизили ся до Кальварії. Здалека видно Оливну гору в костелом на верха. Червоною бляхою вкрита вежа горить здалека мов кровавий клин вбитий від землї в небо. А вся гора вкрита неначе ріжнобарвними мурашками — тисячами й тисячами побожних прочан. А далї по за тим чорнїє ся великий карпатський лїс, покриваючи ще висші гори, і відтам пливе важка, понура хмара, але не може притемнити того блиску, що сяє від сьвятого, відпустового місця.

 

Ми прибули як раз у пору. Переночувавши в селї недалеко Пацлави ми рано станули на Кальварії, мали час увесь день обійти всї стації муки Господньої, всї каплички, всї доріжки найсьвятїйшої Дїви, а нарештї висповідати ся всї у о. Капуцина. Другого дня припадало сьвято — Внебовзятє  пресьв. Дїви — головна відправа в костелї. Всї приступають до причастя — велика процесія, слуханє казань, співи та молитви до самої півночи — знаєш сама, як то звичайно буває. Але сим разом стало ся щось незвичайне, таке, що не забуду доки буду жити.

 

Перший день у Кальварії провели ми як звичайно. Висповідались усї. Ще вечером говорю до пана Бронїслава:

 

— Ну, тепер можете вішати ся.

 

— Таки не дожидати завтрішнього сьвята? — мовить він.

 

— Як знаєте. А розгрішенє дістали?

 

— Е, та що, від кс. Капуцина дістав, але тамтого другого нї.

 

— А може лїпше було би на тамте друге не лакомити ся?

 

А він бє ся в груди жартуючи та говорить :

 

Меа culpa! Меа culpa! Борю ся з покусою, та покуса сильна.

 

— Молїть ся, — кажу я.

 

— Молюсь, — говорить він, — але мабуть моя молитва не приємна Пану Богу, бо все обертаю ся не туди лицем, куди би слїд.

 

От так ми собі балакаємо йдучи гуртом на свою кватиру. Ночувати мали ми в бараках коло сьв. Рафаіла; два ксьондзи визначували там місця, мали пильнувати порядку та збирати добровільні датки. Вже геть стемнїло ся. Над Кальварією стояла чорна хмара, від лїсів тягло холодом, тілько від костела та від капличок за нами било золотистими пасмами сьвітло, розсипаючись широко по темнім тлї, немов розмикана золота вовна по сїрім сукнї.

 

А в тім нараз у сумерку залунали якісь голоси. Нам на зустріч, гостинцем бігли якісь темні постатї і кричали. Зразу не чути було, що вони кричали, але чути було страх, що летїв з їх уст і розбігав ся по долинї, чіпляв ся придорожних дерев, котив ся з низу на гори і темною хмарою зависав над Кальварією. А темні постатї бігли, надбігали близше, все близше, а з їх уст виразно, чим раз виразнїйше виривали ся трівожні окрики:

 

— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!

 

Ми всї задеревіли на гостинцї. Се прокляте слово стілько разів лякало нас сього року! В запусти воно отроїло нам усї забави; в часї великого посту воно наповняло нас жахом; оповіданя про кроваві вчинки тих людий мучили нас на яві і в снї, мов невідступні оси. А тепер, коли, здавало ся, все вже вспокоїло ся, коли під вагою божої кари весь край окрив ся жалобою і всї людські злочини лежали безсильні, мов присипані попелом, тепер нараз знов отсей окрик! Що се значить? Чи знов повстанє ? Чи знов кроваві запусти ? І як раз тут, на сьвятому місцї? І з якої причини? Чи зголоднїла чорнява шукає рабунку? Ми стояли мов у пропасницї. Не було кому вияснити нам, успокоїти нас. А гостинцем поуз нас бігли що раз нові, смертельно перелякані постатї, і довгим ланцюхом тягли ся трівожні окриви:

 

— Різуни! Різуни! Різуни йдуть.

 

— Відки йдуть? Куди йдуть? Чого хочуть? — сипали ся безладні, прудкі запитаня. Та нїхто не відповідав на них. Трівога мов огонь по соломі бігла до перелюдненої Кальварії, де ще в костелї і в каплицях горіло сьвітло, гомонїли набожні співи та гудїли дзвони на дзвінницях. І нараз мов у відповідь на ті трівожні окрики ревнули з усїх закутків, з усїх доріжок Найсьвятїйшої Матери, з усїх стацій Христової муки, з усїх капличок та сьвятих місць скажені верески, пискоти, стогнаня та ревіня:

 

— Різуни! Різуни! Різуни! Ратуй ся хто може!

 

Нїколи як жию я не чула ще такого вереску, не бачила такої страшенної картини переполоху. Подумай собі: двацять а може й трицять тисяч народа, розсипаного по цїлій горі, по долинах, по стежках та закутинах, — усе те нараз верещить, мече ся, зриває ся кудись утїкати, бє ся одно об одне, мішає ся, блудить у вечірній сутїни, шукає одно одного і губить одно одного. Крик і замішанина й сутїнь збільшують переляк. Нїхто не знає, відки грозить небезпека, куди тїкати і де ховати ся. Жінки млїють, иньші вищать, падуть на землю; найвідважнїйші тратять голову.

 

В загальній сутолоцї нїчого не видно, нїкого не пізнаєш. Сьвітло гасне, дзвони ревуть і немов розбурхана вихром величезна пожежа бухає по кальварийській горі хвиля за хвилею скажений, масовий вереск:

 

— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!

 

Що дїяло ся з нами в ту пору, не можу тобі сказати. Перед моїми очима все закрутило ся якимось шаленим танцем. Немов цїла Оливна гора з усїма тисячами переляканого народа зірвала ся зі своєї посади і кинулась утїкати, бігти кудись. Хтось крикнув: „Ратуймо ся!" — і ми всї безтямно заверещали: „Ратуймо ся!“ Залопотїли важкі кроки. „До лїса!“ гукнув чийсь голос, і вся наша компанїя мов стадо сполошених овець пустила ся бігти в низ по стернях, по невижатих нивках вівса, по загонах картофлї, в низ, потім до гори, на супротилежний горб, якого горішня часть була покрита старим смерековим лїсом. Тямлю, як ми падали по дорозї і зараз зривали ся биті безтямним страхом, як старий Вінцентий хрипів і кричав: „Помалу! Помалу!“ а панї Ґжехоткова пищала раз у раз: „О Єзу! О Єзу!“ Тямлю, як Юльця, біжучи обік мене, впала і покотила ся з досить стрімкого берега в долину і як пан Бронїслав скочив за нею, підняв її і взяв на руки, — але я не ждала, побігла далї, і все щезло з перед моїх очий. Як і коли ми добігли до лїса, сього не тямлю.

 

Проймаючий холод, се було перше почутє, коли я знов отямилась. Я глипнула довкола — скрізь темно. Мацнула рукою — підомною якесь ріщє, листє, трава. Мацнула дальше — рапава кора якогось грубого дерева. Аж тепер я пригадала собі, що я в лїсї. І разом з тим у моїй голові воскресли спомини цїлого того пекольного переполоху, що загнав мене разом з иньшими в лїс. Де я? Що зо мною? Що сталось з иньшими? Я напружила слух: чути довкола якісь шелести, щось немов тихі шепти, час від часу тихі стогнаня та оханя. Ах, Боже тобі слава! Значить, я не сама в лїсї! Я підвелась, сїла, і тут же в темряві мої очи побачили ясну точку. Придивляю ся близше і бачу: в видолинку, яких двацять кроків від мене, якісь дві чорні постатї, припавши на почіпки до землї, роздувають невеличкий огник із сухого листя та дрібних сухих гиляк. Перша моя думка була: різуни! Але нї! Придивляю ся близше, а се наш почтивий пан Вінцентий що сили дує на огник, а панї Ґжехоткова ломає гилячки та підкладає в полумя.

 

— Пане Вінцентий, се ви? — озвалась я зі свойого мїсця.

 

— Я, я! Се ви, панно Маню? А що, не скалїчили ся?

 

— Здаєть ся, нї.

 

— Ну, то ходїть близше. Ви певно змерзли.

 

— Страшенно.

 

— Ходїть, накладемо огонь, огріємось тай будемо шукати решту нашої компанїї.

 

— А щож різуни? Не чути їх?

 

— Нїчого не чути. Мабуть хтось зробив собі жарт та пустив такий пострах по Кальварії.

 

— Не може бути!

 

Швидко розгорів ся огонь. При його сьвітлї й теплї ми набрали відваги, почали гукати, і за пів години вся наша компанїя щасливо зібрала ся коло огнища. Кажу, щасливо, бо не лише нїкого не хибувало, але нїхто не скалїчив ся, не ушкодив ся окрім хиба дрібних задрапнень та потовчень. Старші мамунї охали та проклинали збиточників, що так переполошили хрещений нарід; молодїж жартувала та кпила сама з себе і з учорашного переполоху. Різуни видавали ся тепер усїм якоюсь пустою, безглуздою байкою; нїхто не міг зрозуміти, як се стало ся вчора, що один окрик якихось невідомих збиточників міг кинути переполох на таку величезну масу народа.

 

Юлька і пан Бронїслав приблукали ся на самім останку до огнища. Вони надійшли з ріжних сторін, обоє якісь мов не свої. Бронїслав силкував ся сьміятись і жартувати, але видно було силувану веселїсть. А Юлька була блїда як крейда і якась мов зовсїм непритомна.

 

Я кинула ся до неї, почала розпитувати, оглядати, чи не вдарила ся де? Нї, рани нїде не видно, а дївчина дивить ся на мене скляними очима, на питаня не відповідає нїчого, мов слухає а не розуміє моїх слів. Дала я їй води напити ся, посадила коло огнища бачучи, ще вона трясеть ся як риба. Припадають усї коло неї, розпитують, що їй сталось — анї слова з неї не видобудеш. От тобі й на! Маємо сьвіжий клопіт. Одні кажуть, що то з перестраху, другі, що може тїкаючи вдарила ся де в голову, инші знов щось иньше говорять. Лише пан Бронїслав мовчить, держить ся якось осторінь. Я зараз завважила се, пригадала собі, що в нашім переполоху, коли Юльця впала була в ярок, Бронїслав кинув ся за нею. Зараз у моїй голові блиснув здогад, що воно щось вяжеть ся одно з одним, але що я маю доходити кождій колодї кінця? Мовчу.

 

Незабаром почали до нашого огнища громадити ся втїкачі й з иньших компанїй, що так само позабігали в лїс, та більшу часть ночи тулили ся по корчах, під деревами та в яругах. Одні пообдирали на собі одежу, у иньших пообдряпувані руки, лиця, попідбивані очи, а всї померзли, трясуть ся, кленуть різунів, кленуть тих, що дали вість про них, кленуть свою власну боязливість. Та хоч і як усї кляли або сьміяли ся, а все таки нїхто не важив ся по-ночи йти з лїса та шукати дороги до дому. Ану-ж та вість про різунів таки правдива? Та даремно всї напружували слух; від Кальварії не доходили тепер нїякі крики, не видно було луни пожежі, все було тихо, мов вимерло.

 

Аж над раном до нас прийшов один ксьондз із костела. Суперіор розіслав ксьондзів, клєриків, усїх кого мав під рукою геть в околицю, по лїсах та полях відшукувати переполошених паломників, успокоювати їх. Се вчора. був легкомисний, слїпий алярм, хоч не зовсїм безпідставний. Зайшло непорозумінє. Справдї на Кальварію йде велика громада різунів, тих селян-Мазурів із Тарнівського округа, що в лютім обагрили свої руки кровю, опоганили рабунками. Іде їх мало не пять сот. Але вони йдуть не різати, не рабувати, а молити ся, сповідати ся, доступити розгрішеня, якого їм не хоче дати місцеве духовенство. Коли вони показали ся в селї найблизшім до Кальварії вчора вечером, зараз тутешні селяни почувши, хто вони такі, дали знати деяким із чужосїльних богомольцїв, а ті не порозумівши, що се за різуни, побігли до Кальварії і переполошили весь народ. Тимчасом різуни таки там заночували, не доходячи до Кальварії, а ксьондзи, бачучи переполох народу, зараз у ночи післали гонцїв до Добромиля і до иньших сусїднїх місточок, просячи для обезпеки народу прислати віддїл кінних ляндсдраґонів. Поки не прибудуть ляндсдраґони, Мазурам заказано рушати ся з місця, де ночують. Усїх богомольцїв просять вертати на свої кватири. Небезпеки нема нїякої. А задля несподїваної вчорашної пригоди та заколоту, якого наробили вони, сьогоднїшнє набоженство почне ся троха пізнїйше, аби всї могли добре приготовити ся і вспокоїти ся перед тим.

 

Так вияснила ся справа з різунами, і ми всї, погасивши огонь у лїсї, весело та гамірно пішли на свою кватиру. Тілько наша Юльця все ще не приходила до себе, хоч огрівши ся перестала трясти ся й її лице знов відзискало свою краску, хоч і не вповнї.

 

Сонце тілько що зачинало сходити, коли ми вийшли з лїса. Долини були заповнені млою, а верхи гір вирізували ся з неї мов острови. Кальварийський костел увесь горів у рожевім сьвітлї, а його вікна сипали золотисте промінє, мов довгі золоті нитки, що цїлими вязанками вибігали з шибок і губили ся десь у безмежному, блакитному просторі. Віяло раннїм холодом, відкись несло димом. У низу захована в млї ревла худоба, яку гонили на пашу. Ми йшли хрестячи ся та шепчучи молитви. Юльцю вели дві жінки по під руки.

 

— Пане Бронїславе, — мовила я шептом, наблизившись до нього, — ви не знаєте, що їй стало ся?

 

Він глянув на мене силкуючись удавати, що не розуміє нїчого.

 

— Ну, ну, не вдавайте новонародженої дитини, — мовила я. — Адже я бачила, як Юльця тїкаючи впала, а ви скочили за нею в ярок.

 

— Привидїлось вам, панно Маню! — мовив він усьміхаючись. — У нїякий ярок я не скакав, панни Юльцї зовсїм не бачив, аж коли ми опинили ся при огнищі.

 

— Ов, — подумала я, — щось воно дуже погано, небоже, коли ти аж так з далека починаєш вибріхувати ся! Бідна наша Юлька!

 

Прийшли ми на кватиру, повмивали ся, попередягали ся, позашивали де в кого що пообдирало ся в ночи по хащах, поснїдали, аж чуємо — дзвонять. Се вже скликають богомольцїв на набоженство. Зараз ми всї рушили. Виходимо на гостинець, а там знов біготня, крик, народ тисне ся, та не в напрямі до костела, а в противнім. Позаповнювали придорожні рови, дехто драпає ся на дерева, а скрізь лунає гомін:

 

— Різуни! Різуни! Різуни йдуть!

 

Учорашнього переполоху анї слїду. Всї цїкаві побачити тих різунів, але не боять ся їх. Ось проїхали гостинцем два ляндсдраґони на сивих конях, у блискучих шоломах, з карабінами за плечима. Народ заметушив ся. Аж ось показала ся в низу на шляху хмара куряви. Чути якийсь глухий гомін, мов стогнанє якогось велетня — близше — близше — і ось переднї могли розпізнати першу лаву людий, що йшли гостинцем співаючи та зітхаючи. Се були Мазурі-різуни. Коли наблизили ся, всї прочани розступили ся, позіскакували з гостинця в рови, зробили їм дорогу, і вони пішли відси аж до самого костела поміж двома лавами цїкавих глядачів. Ішли купою, стиснені, понуривши голови. В своїх брудних полотнянках, насунених на очи маґерках вони виглядали як величезний шмат сїрої, мало родючої землї, що зірвавши ся з місця валить ся кудись у безодню. Їх лиця були також землянистої барви, непривітні; на деяких повиписували вже свої знаки голод і нужда. Анї одного усьміху, анї привитаня, анї поздоровленя. Коли порівняли ся з першими рядами богомольцїв, то їх гурт зупинив ся на хвилю, а потім усї вони одним голосом затягли плачливу пісню:

 

            Przed oczy twoje, Panie,

            Winy nasze składamy;

            A karanie, które za nie odbieramy,

            Wyrównywamy.

 

Нам ударило морозом по душі, коли ми почули ті голоси, — ті самі голоси, що ще перед пів роком ревли: «Bij! Rznij! Młóć!“. От як швидко прикрутила їх божа рука! Люди не карали їх за їх учинки, уряд ще й нагороджував їх, а про те ось що з них тепер! Ішли всї як осуджені, як викляті. Коли наблизились до костела, суперіор вийшов напроти них у орнатї з хрестом і промовив:

 

— Люди! Цїлуйте хрест, клякайте на землю і молїть ся тут, перед костелом, а до костела я вас не пущу!

 

Вони кинули ся цїлувати хрест, поклякали на землю, та все лише благають:

 

— Припустїть нас до сповіди! Нїкого з нас до великодної сповіди не допустили! Хочемо сповідати ся!

 

— Добре, — мовив ксьондз суперіор, — будуть вам сповідники, але аж завтра. Сьогодня велике сьвято, всї сьвященики заняті. Підождїть до завтра.

 

Так вони й стояли на колїнах або лежали крижом на землї весь час, поки правила ся сума. Хоч який був величезний стиск богомольцїв, але до різунів не доторкав ся нїхто, їх обминав людський стиск, так як розлита вода обминає високий горб.

 

Сума править ся. Орґани грають. Поміж народом, що тиснеть ся не лише в костелї, але геть скрізь довкола, протовплюють ся клєрики з пушками, брязкаючи накиданими в них грішми. Гроший кидають люди таку силу, що що кільканацять кроків пушки наповнюють ся, їх відносять у закристію і висипають із них накидане до великих кадок. Але до Мазурів нїхто з пушкою не наближаєть ся: суперіор заказав не приймати від них нїякого датку, нїякої жертви.

 

Наша компанїя звільна протискає ся до костела; при боковім вівтарі на право мав ксьондз Капуцин правити мшу на нашу інтенцію і запричащати нас усїх. Тревало то зо дві години, поки ми крізь те море людських тїл дотисли ся на своє місце і повитискали звідси инших, що вже вислухали свойого набоженства і запричащали ся. Компанїя за компанїєю йшла по черзї, і ось уже прийшла черга на нас.

 

Стали ми в боковій наві костела, ждемо. Ксьондз Капуцин іще в сповідальницї, кінчить сповідати. Скінчив, перехрестив пенїтента, стукнув тричі до кратки, встав і йде до закристиї. А в тім із середини нашої компанїї чути проразливий крик:

 

— Хочу до ксьондза! Хочу до ксьондза!

 

Всї озирнули ся. Що таке? Ах, се Юлька! Вона, що доси йшла, порушувала ся мов непритомна, і не говорила нїчого, тепер нараз відзискала мову. Кричить і тисне ся до закристії.

 

— Що тобі, Юльцю ? Чого тобі? Як тобі ? — розпитують її зо всїх боків, але вона байдуже, кричить усе своє:

 

— Хочу до ксьондза! Хочу до ксьондза!

 

Пустили її. Пішла до закристії. Я зирнула на пана Бронїслава, бачу: поблїд панич, скулив ся, очи втупив у землю, рад би, бачить ся, залїзти в мишачу дїру, та ба, годї!

 

Ждемо ми, ждемо, аж ось відчиняють ся двері закристії, ксьондз Капуцин висуває голову, кличе пана Вінцентого, паню Ґжехоткову, кличе пана Бронїслава і нарештї мене. Входимо, а наша Юльця клячить на колїнах перед вівтариком, заплакана, хлипає і обтирає очи хусткою.

 

— Пане Бронїславе, — обертає ся ксьондз Капуцин до нього, — тут отся панна призналась менї, що вчора в ночи, користуючись із загального переполоху, в лїсї ви знасилували її. Правда се?

 

— Нї, — відповів сьміло пан Бронїслав. — Я не бачив її в лїсї й нї про яке насильство не знаю. Вона була зомлїла... вона хора... сама не знає, що говорить.

 

— Хлопче, не бреши! — крикнув остро ксьондз Капуцин. — Хочеш, я зараз покличу лїкаря, і коли покаже ся, що панна каже правду, то я віддам справу до крімінального суду.

 

— А Маня посьвідчить, що коли я втїкаючи впала в ярок, пан Бронїслав скочив за мною, вхопив мене на руки і замісь винести на дорогу, занїс далї в хащі.

 

Ми аж здивували ся. Се все промовила наша Юльця зовсїм ясно та розумно, мов би нїколи й не була непритомною.

 

Пан Бронїслав пробував усьміхнути ся. Не звертаючи уваги на Юльцині слова він обернув ся до ксьондза Капуцина:

 

— Я не маю нїчого против того, щоб лїкар оглянув сю панну. Але коли у неї що не теє, то се ще не доказ, що я се зробив. Я нї про що не знаю.

 

Тут ксьондз Капуцин розсердив ся.

 

— Блазню! — крикнув і вхопивши пана Бронїслава за вухо поволїк його перед круцифікс. — Ось тут! Приклякни! (А сам усе держить парубка за вухо та гне до долу). І присягни менї на свою душу, що ти нїчого не винен! Говори за мною: Присягаю Богу — —

 

Пан Бронїслав мовчав.

 

— Говори: Присягаю — —

 

Пан Бронїслав ще мовчав.

 

— Присягай! — налягав ксьондз Капуцин, — а нї, то зараз пишу донесенє до суду і віддаю тебе в руки ляндсдраґонам. Крім злочину насилуваня будеш мати ще злочин збезчещеня сьвятого місця. А знаєш, чим то пахне? Чував про Шпільберґ та про Куфштайн ?

 

Не знаю вже, чи страх перед присягою, чи страх перед арештованєм зломав Бронїславову відвагу. Досить, що він таки признав ся, що пожартував з Юльцею, але зовсїм не в злім намірі, бо він хотїв оженити ся з нею.

 

— Так? — остро відповів ксьондз. — А по щож ти тепер відпирав ся? То так роблять чесні кавалєри ? Фе, стидай ся! Та нї! В тебе стиду нема. Тебе треба як того вола брати на воловід. Зараз менї тут присягни перед отсим Розпятим і в присутности отсих сьвідків, що скоро лише вернеш до Львова, посватаєш сю панну. І зараз маєш дати на заповіди, і просити ксьондза пароха, щоб написав менї посьвідченє про се, а як нї, то я передам сю справу криміналови. Се зневага для нашого сьвятого місця.

 

Бідний Бронїслав мусїв присягти. Ксьондз в додатку відмовив йому причастя, і він вирвавши ся з костела перед кінцем богослуженя зараз забрав ся до Львова. Як побачиш його де, то кланяй ся йому від мене, але борони Боже сказати, що знаєш усю отсю історію!

 

А до нас по богослуженю ксьондз Капуцин мав дуже красну науку, і за те, що в нашій компанїї стала ся така немила пригода та зневага сьвятого місця, велїв нам з поворотом іти до Самбора і там поклонити ся чудотворній Матери Новосамбірській, а потому наймати службу в кождій церкві, яку здиблемо по дорозї, і наймивши службу вислухати її самим, і йти пішки аж до самого Львова. Отсеж ми й вертаємо, та вертаючи стали на нічлїг у Фульштинї. А завтра будемо в Самборі, де думаємо забавити цїлу добу.

 

І подумай собі, що за хитра бестія та Юлька! Доки ми не вийшли з Кальварії, вона весь час плакала, нї до кого анї слова не говорила, — ну, по просту, дївчина як зарізана ходила. А як прийшли до Фульштина та розташували ся на ніч і я взялась потїшати її, а вона як не зарегочеть ся, як не кинеть ся менї на шию та давай мене цїлувати!

 

— А що! — каже. — Мудро я спіймала того вітрогона? Не бій ся, я все обміркувала! Я знала дуже добре, що роблю. А він падлюка! Чи бач, відпирати ся почав! Але я йому задам! Я його тепер маю в руках. Буде він у мене тонко свистати!

 

Ну, чи подумав би хто, щоб така сьвята та божа та мала такий жидівський розум! Я ще не стямила ся гаразд, а вона знов мене стискає та цїлує...

 

— І тобі дякую, Манюсю ! — мовить до мене. — Я знаю, ти хотїла менї наробити скандалу, а що найменше завязати менї сьвіт з непотрібом. Але маю в Бозї надїю, що твої лихі думки вийдуть менї на добро. А тимчасом спасибі тобі! Як будемо справляти весїлє, запрошу тебе на першу дружку. Не відмовиш, Манюсю, правда?

 

Ну, прошу дивити ся на таку гадину! Хто би то по нїй подумав!

 

Ну, досить! Маєш цїлу історію, тілько прошу тебе, не говори сього нїкому. Головно задля поваги сьвятого місця. Як би так наші старі довідали ся, як воно все дїялось, то готові би не позволити паннам ходити на ті відпусти. Правда, і се не богато помогло би, бо як казав старий дяк від сьвятих Пятниць, коли між панною й кавалєром появить ся поползнованіє, то не відкропиш його нїякою сьвяченою водою.

 

Бувай здорова! Цїлую тебе

                                                           твоя

                                                                       Маня.

 

 

30.11.1903