[Сім казок. Львів, 1900, с.39–49]
(Присьвячую памяти Антона Грицуняка.)
Отсе оповіданє — не моя духова власність. Я чув його в Збаражі, в східній Галичинї, від старого селянина на прозвище Антона Грицуняка, що оповідав се на народнім вічу. Грицуняк, се дуже цїкава поява, один із немногих живих іще* недобитків того племени оповідачів і бандуристів, що складали старі думи про дїла і пригоди козаків Грицька Зборовського, Кішки, Безродного, Андибера, про битви Хмельницького з Ляхами і про траґічну втеку трьох братів із Азова, і співали-промовляли їх заслуханому козацькому війську. Його зверхнїй вигляд зовсїм непоказний; се простий собі сивий дідусь, одягнений не пишно, а навіть бідно, не надто високий, сухий, з лицем поораним трудами житя, але повним виразу, з чорними, блискучими очима. Він не виріжняєть ся нїчим із юрби селян, рідко вмішуєть ся в розмову і на перший погляд не виявляє інтелїґенциї висшої по над звичайний рівень галицького селянина. Розумієть ся, він не вміє анї читати, анї писати.
Кілька хвиль перед початком віча розмовляв я з кількома знайомими селянами. Грицуняк наблизив ся до нас, нас представили одного одному, ми обміняли ся кількома словами і розійшли ся. Мої знайомі, переважно молоді селяне, що покінчили народнї школи і пильним читанєм книжок розширили свою осьвіту, не могли менї нахвалити ся Грицуняка за його незвичайний бесїдницький талант і за те, що він, один із немногих людей старшого поколїня, душею і тїлом прилучив ся до радикального селянського руху.
Не диво, що я був дуже цїкавий на його промову. Але віче розпочало ся, точку за точкою денного порядку обговорювано і залагоджувано, а Грицуняк не зголошував ся до слова. Аж при остатнїй точцї денного порядку, де заповідали ся „внески і інтерпеляциї“, вилїз він на стіл, що заступав місце трибуни, вилїз якось нерадо і очевидно піддаючи ся намовам знайомих. Якийсь рух і шепіт пройшов по залї, коли його фіґура показала ся над збором, і всї зібрані, котрих було звиш 600 людей щільно напханих у недуже великім підсїню, затихли хоч мак сїй.
— Та, коли маю говорити, — промовив Грицуняк зовсїм поважно до тих, що стояли найблизше него, — то мушу мати папір перед собою. Я то, по правдї, неписьменний, але свої нумери знаю, і без паперу не вмію говорити. Нехай се буде хоч би лише податкова книжечка.
Грімкий сьміх привитав сю першу Грицунякову заяву. Один із тих, що стояли найблизше него, подав йому картку незаписаного паперу. Грицуняк узяв його в обі руки і держачи перед собою, немов читаючи з него почав свою промову таким монотонним, співучим виголосом, немов наслїдував сїльського школяря, що починав читати „по верха.“ Пізнїйше його виголос значно оживив ся, не виходячи про те з тону ритмічної, нїби біблїйної прози. Що хвиля цїле зібранє переривало його оповіданє грімким реготом, але бесїдник навіть вусом не моргнув ; навпаки, при ненастанних вибухах загальної веселости його лице набирало чим раз поважнїйшого, навіть понурого виразу, поки при кінцї не дійшло до повної, деревляної апатиї, котрої гумор і іронїю виявляли тілько незвичайно блискучі очи під навислими бровами.
— Слухайте, братя, яку то я розмову мав недавно з одним моїм старим приятелем. Приходить, бачите, до мене мій приятель і ровесник, що ми з ним уже давно не видїли ся. Привитали ся ми, як Бог приказав, а я й питаю його:
— Ну, старий приятелю, як же ся маєш ? Як тобі поводить ся ?
— Богу дякувати, маю ся не зле і поводить ся менї добре, — він так до мене.
— Ну, се гарна новина, — кажу, — і я дуже рад би знати, якого то ти такого добра зазнаєш ?
— Якого добра? Ну, се не тяжко сказати і ти сам се знаєш.
— Нї, нї, так ти менї не викрутиш ся, — сказав я до него. — Мусиш менї докладно сказати, що тобі за добро таке притрафило ся.
— Ах, приятелю, — відповів він, — хибаж се не добро, чого ми, Богу дякувати, дожили? Подумай лише: панщини від коли вже не робимо, перед законами всї ми рівні, чи пан чи хлоп, ну, тай конституцию, спасибі їй, маємо.
Він так богато наговорив від разу, що при остатнїм слові йому не стало духу,
— Еге любий друже, — мовив я, — се справдї дуже гарні річи, про які ти тут наговорив, тілько знаєш, не треба придивлятись їм надто з близька.
— А то чому?
— А тому, що вони так, як ті крамські хустки — пускають фарбу, а та фарба потім брукає пальцї чоловікови.
Мій приятель не міг того зрозуміти, і для того я мовив до него далї:
— Бачиш, любий приятелю, се щира правда, що ми тепер уже не мусимо робити панщини. Але чи не схотїв би ти пригадати собі троха докладнїйше, як то тодї бувало, а як у нас тепер?
Мій приятель не міг пригадати собі те так докладно, то я мусїв троха підратувати його своєю памятю.
— Не правда? Тодї кождого дня скоро рано ходив панський атаман по селу від хати до хати, стукав костуром до дверей і кричав: „Ей ти Йване, Грицю, Семене, ану, на панщину, бо будуть буки в роботї!“
— Ая, ая, так було тодї, — сказав мій приятель і мимовільно почухав ся в таке місце, де його в тій хвилї зовсїм не свербіло.
— А якжеж нам тепер ? Атаман не ходить уже з костуром по селу від хати до хати, се правда. Але що робить хлоп? Ось я тобі скажу, любий приятелю. Хлоп устає з доброї волї рано-ранїсїнько, бере курку або пів копи яєць і йде до того самого атамана — тепер він називає ся „пан ржонца“ — кладе перед ним свій дарунок і просить його „клінне вашецї“, щоб позволив йому вийти робити панщину на панськім ланї. А коли прийде без подарунка, то пан ржонца дасть йому в карк і полишить йому ласкаво свободу — вмирати з голоду.
Мій бідний приятель не здобув ся нїчим відповісти на ті слова, а тілько зітхнув тяженько і похитав головою.
— I перед законом ми рівні, — так говориш, любий приятелю, — се я так до него балакав далї. — Мусить бути й сьому правда, хоч я доси якось не міг того добачити. Коли прийду до пана старости або до пана судиї, або навіть до автономічного видїлу повітового, то все ще чую те саме, що й перед 1848 роком: „Чекай, хлопе! Геть відси, хлопе!“ А коли я раз попробував бути премудрим і покликати ся на свою рівність перед законом, то дістав позаушника такого цупкого та дзвінкого, як із за атаманських часів. А от погляди ти, як прийде до канцелярії пан дїдич, пан державця або хоч би простий пан арендарь, то його нїколи не заставляють чекати на дворі, але зараз просять сїдати і поводять ся з ним так чемненько, так делїкатно!... Ну, таку саму рівність мали ми й перед 1848 роком!
— Але тодї були буки! — докинув мій приятель і знов мимовільно почухав сь в те місце, де його не свербіло.
— Правда твоя, — відповів я йому, — тодї були буки, а тепер повигадували дещо таке, що зовсїм стане за буки. I ще може й з підсипкою. Ось послухай, що сказав один мій сусїд до пана старости. Бачиш, мого сусїда, преспокійну собі людину, підкусило щось поїхати до Відня, — знаєш, із тою великою депутациєю, що їздила до цїсаря скаржити ся на ті кривди, які терпів нарід від Баденього. Ну, а потім знаєш — та депутация вислухала що вислухала у Віднї, а як вернула до краю, то всїх бідних депутатів почали тягати на протоколи і карати. То й мого сусїда не минуло се добро: пан староста засудив його на 50 римських грошевої кари. То мій сусїд як вислухав той вирок, тай зібрав ся на відвагу тай каже: „Пане старосто — каже — я бідний чоловік. Коли я вже допустив ся того великого злочину і їздив до цїсаря скаржити ся на ясновельможні соймові вибори, то що вже дїяти, я готов приняти за те справедливу кару. Алеж бо моя жінка і мої дїти в тім моїм злочинї нїчогісїнько не винні, то за щож ви їх караєте? Карайте мене самого, а не їх. Адже коли ви накладаєте на мене таку грошеву кару, то аби стягнути ся на неї, я мушу продати свою остатню корову і ще й остатню свиню і ота каpa гірше впаде на мою челядь, нїж на мене самого. Тож прошу вас, вельможний пане старосто, чи не могли би ви зробити менї ту велику ласку і перемінити менї ту грошеву кару на буки? Я, Богу дякувати, хлоп сильний і здоровий, 50 буків ще якось витримаю, але 50 римських грошевої кари, того бігме не витримає моє бідне господарство." Так говорив мій бідний сусїд до пана старости, але пан староста не вволив його волї, бо, мовляв, ми тепер перед законом усї рівні, буків нема, а що велять заплатити, те заплати, хоч із колїна вилупи. I мій бідний сусїд жде тепер леда-день урядової екзекуциї та грабежу на все своє добро, бо тої грошевої кари не заплатив і доси. Ну, і щож ти скажеш, любий приятелю, про ті новомодні буки, які замісь певної одної части тїла бють цїлого чоловіка і ще й усю його сїмю ?
Мій приятель знов не здобув ся нї на яку відповідь, а тілько зітхнув тяженько.
— I конституцию маємо також, — почав я по короткій мовчанцї знов говорити до свойого приятеля, — ая, маємо! Кажуть, вона дуже гарна і препишна. Ти бачив її коли, любий приятелю ?
— Бачив ? — здивував ся мій приятель. — На папері, в книжцї друковану бачив, чому нї?
— Е нї, я не про паперову говорю, — відповів я, — а про правдиву, таку, як вона виглядає по самій правдї. Бачив ти коли сю дїйсну, живу конституцию?
— Як жеж її можна бачити ? Аджеж усї ми жиємо в нїй, відчуваємо її...
— О, так, відчуваємо її, се ти правду сказав. А ось я бачив її на власні очи і хочу тобі се оповісти. Їду ото я раз зі своїми двома синами до Тернополя на ярмарок. Перед нами їхав незнайомий менї господарь з жінкою. Чоловік сидїв на передї і поганяв кіньми, жінка сидїла з заду на сидженю, а між ними, обстелена соломою і добре звязана лежала здорова, годована свиня, що її везли до міста на продаж, і спокійно вистромила з воза свою клапоуху голову. Приїжджаємо до Тернополя, переїжджаємо через рогачку, аж тут, ади, коло рогачкової будки сидить підстаркуватий панисько, має в руцї блискучий ніж і курить люльку на довгім цибусї — от такім довгім! Скоро тілько побачив віз із свинею, зараз зірвав ся з лавки і крикнув як з боднї:
— Стуй, хлопє!
Господарь зупинив віз, а панисько з ножем наблизив ся до них.
— Що тут везеш на возї ? — запитав він остро.
— Свиню, проше ласки пана, — покірно відповів господарь.
— Та я й сам бачу, що се свиня, але як ти везеш її? Га! Чи не бачиш, що бідній худобинї від посторонка геть попухли ноги ? А ти лайдаку, а ти непотрібе, чи ти не знаєш, що не вільно так мучити бідну скотину?
Сеє мовлячи панисько наблизив ся до свинї і своїм ножем розтяв на нїй посторонки так шпарко, що в поспіху покалїчив свинячі ноги.
— Марш на полїцию! Мусимо тебе покарати як слїд! — кричав невмолимий панисько і свинячий освобідник.
Хлоп сидїв переляканий, як задеревілий на возї; він почав було випрошувати ся у сердитого паниська, але де тобі, сей анї слухати не хоче! Але хлопова жінка була, видно, догадливійша. Вона зміркувала, як спекати ся біди. Поки там її чоловік перемовляв ся з неподатливим паном, вона витягла з за пазухи червону хустину, пошпортала ся в нїй якусь хвилю, видобула завязаних у однім її розї 20 крейцарів (вона певно два дни гірко робила і голоду намлїла ся, поки заробила їх!), втиснула їх неподатливому паниськови в жменю і почала тодї й собіж просити його разом із чоловіком, Аж тепер неподатливий панисько по троха змяк і промовив:
— Ну, сим разом ще вам дарую і пущу вас вільно, але памятайте собі се, доки житя вашого!
Підчас тої пригоди я зі своїм возом відїхав був троха на перед, але казав хлопцям затримати віз, бо хотїв побачити, який буде конець тої справи. Почекали ми добру хвилю, поки господарь зо свинею знов проїхав попри нас. Але порядок на возї був уже тепер зовсїм не той, що вперед. Жінка сидїла на передї і поганяла кіньми, а чоловік сидїв із заду і обома руками держав свиню, обнявши її за шию. А свиня, увільнена з посторонків, стояла тепер на возї просто, роззирала ся на всї боки, кождої хвилї полохаючи ся перед кождим новим предметом, кождої хвилї готова до скоку. I не довго тревало, аж ось над’їхала блискуча панська четверня: конї чвалали, дзвоники теленькали, Фірман лускав з батога... Свиня перепудила ся страшенно, кинула ся і вискочила з воза. Господарь, що держав зьвіря за шию, був очевидно слабший від него і також вилетїв з воза і впав так нещасливо, що розбив собі до крови лице о камінь, а свиня в ноги! Аж мої хлопцї посхапували ся з воза, дігнали її і помогли господареви пішки завести її на торговицю. От так то, друже мій, виглядає у нас свинська конституция!
Але се ще не все.
По полуднї того самого дня вертав я з Тернополя — так завчасу, щоби на ніч заїхати до дому. Наближаємо ся до рогачки, а там усе ще сидить той сердитий пан з блискучим ножем і спокійнїсенько пакає собі люльку на довгім цибусї. Повів я очима по передміських полях, аж бач, геть далеко на гостинцї йдуть два чоловіки в хлопськім убраню і рівним кроком наближають ся до міста.
— Ну, ті певно довго служили при війську, — подумав я собі, — і так там твердо навчили ся „słoma-siano", що й тепер іще, на старости лїт, держать крок і машерують рівно в ґлїдї.
Але коли вони вчинили ся до нас троха близше, побачив я за ними щось чорне, а по над їх головами щось блискуче, нїби довгий огнистий язичок. То вже не треба було великої премудрости, щоб виміркувати, що се шандарь. А коли надійшли ще близше, то я почув при кождім їх кроцї таку тихеньку музику: дзїнь-брязь! дзїнь-брязь!
— Ага, подумав я собі, — ось у чім тут штука! Ось чому вони так остро крок тримають і так рівно машерують у ґлїдї! Але чекай но ти, пане шандаре ! Нехай но ти надійдеш до рогачки! Нехай но ти з тими бідними, так болюче до купи скованими людьми покажеш ся на очи сердитому панови з блискучим ножем, — там то ти пізнаєш, як то можна так мучити хрещене сотворінє!
I я вже трепещав у душі, щоби сердитий пан при рогачцї з надто великого поспіху при розбиваню кайданів, якими сковані були ті нещасні, не покалїчив так і їх рук, як покалїчив був свинячі лаби. Не менше цїкавий був я й на те, як то накинеть ся сердитий пан на нелюдяного шандаря і як поведе його на полїцию. Але на моє превелике диво нїчогісїнько подібного не сталось. Два сковані чоловіки і шандарь спокійнїсенько перейшли через рогачку і пройшли по при сердитого пана. А сердитий пан не то щоб остро накинув ся на шандаря, але де там ! устав і поклонив ся йому дуже чемненько, а я з от таким носом поїхав до дому. Так от тобі, любий приятелю — закінчив я свою розмову, — так виглядає хлопська конституция. Хлоп мусить завидувати простій свинї.
Бурливі оплески, що зірвали ся по тій промові, тревали досить довго. Коли втихли, старий Грицуняк додав:
— Вибачайте, мої любі, я властиво повинен був сказати вам се при точцї „причини еміґрациї", але думаю, що й тепер воно ще не за пізно.
I з сими словами він злїз зі стола.
__________________
* Він умер 29 марта 1900 р.
29.11.1900