[ЛНВ, 1898, т. 3, кн. 8-9, с.135–139]
— Черепаха їде!
Льокомотива „Черепаха“ ще спала. Спочиваючи на трьох парах масивних сталевих колїс вона бовванїла в рядї иньших машин, потонувши долїшньою половиною свойого тїла в густій пітьмі, що залягала обширну шопу. Тілько горішня часть шопи легесенько розвиднювала ся. Крізь грубе, ровковане, зеленковате скло, з якого був зроблений дах шопи, просочували ся перші хвилї лїтнього досьвітка, ті слабенькі, синьо-рожеві, напів сонні ще усьміхи природи. До шопи вони доходили в десятеро слабше, ледво замітно, сїро-зеленковатими проблисками. В тих проблисках лїйковатий грубий комин машини і її кремезний круглий хребет зарисували ся серед темряви якимись фантастичними контурами.
— Черепаха їде! — крикнув голосно надкондуктор, проходячи поуз шопи, та так, аби його почули робітники, що спали тут же побіч. I вони почули його. В комірцї, що служила їм спальнею, счинила ся метушня, почули ся заспані голоси, гуркіт стільцїв, протяглі позїваня, плюскіт води, котрою робітники промивали заспані лиця, і по якімсь часї два чоловіки в робітницьких блюзах відімкнули широчезну браму шопи і війшли до середини.
— Ну, стара, спиш? — мовив один, клеплючи „Черепаху “ по зелїзнім животї. — Ану-но, покажи ся, як ти виглядаєш!
Крізь відчинену браму бухнула до шопи широка хвиля сьвітла — не того різкого, соняшного, бо сонце ще не зійшло, а того лагідного, поранкового, що плило просто з безмірної синяви неба, з рожевих румянцїв і золотих проблисків сходу, від блїдого місяця, що запізнивши ся насеред неба немов не знав, що робити з собою, чи сховати ся де, чи сьвітити, чи загаснути. При тім сьвітлї видно ся було в шопі досить добре і робітники почали порати ся біля „Черепахи“. Вони чистили її, підмазували колеса, вигрібали попіл із паленища, наповнювали водою котел. Рівночасно два палячі з гуркотом накидували в тендер камяного вугля, перекидаючи ся якимись не дуже приязними словами. Ось надійшов і машинїст і почав щось порати ся коло машинериї, тут підмазуючи оливою, там стукаючи невеличким молотком, там знов відчиняючи і замикаючи якусь кляпу.
Але „Черепаха“ стояла холодна, нечутлива, мов заклята царівна, в скляній трунї. Крізь скляний дах її труни заглядав чим раз цїкавійше молодий день; його зеленковаті скляні очи почали звільна наливати ся зразу сріблястим, далї золото-рожевим блиском. Крім шелесту щіток, котрими чищено машину, брязкоту зелїзних лопат і гуркоту вугля в тендері не чути було нїчого. Робітники робили своє дїло мовчки; один паляч покинув роботу коло вугля і пішов до дому снїдати: йому прийдеть ся їхати нинї з „Черепахою“ в дорогу. Машинїст позївав. Була пята година; він спав ледво чотири години і мав перед собою ще отсю пятигодинну туру, поки дістане ся до дому і буде міг відпочити цїлих дванайцять годин.
Машина ще спала.
— А що, буде готова „Черепаха“? — крикнув надкондуктор, вертаючи зі свого обходу і зупиняючи ся в брамі. Його груба, висока фіґура ясно відрисувала ся на тлї сходового неба, облитого величезною пурпуровою пожежою з золотим, тепер уже аж до білости розжареним низом. В тім сьвітлї кругле, товсте надкондукторове лице виглядало мов налите вогнем, а його чорна, густа борода була немов перетикана пурпуровими нитками.
Робітники не відповідали нїчого. Обчистивши і впоравши машину, вони помагали накидати вугля в тендер. Тілько машинїст буркнув недбало:
— Зараз буде готова.
— Прошу казати розпалювати. За чверть години заїзджайте! — мовив надкондуктор і пішов далї.
Паляч від „Черепахи“, згорбивши ся мов віл, коли його впрягають у ярмо, подав ся на своє місце, східцями між машиною і тендером і випростувавши ся на хвилю щез нараз. Зігнувши ся він потонув у темнім гирлї паленища і почав розкладати огонь. Зразу він поклав і підпалив кілька дрібних соснових полїн, а потім, коли ті горіли, почав обкладати ту ватру з боків і з верха вуглями. Дим синявими клубками вив ся з ватри, псотливо залїтав палячеви в червоні, кровю підбіглі очи, але він не противив ся, робив своє, привик до сего. Швидко в паленищу гудїв і тріщав уже чималий огонь; купа вугля, накладена палячем, завалила ся жевріючи та тріскаючи. Її привалювали щораз нові вугляні брили. Дзвенїла зелїзна шуфля накидаючи їх у огнище, але в кітлї було ще тихо.
Машина ще спала.
Та ось у кітлї почуло ся легеньке булькотанє, мов несьмілий ропіт якогось нового, ще слабого і несьвідомого житя. Ось легкою струйкою понесли ся в труби перші клубки білої пари, понесли ся і зараз перестали, спинені вмілою рукою машинїста. Гов, дїтоньки! Не туди вам дорога! Будьте ласкаві он там, у той толок, у той порожнїй вал! Сьміло! Сьміло! Самі собі відчиняйте дверцї! Не ждїть, дїтоньки, аж вам хтось відчинить. I не бійте ся, що там троха тїсно. Тілько сьміло! Тілько далї! Потїснїть ся троха, бо в тій тїснотї ваша сила. Тілько там ви пізнаєте, хто ви і що можете!
„Черепаха“ дрогнула. Щось мов важке зітханє стрепенуло ся в її зелїзному нутрі.
— Ах, якже я смачно спала!
Вона прокинула ся. Вже в паленищу огонь гуде. Вже в кітлї вода починає грати мов у величезнім самоварі, зразу довгими, пискливими тонами, далї жалібно, мов просячи ся на волю, далї уривано, грізно, мов сварячи ся і грозячи, а ще далї люто клекотячи, булькочучи, ревучи та виючи. Та машинїст не дбає. Він радий тим проявам
сили, він знає, що вони мусять ще побільшати, геть значно: значно побільшати.
— Е, небого „Черепахо", не так ти ще у мене засьпіваєш! Ану, Максиме, піддавай жару!
Паляч Максим працює не озиваючись. Дзвенить шуфля, гуркочуть брили камяного вугля, котячись у паленище, кровю налило ся Максимове лице, піт котить ся градом із його закоптїлого чола. Гуде огонь, грає котел. Ось рушив ся толок, а на версї машини манометр зробив перший оборот. Машинїст ухопив за стерно. Роздав ся довгий свист. „Черепаха" рушила з місця.
Рушила і немов завагала ся. Її рух був лїнивий, і зараз же з бокових її вентилїв бухнула пара сичачи страшенно. Але машинїст держав її в руках. Випустивши пару, кілько йому треба, він клацнув маленькою ручкою і замкнув кляпи. Сей маленький, невинний рух машинїста був немов удар незримого батога для сего величезного зелїзного коня. Вона стрепенула ся, фуркнула раз, потім другий, третій, а далі фукаючи частїйше, частїйше-частїйше, вийшла з шопи. Цїле її тіло, а особливо її мідяні та мосяжні прищіпки, гачки, кляпи, шруби — все те заблищало на сонцї, заіскрило ся. Гордо та пишно сунула ся „Черепаха" по шинах, не кваплячись, поки не стала на своїм місцї.
— Пришибувати отих пять тягарових ваґонів! — крикнув надкондуктор. „Черепаха" рушила. Се починала ся вже її робота. Вона свиснула встекло, зашипіла мов тисяча лютих гадюк, затемнила сонце на хвилю клубами пари і бовдурями диму, — бачилось, страх не рада була йти до такої низької роботи, як шибованє ваґонів тай то ще тягарових. Та дарма, мусїла.
Ось уже ваґони пришибовані, поїзд, що має йти з „Черепахою", уставлений і вона гордо стоїть на його чолї. Роздав ся перший дзвінок. Один робітник бігає з ваґону до ваґону змітаючи та роблячи порядок у нутрі; другий зелїзною вилкою напинає на поїзд линву безпеченства, вкладаючи її в гачки на кождім ваґонї; третїй пораєть ся коло колїс, підливає оливи на оси; иньший іде верхом по ваґонах і наливає керосину до лямп. Кондуктори лїниво похожають побіч ваґонів. Публика стягаєть ся помалу.
„Черепаха“ стоїть і жде. Здалека подумав би хто, що вона нїчим невідмінна супроти тої „Черепахи“, що перед годиною спала отам у шопі. Та підійдїть до неї близше! Вона вся аж пашить таємним огнем. В її нутрі вже не булькоче, не сичить, не клекотить, — вона вся, всїми своїми частями грає, бренить, мов муха зловлена в павутину. Манометр лїтає мов шалений. Машинїст держить за стерно, готовий кождої хвилї пустити в рух сю величезну, сконцентровану, скажену та при тім вповнї опановану силу. Обернена чолом до сходу „Черепаха“ глядить своїми скляними, підслїпуватими очима на безконечну, рівну дорогу. Вона без руху, але бачучи, як скажено бєть ся її металевий пульс-манометр, як люто вищить її нутро, так і боїш ся, що ось-ось вона зірветь ся з місця, скочить мов дикий зьвір і побіжить, пожене в безвісти.
— Від’їзд! — крикнув кондуктор із заду поїзду.
— Від’їзд! — крикнув другий.
— Трарара! — роздала ся трубка надкондуктора.
Машинїст торкнув „Черепаху“. Свист — аж у вухах залящало. Шипінє — аж боки машини мов надули ся з натуги. А потім фу! фу! фу-фу! фу-фу! фу-фу-фу-фу!
I пішло фуканє часто, частїйше, ще частїйше, поки його не заглушив гуркіт поїзду, стук колїс о шини, брязкіт ланцюхів і котвиць, уся ота кольосальна, дика та могутна музика поїзду, що входить в рух.
А „Черепаха" на чолї поїзду не йде, а пливе, бренить, фукає, робить боками, тремтить, сипле іскри, бухає димом і парою, мов жде, не діждеть ся тої хвилї, коли буде могла вповнї розігнати ся, розбігти ся, показати свою силу. Ану, просторе! Тепер ми поміряємо ся. А гей, дорого, — під ноги менї! Ану, кільометри, назад, назад поза мене, десятками, сотками! Живо, живо, бо „Черепаха“ їде! Далї, „Черепаха“! Наперед, усе наперед!
Іван Франко
29.11.1898