Панщизняний хліб (1896)

[Житє і слово, 1896, т. 5, кн. 1 (V), с.23–29]

 

Було се зимою в початку 1896 року. По вічу в Перемишлі запросили мене торецькі читальники, а головно посол Новаковський, пойіхати з ними до Торок. Я давно бажав бути в Торках і радо згодив ся пойіхати, а двомилева йізда саньми по снігу, при світлі місяця була для мене радше принадною, ніж страшною. Йіхала нас спора купка. Міні прийшло ся сидіти в санках Андрія Крицького, старого селянина, котрого я пізнав на вічах як доброго бесідника. Дорогою я пізнав його ще ліпше як оповідача. Ми мали час розбалакати ся, а Крицький оповідав невтомимо. Він знав усіх в селі, знав історію кождоі хати, кождого закутка, а память єго сягала хоч недалеко, а все таки пару літ по за 1848 рік. Про остатні роки панщини були його оповіданя власне найцікавійші, найглубше запали міні в тямку. Може колись міні вдасть ся списати йіх в цілості! (ч. Крицький жиє доси й дай йому Боже ще жити много літ! А тепер я передаю з памяти одну частину з єго оповіданя — не дословно, а так, як вона уформувала ся в мойій памяти.

 

Я ще був молодий, коли панщину скасували — оповідав Крицький, — тілько три роки я робив єі. А про те буду ті три роки тямити доки мойого житя. Люті часи були, паночку! Теперішня молодіж, Богу дякувати, не має і понятя о тім, що тоді діяло ся. І нехай не має! Не треба йій мати. Та дещо таки повинна би знати. Те, що ви розповіли в свойіх „Панських жартах", то правда, але то не вся правда. Ви того, пане, не могли знати докладно, бо вас тоді ще й на світі не було. А хто того сам не бачив на своі очи, той не може собі те так легко зміркувати. Подивіть ся на наші поля, пане! Богу дякувати, землиця благословенна, навіть найбіднійший може жити, коли тілько має пару здорових рук і охоту до праці. Еміграційноі горячки ще тут не знаємо. Йімо хліб житній або пшеничний, вівсом коні годуємо, голоду не терпимо. Маємо своє тягло, своі ковані вози, маємо в селі школу, читальню, склеп громадський, а за те не маємо ані одного жида. Одним словом, стоімо на власних ногах, о скілько то в Галичині хлоп може стояти на власних ногах.

 

Та не питайте мене, як тут виглядало перед 1848 роком! Досить вам буде лиш тілько сказати, що в цілім селі не було ані однісінького воза. Тілько у пана були вози, а у хлопів тілько сани. Саньми звозили літом збіжє до стоділ і сіно до стогів, на санях вивозили обірник на поле, на санях чи літо чи зима вивозили й умерлих на кладовище.

 

Ну, та вмерлому байдуже. А як жили живі! Я тілько про себе скажу. Мій тато був з Медики родом, мав двох братів — усі три були хлопці гарні, спосібні. Взяв пан одного до двора за льокая, пойіхав з ним до Бродів і там програв його в карти другому панови. Ще й доси десь там в Брідщині є фамілія Крицьких — то наші свояки. Вернув пан до дому, взяв другого брата до двора, пойіхав з ним до Варшави і знов десь його запропастив. То мій тато бачить, що й його жде таке саме, взяв тай утік сюди до Торок. Ніби то під одним паном було, але все воно дальше від пана і якось так йому минуло ся. Бідував тато дуже, оженив ся бідно, не було з чого жити, а тут на панщину гонять. Ледве міні дванайцять літ минуло, мусів я йти на панщину. Ой, назнав ся я за три роки всякого знущаня! Не дай Боже й згадувати!... Та я не про себе вам розповім.

 

Був у нас в селі бідний та нещасливий чоловік, Онопрієм звали. Таки направду, що був і бідний і нещасливий. Нині нібито біднійші бувають і живуть на світі, халупники без кроку поля, навіть комірники між людьми по людськи виглядають. Тоді не те було. Онопрій мав хатину, мав огородець, мав пів прута поля. Тепер би то був сякий-такий господар, а тоді називав ся пішак. Як нині бачу його! Згорблений, з запалими очима і лицем такоі краски, як земля свята, босий зимою і літом, без капелюха ані шапки, принаймі я ніколи не бачив, щоби голова у него була чим нибудь накрита: — сорочка груба, з міхового полотна, чорна як стеля в курній хаті; поверх сорочки стара, з долини обігнила і обшарпана веретянка, підперезана ликом або перевеслом, — отсе була вся єго одіж, чи то зима чи літо. Все зігнутий ходив, усе звільна, ледве ліз, усе щось жвав у роті і все голодний був. Ми хлопці чи то пасучи панські вівці, чи роблячи яку другу роботу, нераз сміяли ся з него, дразнили його. Він ніколи не вгнівав ся, не підніс голосу, а все якось так покірно, таким приниженим та прибитим голосом відповідав:

 

— Так, дітоньки, так! Жартуйте здорові. А хлібця дайте, коли маєте, бо бігме, що ще-м його, святого, сьогодня в роті не мав...

 

— А що-ж ви раз у раз жвете, Онопрію? — питаємо бувало.

 

— Ет! — відповідав він неохітно і понуривши голову важко зітхав.

 

— Онопрій жвачку жве! жвачку жве! — крикне було дехто з пастухів. Другі підхоплять, регіт піде по толоці, а Онопрій нічого, відверне ся тай шкандибає до своєі роботи. Раз тільки я бачив, що він тайком отирав собі очи брудним рукавом своєі веретянки.

 

Жінка у него була зла, так говорили в селі. На вигляд не можна було того по ній пізнати, бо молодиця була вродлива, здорова, румяна і весела. Тілько пізнійше я зрозумів, яка лиха доля спарувала йіх обоє. Онопрій довго парубкував, служив при дворі, свойого не мав нічого, аж нараз пан казав йому брати Марту. Се було єго нещастє, бо Марта взяла його під ноги, притлумила, прибила до землі, морила голодом, навіть казали, що била його вечерами, а сама бігала за двораками. За такою жінкою Онопрій швидко постарів ся, згорбив ся, пожовк і зівяв, зробив ся „гусячим повітрєм“, як казали в селі.

 

Не знаю вже, по якому там інвентару, досить, що Онопрій, хоч нібито господар а не наймит, був майже день у день на панщині. Здаєть ся, що жінка гонила його сама робити понад припис, платні дні. Та яка то єго робота була? У бідолахи не було сили за хруща, і коли другі не допомогли йому чи то на загоні чи в стодолі, то атаман не жалував нагайки, бив, копав ногами, аж кости у старого тріщали. А він терпів, ані пари з уст не пускаючи. І диво! Нераз здавало ся, що не встане від тих нелюдських побойів, що всі кости у него поломані — аж ні! Полежить троха, постогне тихенько, а далі встане, тай знов помаленьку починає порпати ся, ніби то робити щось, не швидше і не ліпше, як і перед бійкою.

 

Одного разу — як нині тямлю і до смерти того не забуду — було якось коло полудня. Саме пшеничні жнива були. Вигнали людей громаду на панський лан і власне вже один вижали. Треба було йти на другий лан, аж ген на другім кінці поля, за гостинцем. Ви пане не думайте, що то така проста річ була перейти з одного лану на другий. То нині люде переходять з ниви на ниву, серпами поблискують, віддихають повними грудьми, простують крижі, перекликають ся, витають ся, жартують або про здоровлє питають. Тоді не те було. Пани все лоточили своїх наставників: не вмієте порядку держати, часу богато тратите, поки з одного лану на другий перелізете. А наставникам то що? Вони на конях, нагайки в руках... То скоро одного лану діжнуть, зараз кричать:

 

— Ану, що духу на другий лан! Далі!

 

І пускають коні тропом, а всіх женців старих і малих, серед сквару і спраги, серед куряви чи дощу женуть перед собою. Втомлені важкою працею, не вспівши віддихнути люде біжать що можуть вискочити. Звісно, що молоде та сильне, те біжить наперед, кричить, вівкає, регоче ся, так, що здалека думав би, що яке сплошене весілє жене по полю. Але вагітні жінки, старі баби та діти не можуть надужати, лишають ся з заду. Ой, гірка йіх доля! Атаман на кони за ними, пере нагайкою, не питає, чи по плечах, чи по голові. Біжать бідні, падуть у рови та борозди, нераз під кінські копита. Ой пане, кілько то разів я бачив, як вагітні жінки отак падали, а вставши мали на плечах сорочку пописану червоними басаманами! Се нагайка крізь полотно тіло попрогризала.

 

Отже раз гнали отак громаду з одного лану на другий. Бігли людонькове полевою стежкою, задихані, червоні, присипані пилом, очи кровю поналивані, бо спека була велика. Я стояв край дороги, пас панські коні на перелозі. Пробігли по при мене насамперед парубки, далі дівчата, потім чоловіки, а з заду стариня ногами набиває. І Онопрій був між ними, та він на самім заді лишив ся. Так і видно, як коліна під ним дилькочуть а роззявлені уста силують ся захопити як мога більше повітря. Та де тобі, не може бідолаха за другими наспіти. А атаман ось-ось за ним на коні. Ще хвилька, аж тут як не роздасть ся крик:

 

— Prędzej chamie, prędzej!

 

І рівночасно свиснула нагайка, чорною гадюкою блиснула в повітрі і обвила ся довкола голих по коліна Онопрієвих ніг. Легенький ляск, знов блиснула в повітрі нагайка і знов окрутила голі ноги старого. Він тілько ойкнув і повалив ся на землю, а на ногах від разу виступили два широкі, червоні перстені і з них помалу почала виступати кров.

 

Атаман зупинив коня.

 

— Wstawaj drabie! — кричав до Онопрія.

 

Той звільна, натужуючи ся, почав піднимати ся до гори. В тій хвилі нагайка ще раз оперезала єго плечі. Він похилився мов зігнута лоза і в тій хвилі щось чорне та тверде випало у него з за пазухи і покотило ся до рова. Онопрій сягнув, рукою по свою згубу, та не встиг захопити єі на лету.

 

— Co to jest? — крикнув атаман бачучи єго рух.

 

— Та...та...так — лепотів Онопрій.

 

— Podejm і podaj tu! — кричав атаман.

 

Онопрій, усе ще згорблений, весь тремтячи, зліз до рова підняв і подав атаманови те, що випало у него з за пазухи. Атаман довго придивляв ся тому предметови, а Онопрій стояв, перед ним без шапки, зложивши руки на груди мов до молитви. Я не зводив очей з його ніг. Коліна раз у раз дилькотіли мов у чоловіка, що дуже змерз, а з червоних перстенів на худих та чорних від бруду литках тоненькими смужками плила в долину кров і швидко всякала в сірий пил дороги.

 

— Co to jest? — запитав нарешті атаман Онопрія.

 

— Та...та...то...то хліб.

 

— Co? Chleb?

 

— Ну, так, мій хліб. Я такий йім. У других людей то макух, в у мене, паночку, хліб.

 

Атаман ще хвилю держав Онопрійів хліб у руці, оглядав його, нюхав, а далі рука в него якось дивно задрижала, він шпурнув тим хлібом геть на поле, швидко видобув з кішені хустку і почав обтирати собі очи. Навіть він розплакав ся.

 

Знаєте, пане, повідають, що десь колись Пан Біг зробив, таке чудо, що заставив камінє плакати. Певно, що то чудо було, божа сила. Але, грішний чоловік, я думаю, що то було більшо чудо, коли отой наш атаман заплакав над Онопрієвим хлібом. Я малий тоді був, чотирнацять літ, а як побачив його сльози, того чоловіка сльози, що був для нас як огонь, як звір без серця, то мене щось шпигнуло мов ножем у серце. Я до тоі хвилі нічого не розумів, не застановляв ся: казали робити, я робив, били, я терпів, бо бачив, що й другі так само роблять. Я й не думав, щоб то могло бути інакше, навіть не розумів, чи то зле так чи добре. Противно, нераз міні говорили, що то так треба, що так Пан Біг дав, що хлоп лінивий і треба гнати його до праці. Але оті атаманські сльози від разу все в мойій душі перевернули. Я пізнав, що мусить бути страшне зло, страшна кривда на світі, коли навіть такий звір мусить над нею заплакати.

 

Атаман помовчав хвилю, ще раз обтер очи хустиною, а потім винявши з череса якийсь гріш, кинув його Онопрієви і сказав:

 

— Na masz! Idź do karczmy i kup sobie chleba! A zaraz tam wychodź do roboty!

 

І не дожидаючи довше затяв коня і пігнав за женцями, а Онопрій, понуривши голову та не озираючи навіть закровавлених ніг, потюпав дорогою до села. А коли геть відійшов, я підняв єго той хліб і сховав його за пазуху. З разу я думав на сміх показати його другим пастухам, щоби побачили, яку то жвачку жве що дня старий Онопрій, але коли я взяв макух у руку, проняв мене такий жаль, що я й собі ж отам серед поля, при панських конях заплакав мов мала дитина. І прийшовши вечером до дому я сховав той макух у скритку за стріхою і держу його до нині і внукам своім лишу на памятку.

 

То вже були остатні панщизняні жнива. О Велицідни потім скасували панщину і люде вже веснували на свойім. Старий Онопрій не врадував ся, все однакий був.

 

— Що вже міні свобода! — зітхав він. — Будьте собі свобідні, а моє вже пропало.

 

Одного ще тілько бажав: покушати свого власного житнього хліба...

 

— От би міні хлібця житнього з власного поля покушати! — говорив нераз. — Може би я аж тоді засмакував свободу.

 

Жнива надходили. Жито вродило на чудо, висше хлопа, а колос як праник. Старий Онопрій день у день рано вибігав на свій загін, придивляв ся свойому житу, зі страхом слідив кожду хмару, зривав колосок і вилущував зернятко, чи вже можна жати. Дождав ся нарешті, затвердло зерно, пополовіло стебло, похилило ся в низ. Ще люде й не збирали ся на жниво, а старий Онопрій одного дня взяв серп тай пішов на свій загін.

 

— Вижну два, три снопи, витовчу зерно, змелю на жорнах, аби тілько покоштувати хлібця святого.

 

Вечоріло. Я ще з одним хлопцем вертав з поля від сіна. Йдемо стежкою поміж жита, розмовляємо, аж глянь, перед нами щось повзе та шелестить. Підбігаємо близше — а се старий Онопрій. Нажав три снопи жита, поклав один на голову, другий на одно плече, а третій на друге, згорбив ся в двоє і лізе до дому. Снопи великі, жито вродливе, так що колосє аж землею за ним тягне ся. Ідемо за ним, розмовляємо, жартуємо і все то один то другий ніби не навмисне стане йому на колосок. А у него й на тілько сили нема, щоб відірвати колосок від стебла; за кождим разом стане і не обертаючи ся, жалібно - спокійним голосом говорить;

 

— Ей хлопчики, та дайте спокій! Адже се хлібець святий!

 

Жаль нам його стало, ми перестали йому збитки робити, а далі я сказав:

 

— Дайте, татусю, я вам занесу ті снопи до хати!

 

— Ні, синку, вже я сам!

 

Провели ми його аж до хати. Жінки його не було дома, двері були засунені з середини. Поки ми найшли деревляний ключ під стріхою, поки відімкнули двері, Онопрій стояв усе ще держачи снопи на собі. А коли двері отворили ся, він якось прожогом кинув ся до середини, та спотикнув ся на порозі і тихенько, разом зі снопами впав на землю. Так немов би присів. І тихо. Снопи вкрили його.

 

— Що вам татусю? — питаємо з надвору.

 

Не відповідав. Вбігли ми до сіней, відкинули снопи, а він лежить на земли, лицем в низ, неживий.

 

Не дочекав покоштувати свобідного хліба!...

 

Ів. Франко.

 

29.11.1896