[Панщизняний хліб і інші оповідання. Львів. 1913, с.5–13]
Було се зимою в початку 1896 року. По вічу в Перемишлї запросили мене торецькі читальники, а головно посол Новаковський, поїхати з ними до Торок. Я давно бажав бути в Торках і радо згодив ся поїхати, а двомилева їзда саньми по снїгу, при світлї місяця була для мене радше принадною, нїж страшною. Їхала нас спора купка. Менї прийшло ся сидїти в санках Андрія Крицького, старого селянина, котрого я пізнав на вічах як доброго бесїдника. Дорогою я пізнав його ще лїпше як оповідача. Ми мали час розбалакати ся, а Крицький оповідав невтомимо. Він знав усїх у селї, знав історію кождої хати, кождого закутка, а память його сягала хоч недалеко, а все таки пару лїт поза 1848 рік. Про остатнї роки панщини були його оповіданя власне найцїкавійші, найглубше запали менї в тямку. Може колись менї вдасть ся списати їх у цїлости (д. Крицький жиє доси й дай йому Боже ще жити много лїт!). А тепер я передаю з памяти одну частину з його оповіданя — не дословно, а так, як вона уформувала ся в моїй памяти.
Я ще був молодий, коли панщину скасували — оповідав Крицький, — тілько три роки я робив єї. А про те буду ті три роки тямити доки мойого житя. Люті часи були, паночку! Теперішня молодїж, Богу дякувати, не має і понятя о тім, що тодї дїяло ся. І нехай не має! Не треба їй мати. Та дещо таки повинна би знати. Те, що ви розповіли в своїх „Панських жартах“, то правда, але то не вся правда. Ви того, пане, не могли знати докладно, бо вас тодї ще й на світї не було. А хто того сам не бачив на свої очи, той не може собі те так легко зміркувати. Подивіть ся на наші поля, пане! Богу дякувати, землиця благословенна, навіть найбіднїйший може жити, коли тілько має пару здорових рук і охоту до працї. Еміґраційної горячки ще тут не знаємо. Їмо хлїб житний або пшеничний, вівсом конї годуємо, голоду не терпимо. Маємо своє тягло, свої ковані вози, маємо в селї школу, читальню, склеп громадський, а за те не маємо анї одного жида. Одним словом, стоїмо на власних ногах, о скілько то в Галичинї хлоп може стояти на власних ногах.
Та не питайте мене, як тут виглядало перед 1848 роком! Досить вам буде лиш тілько сказати, що в цїлім селї. не було анї однїсїнького воза. Тілько у пана були вози, а у хлопів тілько сани. Саньми звозили лїтом збіжє до стоділ і сїно до стогів, на санях вивозили обірник на поле, на санях чи лїто чи зима вивозили й умерлих на кладовище.
Ну, та вмерлому байдуже. А як жили живі! Я тілько про себе скажу. Мій тато був з Медики родом, мав двох братів — усї три були хлопцї гарні, спосібні. Взяв пан одного до двора за льокая, поїхав з ним до Бродів і там програв його в карти другому панови. Ще й доси десь там в Брідщинї є фамілїя Крицьких — то наші свояки. Вернув пан до дому, взяв другого брата до двора, поїхав з ним до Варшави і знов десь його запропастив. То мій тато бачить, що й його жде таке саме, взяв тай утїк сюди до Торок. Нїби то під одним паном було, але все воно дальше від пана і якось так йому минуло ся. Бідував тато дуже, оженив ся бідно, не було з чого жити, а тут на панщину гонять. Ледво менї дванацять лїт минуло, мусїв я йти на панщину. Ой, назнав ся я за три роки всякого знущаня! Не дай Боже й згадувати!... Та я не про себе вам розповім.
Був у нас в селї бідний та нещасливий чоловік, Онопрієм звали. Таки на правду, що був і бідний і нещасливий. Нинї нїби то біднїші бувають і живуть на світї, халупники без кроку поля, навіть комірники між людьми по людськи виглядають. Тодї не те було. Онопрій мав хатину, мав огородець, мав пів прута поля. Тепер би то був сякий-такий господар, а тодї називав ся пішак. Як нинї бачу його. Згорблений, з запалими очима і лицем такої краски, як земля свята, босий зимою й лїтом, без капелюха анї шапки, принаймі я нїколи не бачив, аби голова у нього була чим будь накрита; — сорочка груба, з міхового полотна, чорна як стеля в курній хатї; поверх сорочки стара, з долини обігнила і обшарпана веретянка, підперезана ликом або перевеслом, — отсе була вся його одїж, чи то зима чи лїто. Все зігнутий ходив, усе звільна, ледво лїз, усе щось жвав у ротї і все голодний був. Ми хлопцї чи то пасучи панські вівцї, чи роблячи яку иншу роботу, нераз сміяли ся з нього, дразнили його. Він нїколи не вгнївав ся, не піднїс голосу, а все якось так покірно, таким приниженим та прибитим голосом відповідав :
— Так, дїтоньки, так! Жартуйте здорові. А хлїбця дайте, коли маєте, бо бігме, що ще-м його, святого, сьогодня в ротї не мав...
— А що-ж ви раз у раз жвете, Онопрію? — питаємо бувало.
— Ет! — відповідав він неохітно і понуривши голову важко зітхав.
— Онопрій жвачку жве! жвачку жве! — крикне бувало дехто з пастухів. Инші підхоплять, регіт піде по толоцї, а Онопрій нїчого, відверне ся тай шкандибає до своєї роботи. Раз тілько я бачив, що він тайком отирав собі очи брудним рукавом своєї веретянки.
Жінка у нього була зла, так говорили в селї. На вигляд не можна було того по нїй пізнати, бо молодиця була вродлива, здорова, румяна й весела. Тілько пізнїйше я зрозумів, яка лиха доля спарувала їх обоє. Онопрій довго парубкував, служив при дворі, свойого не мав нїчого, аж нараз пан казав йому брати Марту. Се було його нещастє, бо Марта взяла його під ноги, притлумила, прибила до землї, морила голодом, навіть казали, що била його вечерами, а сама бігала за двораками. За такою жінкою Онопрій швидко постарів ся, згорбив ся, пожовк і зівяв, зробив ся „гусячим повітрєм“, як казали в селї.
Не знаю вже, по якому там інвентару, досить, що Онопрій, хоч нїби-то господар а не наймит, був майже день у день на панщинї. Здаєся, що жінка гонила його сама робити понад припис, платні днї. Та яка то його робота була? У бідолахи не було сили за хруща, і коли инші не допомогли йому чи то на загонї чи в стодолї, то атаман не жалував нагайки, бив, копав ногами, аж кости у старого тріщали. А він терпів, анї пари з уст не пускаючи. І диво! Не раз здавалася, що не встане від тих нелюдських побоїв, що всї кости у нього поломані — аж нї! Полежить троха, постогне тихенько, а далї встане, тай знов помаленьку починає порпати ся, нїби то робити щось, не швидше й не лїпше, як і перед бійкою.
Одного разу — як нинї тямлю і до смерти того не забуду — було якось коло полудня. Саме пшеничні жнива були. Вигнали людий громаду на панський лан і власне вже один вижали. Треба було йти на другий лан, аж ген на другім кінцї поля, за гостинцем. Ви пане не думайте, що то така проста річ була перейти з одного лану на другий. То нинї люди переходять з ниви на ниву, серпами поблискують, віддихають повними грудьми, простують крижі, перекликають ся, витають ся, жартують або про здоровлє питають. Тодї не те було. Пани все лоточили своїх наставників: „Не вмієте порядку держати, часу богато тратите, поки з одного лану на другий перелїзете“. А наставникам то що? Вони на конях, нагайки в руках... То скоро одного лану діжнуть, зараз кричать:
— Ану, що духу на другий лан! Далї!
І пускають конї тропом, а всїх женцїв, старих і малих, серед сквару і спраги, серед куряви чи дощу женуть перед собою. Втомлені важкою працею, не вспівши віддихнути, люди біжать що можуть вискочити. Звісно, що молоде та сильне, те біжить наперед, кричить, вівкає, регочеть ся, так, що здалека думав би, що яке сполошене весїлє жене по полю. Але вагітні жінки, старі баби та дїти не можуть надужати, лишають ся з заду. Ой, гірка їх доля ! Атаман на кони за ними, пере нагайкою, не питає, чи по плечах, чи по голові. Біжать бідні, падуть у рови та борозди, не раз під кінські копита. Ой пане, кілько то разів я бачив, як вагітні жінки отак падали, а вставши мали на плечах сорочку пописану червоними басаманами! Се нагайка крізь полотно тїло попрогризала.
Отже раз гнали отак громаду з одного лану на другий. Бігли людонькове половою стежкою, задихані, червоні, присипані пилом, очи кровю поналивані, бо спека була велика. Я стояв край дороги, пас панські конї на перелозї. Пробігли по при мене на сам перед парубки, далї дївчата, потім чоловіки, а з заду стариня ногами набиває. І Онопрій був між ними, та він на самім задї лишив ся. Так і видно, як колїна під ним дилькочуть а роззявлені уста силують ся захопити як мога більше повітря. Та де тобі, не може бідолаха за другими наспіти. А атаман ось ось за ним на конї. Ще хвилька, аж тут як не роздасть ся крик:
— Prędzej chamie, prędzej !
І рівночасно свиснула нагайка, чорною гадюкою блиснула в повітрі і обвила ся довкола голих по колїна Онопрієвих ніг. Легенький ляск, знов блиснула в повітрі нагайка і знов окрутила голі ноги старого. Він тілько ойкнув і повалив ся на землю, а на ногах від разу виступили два широкі, червоні перстенї і з них помалу почала виступати кров.
Атаман зупинив коня.
— Wstawaj drabie! — кричав до Онопрія.
Той звільна, натужуючи ся, почав піднимати ся до гори. В тій хвилї нагайка ще раз оперезала його плечі. Він похилив ся мов зігнута лоза і в тій хвилї щось чорне та тверде випало у нього з за пазухи і покотило ся до рова. Онопрій сягнув рукою по свою згубу, та не встиг захопити її на лету.
— Co to jest? — крикнув атаман бачучи його рух.
— Та...та...так — лепотїв Онопрій.
— Podejm і podaj tu ! — кричав атаман.
Онопрій, усе ще згорблений, весь тремтячи, злїз до рова, підняв і подав атаманови те, що випало у нього з за пазухи. Атаман довго придивляв ся тому предметови, а Онопрій стояв перед ним без шапки, зложивши руки на груди мов до молитви. Я не зводив очий із його ніг. Колїна раз у раз дилькотїли мов у чоловіка, що дуже змерз, а з червоних перстенїв на худих та чорних від бруду литках тоненькими смужками плила в долину кров і швидко всякала в сїрий пил дороги
— Co to jest ? — запитав нарешті атаман Онопрія.
— Та...та...то... то хлїб.
— Co? Сhleb?
— Ну, так, мій хлїб. Я такий їм. У других людий то макух, а у мене, паночку, хлїб.
Атаман ще хвилю держав Онопріїв хлїб у руцї, оглядав його, нюхав, а далї рука в нього якось дивно задрожала, він шпурнув тим хлїбом: геть на поле, швидко видобув із кишенї хустку і почав обтирати собі очи. Навіть він розплакав ся.
Знаєте, пане, повідають, що десь колись Пан Біг зробив таке чудо, що заставив камінє плакати. Певно, що то чудо було, божа сила. Але, грішний чоловік, я думаю, що то було більше чудо, коли отой наш атаман заплакав над Онопрієвим хлїбом. Я малий тодї був, чотирнацять лїт, а як побачив його сльози, того чоловіка сльози, що був для нас як огонь, як звір без серця, то мене щось шпигнуло мов ножем у серце. Я до тої хвилї нїчого не розумів, не застановляв ся: казали робити, я робив; били, я терпів, бо бачив, що й другі так само роблять. Я й не думав, щоб то могло бути инакше, навіть не розумів, чи то зле так чи добре. Противно, нераз менї говорили, що то так треба, що так Пан Біг дав, що хлоп лїнивий і треба гнати його до працї. Але оті атаманські сльози від разу все в моїй душі перевернули. Я пізнав, що мусить бути страшне зло, страшна кривда на світї, коли навіть такий звір мусить над нею заплакати.
Атаман помовчав хвилю, ще раз обтер очи хустиною, а потім винявши з череса якийсь гріш, кинув його Онопрієви і сказав:
— Na masz ! Idź do karczmy! Kup sobie chleba! A zaraz tam wychodź do roboty!
І не дожидаючи довше затяв коня і пігнав за женцями, а Онопрій, понуривши голову та не озираючи навіть закровавлених ніг, потюпав дорогою до села. А коли геть відійшов, я підняв його той хлїб і сховав його за пазуху. З разу я думав на сміх показати його іншим пастухам, аби побачили, яку то жвачку жве що дня старий Онопрій, але коли я взяв макух у руку, проняв мене такий жаль, що я й собі-ж отам серед поля при панських конях заплакав мов мала дитина. І прийшовши вечером до дому я сховав той макух у скритку за стріхою і держу його до нинї і внукам своїм лишу на памятку.
То вже були остатнї панщизняні жнива. О Велицїдни потім скасували панщину і люди вже веснували на своїм. Старий Онопрій не врадував ся, все однакий був.
— Що вже менї свобода! — зітхав він. — Будьте собі свобідні, а моє вже пропало.
Одного ще тілько бажав: покушати свого власного житнього хлїба...
— От би менї хлїбця житнього з власного поля покушати! — говорив не раз. — Може би я аж тодї засмакував свободу.
Жнива надходили. Жито вродило на чудо, висше хлопа, а колос як праник. Старий Онопрій день у день рано вибігав на свій загін, придивляв ся свойому житу, зі страхом слїдив кожду хмару, зривав колосок і вилущував зернятко, чи вже можна жати. Дождав ся нарештї, затвердло зерно, пополовіло стебло, похилило ся в низ. Ще люди й не збирали ся на жниво, а старий Онопрій одного дня взяв серп тай пішов на свій загін.
— Вижну два, три снопи, витовчу зерно, змелю на жорнах, аби тілько покоштувати хлїбця святого.
Вечоріло. Я ще з одним хлопцем вертав з поля від сїна. Йдемо стежкою поміж жита, розмовляємо, аж глянь, перед нами щось повзе та шелестить. Підбігаємо близше — а се старий Онопрій. Нажав три снопи жита, поклав один на голову, другий на одно плече, а третїй на друге, згорбив ся в двоє і лїзе до дому. Снопи великі, жито вродливе, так що колосє аж землею за ним тягне ся. Ідемо за ним, розмовляємо, жартуємо і все то один то другий нїби не навмисне стане йому на колосок. А у нього й на тілько сили нема, аби відірвати колосок від стебла; за кождим разом стане і не обертаючи ся, жалібно-спокійним голосом говорить:
— Ей хлопчики, та дайте спокій! Адже се хлїбець святий!
Жаль нам його стало, ми перестали йому збитки робити, а далї я сказав:
— Дайте, татусю, я вам занесу ті снопи до хати!
— Нї, синку, вже я сам!
Провели ми його аж до хати. Жінки його не було дома, двері були засунені з середини. Поки ми найшли деревляний ключ під стріхою, поки відімкнули двері, Онопрій стояв усе ще держачи снопи на собі. А коли двері отворили ся, він якось прожогом кинув ся до середини, та спотикнув ся на порозї і тихенько, разом зі снопами впав на землю. Так немов би присїв. І тихо. Снопи вкрили його.
— Що вам татусю? — питаємо з надвору.
Не відповідав. Вбігли ми до сїний, відкинули снопи, а він лежить на земли, лицем в низ, неживий.
Не дочекав покоштувати свобідного хлїба ...
29.11.1913