[Добрий заробок і інші оповідання. Львів, 1902, с.81—97]
Оповіданє ложкаря.
Вичитав отсе я в ґазетах — бо я письменний троха — що Бог дав нашому краєви такого доброго маршалка, який каже: „Всїх сил доложу, аби тілько домашнїй промисл у Галичинї піддвигнути. Вже нехай собі там що хоче паде, а що хоче пропадає, а домашнїй промисл мусить піднести ся!“
Читав я також, як то дуже вихвалюють той наш домашнїй промисл такі великі панове, як ґраф Дїдушицкий*, пан Вєржбіцкий* і инші, як то вони за дорогі гроші скуповують гуцулське черепє, покутське шматє, старі килимки, ґердани, крайки та деревляні вироби, і не тілько виставляють їх на показ усему сьвітови, а ще й портрети з них малювати кажуть і книжки про них пишуть. Ну, думаю собі, хвала-ж тобі Господи! Прецїнь раз і в наше віконце засьвітить сонце. Чей може й менї всьміхне ся година. А треба вам знати, що й я, хоч нїби заможний і ґосподарь на ґрунтї, таки дещо тим домашнїм промислом займаю ся. Правда, промисл не Бог зна який: виробляю ложки, нецки й кропила з дерева. Се вже у нас у родї держить ся, з дїда-прадїда. Маємо з давен давна свій лїсок, самі берези, липи, клени та ясенї, і така вже в нас установа, що кілько котрий у родинї старих дерев зрубає, то має два рази стілько молодих засадити. А середнїх зовсїм рубати не вільно.
Як кажу, промисл не Бог зна який. Зрубаю три старі дерева, то вистане матеріялу на. рік або й на два. Робить чоловік по більшій части „на уряд“, на замову, а на продаж хиба де раз у рік вивезу те, що полишає ся, що люди просто з хати не розберуть. Хиба що кропила два рази до року вожу на Кальварію на відпусти, та до Самбора на Матки, та до Дрогобича на, сьвятої Трійцї. А ложок моїх на ярмарках нїде не побачите. За ложками до мене люди з за двацятої границї ходять, і що тілько нароблю, зараз розхапують. Не буду хвалити ся, але те тілько скажу, що люди кажуть: нема над мої ложки. І легкі, й зручні, й тривкі. Не знаю, чи знаєте ви, що у нас по селах кождий ложкарь має свій питомий спосіб, свою форму ложок : один робить такі незграбні, як копачі, другий занадто повигинані, так що як їси, то все мусиш перед самим ротом розілляти, а инший знов і добрі робить, та що, коли так якось деревляне пасмо перетинає, що нехай тілько ложка вигляне троха на сонце, або й так від кухонної жари — зараз тріскає. Нїби то не велика штука деревляну ложку зробити, а все таки треба мати свої способи, знати ся на матерії, вміти її як слїд порізати, вміти висушити, ну, і пропорцію відповідну при самій роботї потрафити. І не з кождого дерева добрий виріб буде, треба й дерева дібрати.
У мене, як вам кажу, вже з дїда-прадїда той промисл веде ся. Так от звичайно, коли зi своїм найстаршим сином засяду ложки робити, то в нашій хатї правдивий ярмарок. Блискавкою вість по селах розлетить ся: ого, Яць Яремишин засїв ложки робити! І зараз на другий день починають напливати люденькове, а поперед усього зi свойого села. Ті мають перше місце і дешевшу цїну — така вже від давна угода між нами, а се, бачите, за те, що менї мій лїсок шанують. У камеральнім чи в панськім, то крадуть що хто може захопити, а в моїм анї прутика не ткнуть, хоч сей тут таки під носом. Ну, давнїй звичай, і неї вже того держимо ся. А поки своїх уконтетую, то вже гляди, і з дальших сїл, як на сьвячену воду за чергою чекають. — „А для мене, куме, копу!“ — „А для мене пів копи!“ — „А для мене на спів з Олексою копу!“ — Позаписую собі всїх, визначу, на коли будуть готові, і вони собі йдуть. Але вже котрі з далека, з над Днїстра, з До́лів поприходять, тих нїяково нї з чим відправляти: чекають, поки не нароблю стілько, скілько їм треба. Нераз по пятеро й по десятеро ночує в мене, то під, шопою, то на тоцї в стодолї. А вечером, видима річ, треба потрактувати людий ним Бог дав. Ми з сином робимо на вісних стільцях, каганець бувало сьвітить ся, а чужі люди позасїдають на лаві, розмовляють, оповідають, як їм жиє ся, що у них нового, а кождий при тім очима пасе мою роботу, чи швидко відійде той, що перед ним стоїть.
Такий то був той наш домашнїй промисл від давнїх часів, від коли затямили люди. Пожитку з того не много, бо цїна ложки — дрібниця, а напи́пнати ся коло неї чимало; ну, але бодай чоловік з людьми жив, здибав ся, мав знайомих, мав пошановок по чужих селах, де тілько було показати ся, — ну, і не без того, щоб часом дещо й до ґосподарства не докапнуло.
Так от вичитавши, що там у Львові настав такий добрий маршалок, що хоче бути опікуном нашому домашньому промислови, я аж Богу подякував на радощах. Правда, не міг я того дочитати ся, яким то способом хоче пан маршалок підносити той промисл, але врадувала мене сама добра воля. Вже то, думаю собі, такий пан мудрий і вельможний винайде собі способи, про які нам, простим хлопам, і не снило ся. А на разї хоч те добре, що звернув на нас своє око; поможе — не поможе, а хоч оборонить нас від Жидів, що то кількох знайомих менї ложкарів так хитро взяли в свої руки, що бідолахи днями й ночами всею хатою сидять і роблять ложки для Жидів по 10 кр. від копи. Матерія жидівська, се так, але за роботу такий бідолаха ледви стілько дістає, що з тяжкою бідою може видихати. Про́бували Жиди й до мене підійти, але не вдало ся: у мене свій ґрунт і своя матерія, тай не такий я, щоб мене зловити. Давали навіть гроші в позику і до спілки напирали ся. „Давайте, кажуть, до спілки фабрику деревляних виробів заложимо“. І тим мене не під’їхали. „Дайте ви менї спокій — сказав я їм, — шукайте собі своїх жидівських спільників, а я собі буду по старому свою роботу робити“. Від того часу почали рити підімною. Під’юдили податкового комісаря, аби наложив на мене зарібковий податок. Але комісарь був чесний чоловік, Жидам на слово не повірив, з’їхав до мене, оглянув мої струменти, мій лїсок, мій склад сухого дерева, переслухав людий, а переконавши ся, що займаю ся роботою тілько в хвилях вільних від ґосподарства і на малий розмір, дав менї спокій, а Жидів відправив нї з чим.
— Певно то поперед усього в тім сила, щоб охоронити наш домашнїй промисл від таких непрошених опікунів — подумав я собі,вичитавши про щиру для нас охоту пана маршалка. — Го, го, — говорю врадуваний до всїх знайомих, — а видите, прецїнь то раз і з нашого Підгіря на всю Галичину сьвітло плине! Адже-ж пан маршалок із нашого близького сусїдства, зi Старого Міста !* Сьміло можу сказати, що мої й мого батька ложки вигодували його на чоловіка. Старомійські всї-тілько від нас із давен давна ложки купують. А вже певнїсїнько, що в наших нецках його дитиною купали і нашим кропилом кропили! Ну, то й не диво, що нас пригадав собі тепер, коли таким паном зробив ся. Чекайте лишень, яку то він для нас поміч придумає!
А людонькове слухають тої мови, тай собі-ж радїють.
— Ну, що ж, дай Боже, дай Боже, щоб то й з нашого простого стану вийшов для цїлого краю пожиток!
Один тілько невірний Хома знайшов ся в селї так навіть і звав ся Хома Губатий.
— Е, каже, куме Яцю, не маєте ви й доси чого нарікати на свою долю, а на панську поміч не спускайте ся! Я там панів не суджу, але то вам кажу як старий: нїколи якось панська ласка хлопови на здоровлє не виходить. Не дармо то старі люди й приповідку зложили : не міряй свого носа з панами, бо як твій буде довший, то тобі вріжуть, а як буде коротший, то тобі-ж натягнуть. Панська ласка бистрим конем їздить.
— Я вам тому, куме Хомо, не перечу — сказав я, — і на жадну панську ласку не спускаю ся, але думаю, що як буде людям лїпше, то й менї буде лїпше, і що прецїнь пан маршалок слів на вітер не кидає.
Так то ми собі балакаємо сюди-не-туди, аж ось приходить новий нумер ґазетини тої, що то її з кумом дяком до спілки пренумеруємо. Пише там щось довго і широко про якісь „корпорації примусові“. Що за чорт? Читаю я, читаю, з разу нїчогісїнько не розумію, а далї находжу, що то про цехи мова. Давні цехи мають бути відновлені, з самого Відня наказ прийшов. Е, думаю собі, се не про нас писано. Цехи то для міст, для ремесників, а у нас по селах як сьвіт сьвітом цехів нїяких не бувало тай не буде.
Було то якось у пущінє, зимою, а от так коло середопістя забираю ся я з сином до ложок. Робимо день, робимо другий, третїй, народу збирає ся чим раз більше, балакаємо. Аж тут шандар надходить.
— Добрий день!
— Добрий день!
— Дай Боже щастє!
— Дай пане Боже! Дякувати за слово добре.
Сїв він на лаві край вікна, дивить ся на нашу роботу, а далї каже:
— А що се у вас, ґосподарю, стілько людий ?
— Та так, за ложками поприходили.
— То ви ложки робите?
— А вже ж роблю, от так часами, як хто замовить.
Узяв він одну готову ложку, оглянув. — Гарна робота — каже. — А де то ви вчили ся. того ремесла?
— Нїде. То в нас у родї, з батька на сина переходить.
— А, так! А маєте ви сьвідоцтво здатности ?
Я видивив ся на нього, як, не при вас кажучи, теля на нові ворота.
— І чого-ж ви так на мене витріщили ся? — каже шандар усьміхаючись. — Чи не розумієте мене, чи що?
— Тай справдї не розумію — відмовив я.
— Як то, хиба-ж не знаєте, що вийшло таке право, щоби нїхто не сьмів займати ся нїяким ремеслом, хто від свого цеху не має. сьвідоцтва здатности?
Я остовпів на таку бесїду.
— Рамеслом?... — пробовкнув я. — А хибаж се ремесло ?
— А щож таке?
— Се... се прецїнь домашнїй промисл.
— Ха, ха, ха! — розсьміяв ся шандар. — Добрий то менї домашнїй промисл, коли ви товар на продаж робите. Як би ви тілько для свого дому робили, то се був би домашнїй промисл, а так воно ремесло.
— Але як же я маю з цеху сьвідоцтво брати, коли я до цеху не належу?
— То нїчого не значить. Коли узнають,, що ви здатні, то вам сьвідоцтво дадуть. А поки такого сьвідоцтва не маєте, то й робити для. инших не маєте права.
З тим шандар і пішов, лишаючи нас мов окропом облитих.
Що тут на сьвіточку робити ? Запрягаю я конї, їду до міста, а сина лишаю при роботї: не можна-ж стілько чужих людий нї з чим відправляти. Беру з собою на всїлякий конець кілька срібних, і вйо! Аж по дорозї приходить менї на думку: ба, до якого то цеху міг би я належати? Який майстер може видати менї сьвідоцтво здатности, коли в містї нї один ремесник виробом ложок і кропил не займає ся? Га, що робити, міркую собі, треба буде йти до всїх, хто тілько займає ся виробами з дерева, може таки котрий дасть менї те прокляте сьвідоцтво.
Приїхав я до міста, йду поперед усього до знайомого стельмаха. Розповідаю йому всю річ: так і так, де тут шукати поради? Той зразу розсьміяв ся, а далї, коли я йому вияснив, що в наших селах шандарі не жартують задумав ся.
— Щож, пане Яремишин, — каже, — коли так, то треба щось міркувати. Знаєте, у нас є лиш два цехи, що займають ся деревляними роботами: стельмахи й столярі. Маємо тут одного теслю, то той пристав до столярів, і одного боднаря — той у стельмаськім цеху сидить. А куди би вас припутати, сего я зовсїм не знаю. Ходїмо — я піду з вами — насамперед до нашого цехмістра, поговоримо з ним, а як з ним нїчого не буде можна зробити, то підемо до столярського.
— О, Біг-заплать вам, пане майстер, за вашу прислугу! — сказав я.
Пішли ми. Стельмаський цехмістер наморщив чоло, зарушав вусами, коли я розповідав йому свою справу.
— Виріб ложок до нас не належить, — відказав коротко.
— А до кого-ж належить? — питаю його.
— Або я знаю? Се вже ваша річ, не моя.
Вийшли ми, йдемо до столярського цехмістра. Сей полїтурував якийсь стіл і весь був замазаний терпентиною. Просив нас сїсти на якихось дошках, сам спер ся на столї і покликав хлопця, щоб йому сухими руками напхав до носа табаки, чихнув разiв зо три, і вислухавши моєї просьби крикнув:
— Там до біса! А якже я вам дам сьвідоцтво здатности, що ви вмієте ложки робити, коли я сам на тій роботї не розумію ся ? Адїть, у мене самого ложки куповані.
— А кудиж би то подати ся за таким сьвідоцтвом ?
— Не знаю, любі мої. Найлїпше підїть до староства, там вам уже вияснять.
Думаю собі: щож, коли до староства, то до староства. І справдї, є в тім рація. У нас у всякому дїлї найлїпше до староства вдати ся. Чи то податок, чи заразлива хороба, чи церковна справа, чи пожежа, чи школа, чи дорога або міст, чи скарга на війта — з усїм іди до староства як у дим.
Іду, попрощавши ся з моїм знайомим стельмахом, але ледви що я на ринок, до ратуша простую (староство в ратуші), аж тут мій цехмістер стельмаський сїп мене за полу.
— Слухайте, пане ґосподарю, — говорить — а ви при своїй роботї вживаєте токарнї?
— Нї, не вживаю.
— А яких же струментів уживаєте?
— Та яких би? Крім сокири й пилки хиба теслицї, різця і вісного ножа.
— Ну, так же й кажіть! — скрикнув він радісно. — В такім разї вас очевидно треба приписати до боднарів. А що у нас окремого цеху боднарського нема, а одинокий тутешнїй боднарь належить до нашого цеху, то й вам прийде ся до нас приступити.
— А Бог би з вас говорив, пане цехміитру! — скрикнув я з дуру врадувавшись. — Значить, буду міг у вас дістати тоту нещасну карту ?
— Ну, то ще побачимо. Порядок вимагає, аби цехової карти не видавати нїкому, хто у цехового майстра не витермінував і не визволив ся.
— Але-ж бійте ся Бога, — скрикнув я, — пане цехмістру! Чей же не скажете менї йти тепер до терміну до стельмаха або до боднаря вчити ся ложки робити, коли й так нїякий стельмах анї боднарь їх робити не вміє?
— Ну, ну, — сказав цехмістер усьміхаючись, — того я вам не кажу, але цехові приписи мусите сповнити.
— Якіж то приписи?
— Майстерштік зробити, се перша річ.
— Майстерштік? Який же я вам майстерштік зроблю?
— А що? Кождому цеховому по пів тузина ложок, а менї зо два тузини, от вам і майстерштік буде.
— Ну, се би ще можна.
— Але се нїчого. Треба дати вписового пять ринських, на сьвітло цехове других пять, ну, а за те, що вам без термінованя карту видамо, мусите зложити таксу 40 риньских, і на послїдок, розумів ся, трактамент для цехових братий. В такім разї видамо вам карту, з нею підете до уряду податкового, дістанете аркушик зарібковий, з аркушиком зголосите ся до мене, впишу вас до реєстру цехових майстрів...
І викладав се так спокійно й розсудливо, немов би вже порядкував на столї трактамент для цехових братий. Злість мене взяла, не дослухав я його роздебендюваня.
— Бувайте здорові, пане цехмістру! — крикнув я.
— Ну, що-ж се, куди ви?
— До дому.
— Ну, а карта цехова?
— Спасибі, вже не потребую.
— А то чому?
— Бо від нинї закидаю увесь свій промисл. Знаєте, пане цехмістру, всего того, що ви менї тут вилїчили платити, я й за десять лїт не зароблю, не рахуючи вже своєї матерії. Сховайте собі свою карту і свій гонор цеховий! Обійде ся циганське весїлє без марципанів.
І я пішов, натиснувши шапку на вуха, щоб не чути, як кликав за мною пан цехмістер.
Приїхавши до дому, я як стій повідправляв чужих людий, кажучи їм, що вже більше ложок не буду робити, а струменти всї запакував до скриньки, під замок і до комори, нехай лежать аж до лїпшого часу.
За кілька день знов шандар рип до хати.
— А що, маєте карту здатности ?
Я рукою махнув.
— Бог з нею — кажу, — на що вона менї тепер! Від тепер я не думаю й доторкнути ся до ложки, хиба при їдї.
— Ну ! памятайте собі ! Бо як вас зловимо на продаваню, то прилади всї заберемо, і ще 50 ринських кари заплатите!
— Чи так? Ну, сю пересторогу справдї варто собі затямити.
Так то я розстав ся зi своїм промислом. Почув ся чоловік нараз як без рук. Ходжу, нуджу ся, а далї з нуди думаю собі: „Чекай же ти! Напишу хоть лист до самого пана маршалка!“ І написав. Усе йому виложив. Як нашої роботи ложками його ексцелєнція в дитинстві годував ся, як тепер ми від нього ждали опіки й підмоги, і як нас раптом отся цехова устава підрізала — все по порядку. Виписав я йому також, кілько то в наших сторонах ковалїв, шевцїв, ткачів, теслїв та инших ремесників через ті цехи хлїб потратило, а на остатку, як то цїла та історія з цехами тілько Жидам на добре вийшла, бо Жид таких збанкретованих ремісників бере до себе нїби на службу, вироблює для себе аркушик зарібковий, і каже бідолахам робити на себе. Жид збогачуєсь, а вони ледви дишуть...
Виписав я се все і післав до Львова до рук самого пана маршалка. Отже підїть ви — як післав, так і до нинїшнього дня нїякісїнької відповіди нема. Ну, та воно й видима річ: де би там такий великий пан хотїв відповідати на базґранину простого хлопа! Тілько те мене дивує: по що в такім разї гомонїти так голосно про піднесенє домашнього промислу?...
Львів, у сїчнї 1887.
__________________
* Мова тут про пок. Графа Володимира Дїдушицкого, основателя цїнного природописного, археольоґічного та етнографічного музея у Львові.
* П. Людвік Вержбіцкий, коло 1880 р. директор міського промислового музея у Львові, видав цїнний атлас Wzory przemysłu domowego włościan na Rusi“ у X випусках.
* Мова тут про бувшого краєвого маршалка Миколу Зиблїкевича.
29.11.1902