[Добрий заробок і інші оповідання. Львів, 1902, с.102–114]
Присьвячую Степанови Ковальову.
Та його властиво так тілько прозвали Довбанюком, за те, що все ходив у тих шляхетських, незбираних, як то кажуть, вибачте, „довбаних“ штанах. А звав ся він властиво Городиський. Шляхцїц був, — правда, що з тих ходачкових, але фуми шляхетської стілько, що хоч і ґрафови не стид би. Іде тото бувало вулицею, обшарпане, в полотнянцї два роки непраній, заталапаній по колїна, — хто би його не знав, то би йому кусник хлїба дав як дїдови, а зустріне ся з хлопом, то надує ся як той индик, ніс до гори, нїби зорі лїчить, тай просто насупротив, не вважав нї-на-що. І най но би поважив ся чоловік не обминути його або підтокою за полотнянку зачепити, то так зганьбить, що й о сьвітї не стямиш ся !
— А ти мудю! А ти хлопє! А ти опришку ! Чи не бачиш, що я йду, не можеш уступити ся?
Свої люди вже знали тоту його фудулїю, то тілько всьміхне ся бувало чоловік тай скаже :
— Ну, ну, пане Городиський (як би не сказав „пане“, то крий Мати Божа, образить ся на смерть!), вибачайте за сей раз, я нехотячи !
І Городиський гордо кивне головою на знак, що перемінив гнїв на милість, і почалапкає собі дальше вулицею. А коли се лучило ся з незнайомим, чужосїльним чоловіком, то такий нераз стане, слухає-слухає Довбанюкової ганьби, а тут видить, що чоловік зовсїм ледащо, тай почне кпити собі з нього.
— Ба, а чомуж то пан у каритї четвернею не їдуть, а тілько пішки по болотї чвалають ?
— Чекай но ти, чекай, — скрикне на те Довбанюк, — прийде ще такий час, що ми, шляхта, будемо вами, хамами їздити!
— А бодай то Бог о тім не довідав ся! — сьміє ся чоловік, а Довбанюк іще дужше лютує.
— Орати будемо вами, так! А вашими бабами волочити, щоб ти знав ! Ти гадаєш, що я жартую? Чекай тілько, за два роки Польща буде, побачиш!
Почувши таку бесїду чоловік швидко перестає сьміяти ся, з якимось острахом позирне на Довбанюка, далї сплюне що сили, тай мовчки рушає дальше в свою путь. А Довбанюк також сплюне тай воркоче собі під носом:
— От хами ! Як собі розібрали. Забули вже дісціплїну, зовсїм забули! Але чекайте лишень, прийде ще на вас криска, пізнаєте ви, що що шляхтич, то не хлоп. Най но тілько нам Польща верне ся!
Дуже часто він, бідолаха, тоту небіжечку Польщу згадував. Тай Бог його знає, як йому здавало ся: чи тодї грушки на вербах рости будуть, чи колачова туча спаде, чи що? Те тілько видавалось йому певним, що тодї й найгіршому шляхтичеви що день буде пущанє. А тут у нього бідолахи що день велика пятниця. Робити, бачите, не хоче ся так тяжко як хлопови, своїх достатків хиба стілько, що на хребтї, ну, а їсти треба. От так де саду пильнувати, в пасїцї роїв доглянути (хоч бжіл дуже бояв ся і на пасїчництві не розумів ся), підчас толоки коло женцїв постояти або зимою скипок наколоти та збіжє на млинку провіяти — стілько його й роботи було. А не кличе бувало й до такої нїхто, то він лїтом у лїс на губи плентаєсь, набере голубінок, гіркань, сироїжок, накладе дебудь огник тай пече-пече й їсть. А зимою, то так таки голїруч із хати до хати волочить ся, посидить, посопе, побалакає, коли що дадуть, то перекусить, а як нї, то далї плентаєсь.
Було в нашім селї кілька богатих шляхтичів, ще й тески Довбинюкові, все Городиські, хоч і не свояки. То ті , вже зглядь мали на нього. Лїтом до роботи запрошують, а й зимою не забувають. Не знаю, чи там змова між ними була, чи що, досить, що коли Довбанюк у них не сидїв і не стравував ся, давали йому „лїґурально“* що тижня по ґарцови ячмінної муки. Ми дїти бувало сьміху маємо !... Скоро тілько субота вечір, мій Довбанюк нїчого нїкому не кажучи, бере мішочок за ремінь, тай у село. А ми також нїчого не кажучи, тай за ним.
— А ви куди, колодачики? (Всї дїти у нього звали ся „колодачики“.)
— Та так собі! Біжимо послухати, відки пси гавкають.
— Дам я вам псів !
І він грозив нам пальцем. Дуже, бачите, не любив, коли хто за ним заглядав, що він робить, або куди ходить. А нам тілько того треба. Нам хоч би й у конець села пробігати ся, аби тілько Довбанюка подразнити. І як то вже він ізвивав ся, через плоти скакав, у кукурузи та в колопнї ховав ся, коби тілько змилити нас, аби ми не знали, в котру хату він заходить. Та куди тобі сховати ся перед чотирма парами всевидющих дитячих очий! Куди він, туди й ми за ним, а все кричимо: — Пане Городиський, геп-геп! Пане Городиський, геп-геп!
— Ну, ну, — воркоче він із колопень. — гепну я тебе одного з другим, лиш ти не йди менї з очий!
А коли вже дістане свій ґарчик муки, з хати виходить, тай просто на вулицю. Тодї вже анї гадки по за плоти скакати. Самою серединою дороги суне, і борони Господи до нього підступити! Тай просто до нашої хати. З моїм татом він якийсь давнїй знайомий був, ну, тай пасїка у нас, сад; досить, що він усе любив пересиджувати у нас, коли де инде дїла не мав „Тут моє припиновище, каже бувало, поки не проженете“. І скринька його зо шматєм у нас у коморі стояла. Навіть горнець свій і зелїзну ложку в тій самій скриньцї мав. Так то він у тім горшку що дня собі у нас лемішку варив із тої муки. Зварить бувало, водою розпустить тай сербає. Мама не втерплять, капнуть йому молока до тої бевки, а він відверне ся, нїби не бачить, аби не потребував дякувати. Не любив; бачите, виду показувати, що хтось йому ласку робить, а вже попросити в кого чого — радше з голоду згине! „Що то“, кажуть бувало мама, „шляхетська манерія“! Тай байдуже собі, привикли до старого Довбанюка.
Так отже послухайте, яка то старої голови на старість дурниця вчепила ся! Недїля була, десь так перед Петром, саме того року, як то тота польська рухавка в Варшаві счинила ся. Ґазет у нас тодї нїяких не було, а так тілько глухі вісти поміж народом ходили, що „Поляки прийдуть, хлопів різати будуть“, або що найменше „панщину завернуть“. Хлопи дуже похнюпились, а шляхтичі мов на дріжджах росли. А село наше, бачите, мішане: більша половина хлопів, а менша шляхти. А що вже наш Довбанюк, так сей нераз і крізь сон кричав: „Чекайте но ви, хами, скоро Польща буде! Ми вам!“
Від самої весни ходив як загорілий. До роботи нїякої хоч його ріж то не піде, а хоч би й пішов, то що з нього за робота! Нехай там собі рої летять, куди їх Бог провадить, нехай костогризи та сорокопуди черешнї об’їдають, нехай каня всї гусята побє — він анї не бачить анї не чує нїчого! Адже швидко Польща буде! То й не дивниця, що поки що до чого, а наш Довбанюк таки порядно з голоду млїв. На його лихо й губи того року не зародили і риба не ловила ся. Як би не той ґарчик ячмінної муки, що йому що суботи тески давали, то був би Довбанюк таки не дочекавши Польщі з голоду загиб. Мама прогодувати його не могли, бо у них і своїх дїтий було досить, а передновок випав тяжкий. Але Довбанюк байдуже собі І чим тїснїйше коло нього, тим дужше він за своєю Польщею вбиває ся.
Сидимо ми отак на приспі з полудня: тато, ще кілька сусїдів і ми дїти, а Довбанюк на сїнешнім порозї лемішку їсть, таки з горшка, нерозпущену. Пожурили ся наші ґазди передновинком, а далї на повстанє зійшли, розповідають, що хто на ярмарцї чув або від чужосїльних.
— Кажуть, що щось Маскаль замагає, — бовкнув один.
— Хто то каже ? Хто сьміє казати ? — аж скрикнув Довбанюк зірвавши ся з порога і кинувши до горшка своєю зелїзною ложкою.
— Ой, пане Городиський, круто з вашою Польщею! Там, повідають, Маскаль повстанцїв як риби в саку ловить, а котрих зловить, то з тими таке робить, що був-був когут, а потому зістав каплуном !
— Дурнї повідають, а ще більші дурнї слухають!
— Ну, та ми власне по тихо собі шептали, щоб ви не потребували слухати.
Загальний регіт. Довбанюк аж почервонїв зо злости, але не сказав нїчого, тілько сїв назад на поріг і взяв ся знов до свого горщка з лемішкою.
— От дармо-сте пана розгнївали, — передразнює один ґазда. — Хто знає, може он завтра Польща буде! То то будете в ярмі ходити, що аж гей!
— Га, як у ярмі, то в ярмі, — відмовляє другий. — Але я гадаю, що пан Городиський не будуть такі, покажуть свою велику ласку для нас дурних хлопів.
А Городиський нїчого, тілько сопе та ячмінну лемішку уплїтає. Коли в тім собаки загавкали, а з сусїдного закаулка залунав немов цапиний бек, тонкий голосок:
— Го́ршки друтова́ць, мамо́-о-о!
— Агій, сказив ся та в недїлю горшки дротує! — загомонїли ґазди.
— Пре́прашам, я сем завтра по́дротую, а нинї тілько шукам, де сем пре́ночую! — відізвав ся з за плота такий самий цапинний голос дротаря.
— Чи бач, який хитрий ! Ну, ходи сюда, ходи ! — сказали тато і вказали дротареви перелаз.
Дротарів у нас у ту пору дуже радо приймали, бо дротарь усе одно, що ґазета, про всяку всячину розкаже. Бувало повна хата людий найде як на комашню*, а він собі на лаві засяде, та „сем“ та „лем“ — і плете, що йому слина на язик наверне, а люди аж роти порознимають та тілько ахають. Та й волочило ся тих дротарів богато, що кілька день усе якийсь новий. Чутка йшла навіть, і що їх навмисне підсилано. Одні казали, що їх пани підсилають, аби хлопів бунтували, а другі казали, що уряд підсилає, аби пантрували, чи хлопи справдї не бунтують ся.
Так і сей дротарь. Перелїз на подвірє, привитав ся з ґаздами тай сїв на приспі. Спочиває. Ґазди його розпитують то про се, то про те, а він нїчого. Слово-дві скаже, тай далї сопе. За невеличку хвилю вже відкись по селу чутка пробігла, що дротарь об'явив ся. Ого, зараз пів подвіря людий насходило ся, новин послухати. Тодї мій дротарь як не розбалакавсь! Зразу затинав і „сем“ і „лем“, плїв щось таке, що мара знає що, а далї почав чисто по польськи, тай уже не про що, як тілько про повстанє. Почав розповідати, як то повстанцї бють Москаля, як Француз і Анґлїк ось-ось уже Полякам на поміч виступлять, як і наш цїсарь нїчого против того не мав, щоб Москалеви „курти скроїти“, як то де инде й хлопи до повстаня йдуть, а пани хлопам не лиш панщину, але й усї лїси й пасовиска дарують.
— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie! — говорив він. — Ojczyzna woła! Słuchajcie piosneczki!
Тай затягнув своїм цапиним голоском:
Stój, wrogu, stój,
Bo nie ustał bój!
Співаючи він підскакував, крутив ся на одній нозї, помахував у одній руцї звоєм дроту, а в другій тим шилом, що горшки править. Люди слухали, дивили ся як на комедію, деякі сьміяли ся, жінки хрестили ся. А коли дротарь закінчив свою пісню страшними словами :
Powiesimy was po parze,
Czynowniki, dygnitarze ! —
то всї вибухнули голосним реготом, так кумедно вертїв ся та перекривлював ся дротарь.
— Pójdźcie, ludzie, pójdźcie ! — проговорював він дальше. — Pokażcie, że wy wierne polskie dzieci!
— Та брешеш, козячий сину! — сказав на те з добродушним притиском один ґазда, — бо ми анї не дїти, анї не польські!
— Дротарю, я йду з тобою! — залунав нараз різкий, могучий голос. Усї озирнули ся й ахнули. На порозї сїнешних дверей стояв Довбанюк з горшком недоїденої лемішки в одній, а зелїзною ложкою в другій руцї, і не зводячи очий із дротаря, грозив, бачилось, цїлому сьвітови.
— Я йду з тобою, чуєш, дротарю! — повторив він іще раз, — А їх не клич, се хлопство нїчого не розуміє.
— Довбанюку! — скрикнув йому мій тато, забувши навіть утитулувати його паном. — Чи ти стїк ся, чи тобі що такого?
— Мовчи, хаме! — гримнув Довбанюк, кинувши на тата таким неописано згірдним поглядом, якого я з роду не бачив і бачити не буду. І не кажучи більше нїчого, він обернув ся, пішов до комори, відмок свою скриньку, вложив до неї горнець до половини повний лемішки, положив таки необтерту ложку, замо́к скриньку, сховав ключ у сїнех під ступу, і взявши в руку палицю, вийшов на подвірє.
— Гурра! — повитали його люди грімким окликом.
— От козак, раз козак!
— Оперезав ся, зовсїм зібрав ся.
— Хоч до повстаня, хоч у просо воробцїв пуджати !
Мов град сипали ся насьміхи на Довбанюкову голову. А він нїчого собі. Взяв дротаря за-під-руку, навіть не поклонив ся нїкому, тай пішли.
— Гей, музики військової! З парадою провести пана капітана! — крикнув хтось, і за хвилю де не взялась юрба хлопцїв з цебриками, нецками, скіпцями; другі по при них з патиками, тай луп-цуп, трах-тарах, тарабанять що сили! Я й сам, тямлю як нинї, лупив по цебрику, що трохи дно не вибив. Крик, ґвалт, гармідер! А за бандою друга купа йде — парубки, ґазди, та ревуть-ревуть:
Пристань Юрку до вербунку,
Будеш їсти з маслом курку!
Будеш їсти, будеш пити,
Довбеньками воші бити.
Ну вже, одно слова, зi славшою парадою проводили ми Довбанюка аж за село. А від нїчого, пішов, навіть не подякував.
Минули жнива — за Довбанюком і слухи загули. Мов у воду канув. Уже люди й сьміяти ся перестали. Аж ось на першої Матки знов якось так випало, що у нас на приспі народу зібрало ся чимало. Сидять, балакають. Коли нараз глядимо: лїзе щось улицею, обдерте, згорблене, скулене, ледво ноги за собою тягне. Тай ноги лепські; подряпані, покровавлені по самі колїна, бо як раз тілько до колїн останки штанів досягали. Лїзе просто на наше подвірє, наближає ся, знимає з голови щось нїби лопушє ликом повязане... Господи, та се-ж він сам, се Довбанюк!
— Юрку! Пане Городиський! Чи то ви? — скрикнуло разом до нього кільканацять голосів. Але в жаднім й голосї й тїни насьмішки не було.
— Я! — відповів коротко Довбанюк, і, здавало ся, з крайнїм напруженєм усїх сил випростував ся і гордо пройшов крізь товпу згуртованих біля нього людий. Усї до нього з запитами: а що? а як? а де? а куди? а коли ? — а він анї слова. До сїний, та під ступу, та до комори, та до своєї скриньки. Відмок і першим дїлом хап за горнець з лемішкою та за зелїзну ложку. Горнець був повний і ложка була повна, але плїснятини. Йому байдуже! Немов нїчого й не бувало, сїв на той самий сїнешний поріг, здрапав плїсень, та як почне їсти, як почне!... Люди обступили його довкола і постовпіли.
— Бідний чоловік! Два місяцї нїчого не їв!
На силу мама вирвали йому з рук заплїснїлу лемішку та дали теплого борщу, пирога, молока. На силу попоїв і прийшов до себе. На силу розговорив ся.
— Та деж ви були?
— А дїдько знає ! Десь на граници.
— Та щож ви робили?
— А дїдько знає! Якісь дуби тягав. Було нас дванацять, таких самих старих дурнїв, як я. Завели нас до якогось пана тай там казали ждати на розкази. Ждали ми, ждали, розуміє ся, в лїсї. Далї пану навкучило ся, тай каже нам: „От, не маєте тут що робити, тягайте оті дуби з того боку границї на сей бік“. А то вам через лїси та нетри такі, що крий Боже! Се, каже, потрібно буде для войованя, коли сюди війна прийде. Тягати каже швидко, а їсти дає щораз то скупійше. Тягали ми, тягали, — адїть, як обтягали ся! а далї взяли тай утекли.
— Та кудиж ви ходили такі довгі часи ?
— А дїдько знає! Найбільше лїсами.
— І нїхто вам нїчого не казав?
— Нї, нїхто. Я гадав, що хоть арештують та цюпасом до села відішлють — отже не хотїли. Прийшло ся самому, голому й голодному, паляндрувати. Господи, що я назнав ся, що я назнав ся!...
— Ну, а в повстаню ви були?
— А дїдько знає! Здаєть ся, не був.
— Ну, а Польща буде? — вирвалось у когось знехотя з уст.
Довбанюк тілько голову понурив. Мовчав, мовчав, а далї зірвав ся, тупнув покаліченою ногою до землї, махнув зелїзною ложкою по повітрю в якімось неозначенім напрямі, та на цїле горло як не крикне:
— А нехай їм там усїм тристенний дїдько матїрь мучить!
Львів у лютім 1886 р.
___________________
* Регулярно.
* Комашня — гостина за померлі душі.
28.11.1902