Ярмарок у Сморжу (1979)

[Зібр.тв., т. 19, с.342–345]

Гірське містечко Сморже лежить близько угорської границі в Стрийськім повіті, в долині горішнього Стрия. Містечко саме невелике і нічим особливим не ви­значується, окрім хіба прекрасного положення між гора­ми, з котрих деякі пишаються ще в своїх темно-зелених лісових плащах, а інші стоять, мов сироти, позбавлені лі­сів та покриті декуди мізерною вівсяною ріллею, а деку­ди рідкими корчами, пасовиськами, а то й голим шутром та камінням. У самім містечку звичайно досить пусто й глухо; по широкім ринку тут і там блукаються жиди або ліниво проходять бойки в коротких киптарях та овечих кучмах на голові. Пустують широкі сіни заїзних домів, нікого не ваблять до себе склепи з убогим товаром, і зда­ється, що якийсь сонний дух витає над цілим містечком.

Та зовсім інакше буває тут літом, на Матки (успеніє пресв[ятої] богородиці), коли в Сморжу відбувається ве­ликий ярмарок на рогату худобу. Мов незлічимі хвилі во­ди, спливаючи з гір, заповнять долину і покриють ціле її дно, отак і Сморже в той день буває буквально залите, за­повнене, натолочене народом і худобою. В р. 1888 мені лу­чилося бути на такім ярмарку, то я й попробую передати коротко ті вражіння, які після нього лишилися в моїй па­м’яті.

Я жив тоді в маленькій німецькій колонії Карлсдорфі, при самій угорській границі. Якраз коло моєї хати йшла гірська стежка, що вела через Бескид, т[о] є[сть] граничне гірське пасмо, з Угорщини до Сморжа. Ще досвіта в яр­марковий день почув я гейкання та гомін численних кро­ків і розмови коло хати. Вставши і вбравшися, я вийшов, щоби скупатися в Стрию, що плив тут же коло хати. Весь брід ріки повний був людей і худоби. Одні милися самі, освіжуючися після цілонічної дороги горами та лісами, другі поїли худобу, а ще інші, загнавши свої воли по черева в воду, мили їх, розчісували рідким гребенем, оче­видно, стараючись показати їх на ярмарку чистими та гарними як слід. А з поблизького ліска, що покривав га­лицький бік Бескиду, надтягали все нові та нові ватаги людей з волами, з мішками на плечах, з вінцями грибів, з бесагами, покладеними на маленьких та гладких гірсь­ких кониках. Високо на хребті Бескиду видно було довгі шнури таких ярмаркових дружин; на поляні, що зеленілася серед лісу в половині висоти Бескиду, видно було те саме. Здавалося, що нараз якась жива різнобарвна ріка поплила з Угорщини через Бескиди до нашого краю.

Я набрав охоти побачити власними очима той ярмарок, про котрий чував уже перед тим дещо від жидів, що зі Стрия, зі Сколього і з інших підгірських містечок, мов на прощу, тягли до Сморжа. Поснідавши, я вибрався пішки до Сморжа. З Карлсдорфа до Сморжа треба було перейти через високу, лісом покриту гору, котрої верхом вилася та сама стежка, що йшла попри мою хату. Замішавшися в юрбу ярмаркових, я з моїм товаришем ішов звільна, любуючися чудесним гірським повітрям, холодом лісових затишків, то розмовою то з сими то з тими ярмарковими групами. На кождій поляні, при кождім джерелі ми стрі­чали правдиві табори ярмаркових, розложені на траві. Люди спочивали, пили воду, курили люльки — жінки там курять так само, як і чоловіки, і худоба, пущена самопас, ходила по поляні і щипала сочисту гірську траву, над ці­лою поляною стояв лагідний гомін, котрий добре гармо­ніював з поважною тишиною величезного гірського лісу, що дрімав собі довкола.

По двох чи трьох годинах ходу ми вийшли з лісу. До­рога круто спускалася вниз із гори. Перед нами відкрився вид на Сморже, розложене в котловині, і на дооколичні гори. Та який неподібний був нині вид сеї котловини до того, що тут діється звичайно! Все те місце, де я привик бачити тихе сонливе Сморже, тепер повне було народу, щільно заповнене, немов залите повінню людських голів та сірих, чорних і жовтих волів, корів та телят; усе воно гомоніло, клекотіло, ревло, мов буря в лісі, мов здоровен­не, хуртовиною бите озеро. Серед тої потопи снувалися чорні і бородаті постаті, збільшаючи клекіт і гомін. Ринок заступили вози, уставлені без порядку, але так щільно один при однім, що, хотівши пройти до центральних базарів, треба було скакати з воза на віз, із одного волового хребта на другий; хто не був охочий до сеї гімнастичної вправи, той находився в несказанній сутолоці, безрадний і безпомічний, наражений на те, що кождої хвилі або віл, або бойко міг йому стати на нагнітки, або який-небудь ро­гатий кайла (сивий угорський віл), котрому докучив овід, міг замість овода його самого підняти на роги. А довкола, з усіх околичних гір, усіми стежками й дорогами плили щораз нові валки ярмаркових, то пішки, то на конях, то дерев'яними скрипучими возами, порушувалися звільна крутими стежками, грозячи ще збільшити сутолоку і кле­кіт у тісній котловині внизу.

Ми на хвилю присіли спочити над самим містечком на крутім каменистім горбі, відки весь ярмарок видно було як на тарелі. Все, але то буквально все містечко заповне­не було возами, людьми і худобою. Худоби, великої й дріб­нішої, зігнано, певно, з 10000 штук. Були там величезні сиві угорські воли з великими рогами, так звані кайли, і чорні гірські, крепкі до роботи воли з невеличкими та кру­тими рогами, звані барнами, і жовті воли з невеличкими та майже простими рогами. Корів було менше, на воли тут головний торг. Воли, пригнані прямо з полонин, привиклі до свободи та тиші, тут стояли мов здивовані, не їли, не ре­мигали, а тільки роззиралися довкола своїми великими сивими очима. Пару платили по 200—300 золотих, та були й такі велетні, що купці давали за пару по 400—500 золо­тих і, певне, що в Відні, куди мали їх везти, заробляли на них удвоє стільки.

Варто було послухати, як наші бойки торгуються з жидівськими купцями. Годі собі здумати більшого проти­венства, як отяжілий флегматичний бойко і верткий та балакливий жид-купець. Бойко сидить або стоїть при своїх волах і, здається, навіть не думає о тім, що він на ярмарку, що має воли продати. Люди йдуть попри нього рікою, ог­лядають його воли,— він навіть уваги не звертає на них: мовляв, нехай товар сам за себе говорить. Вкінці сей або той купець, оглянувши воли, пощупавши їх ребра, хребет, карк, заглянувши їм до писків і потрусивши за роги, під­ходить до властителя.

— Дай боже добрий час!

— Та дай боже! — відповідає бойко звільна і мовби неохотно:

— Ваша худоба, свату?

— Та божа, та й моя.

— На продаж?

— Та коби божа воля, то би-м продав.

— А скілько би-сьте хотіли взяти?

— Та що буде божа ласка.

— А яка має бути божа ласка?

— Та коби що доброго та годного!

— Ну, а яка ж ваша ціна за оту худобу?

— Та людська. Я ціною поперед людей не відбігаю.

— Ta-бо скажіть виразно!— гарячиться знетерплив­лений купець.

— Та, ви ліпше знаєте, що варта отся худоба! — го­ворить бойко.

Купець ще раз оглядає товар, муркоче щось під носом, ніби числиться з остатнім крейцаром, щоби, борони боже, не передати замного, і опісля каже:

— Дам сто п'ятдесять.

— Та й то гроші! — відмовляє спокійно бойко і тіль­ки тепер оживляється і починає направду торгуватися. Він не тратить багато слів, скаже свою ціну і вже стоїть при ній твердо. Купець божиться, клянеться, що не може тілько дати, що се буде його страта, благає, трохи не пла­че, але бойко всього того слухає спокійно, мов камінь. Він знає, що все те звичайна ярмаркова церемонія і що без кри­ку та клятьби торгу нема. І звичайно буває так, що купець уступає і дає вдвоє або втроє більше супротив того, що да­вав первісно.

На ярмарок ідуть люди, маючі з собою свої харчі, для того хліба, м’ясива на такім ярмарку небагато; стоять тіль­ки вози з вуджениною та солониною, котру купують бойки цілими полтями, щоби мати про запас. От тим-то й дрібних грошей на ярмарку курсує дуже мало. Сотку або десятку розміняєш при кождім возі, але щоби розміняти золотого, треба набігатися та наклопотати не раз дві або й три години. В шинках та пиварнях стиск великий, хоча бойки понад установлений звичаєм могорич п’ють небагато, а більше балакають або, позакурювавши череп’яні люльки, сидять мовчки та ловлять ухом увесь той ярмарковий гомін. П’яних я зовсім не бачив. Многі зовсім не п’ють нічого в місті, набирають горілки у фляжку і вкладають у бесаги і, тільки виїхавши з міста, в лісах, при джерелах, на супочивках гостяться в кружку своїх знайомих і сусідів, на свіжім повітрі, серед урочистої тиші лісу та пахо­щів полонин. Весело і гутірно вертають ярмаркові додому.