[Читанка руска для другої кляси шкіл середних. Львів, 1895, с.316–320]
Гірске місточко Сморже лежить близько угорскої границї в стрийскім повітї в долинї горішнього Стрия. Місточко саме не велике і нїчим особливим не визначує ся, окрім хиба прекрасного положеня між горами, з котрих деякі пишають ся ще в своїх темно-зелених лїсових плащах, а иньші стоять мов сироти, позбавлені лїсів та покриті декуди мізерною вівсяною рілею, а декуди рідкими корчами, пасовисками а то й голим шутром та камінєм. У самім місточку звичайно досить пусто і глухо; по широкім ринку тут і там блукають ся жиди або лїниво проходять Бойки в коротких киптарях та овечих кучмах на голові. Пустують широкі сїни заїздних домів, нїкого не ваблять до себе склепи з убогим товаром і здаєть ся, що якийсь сонний дух витає над цїлим місточком.
Та зовсїм інакше буває тут лїтом, на Матки (Успеніє пресв. Богородицї), коли в Сморжу відбуває ся великий ярмарок на рогату худобу. Мов незлїчимі хвилї води, спливаючи з гір заповнять долину і покриють цїле єї дно, оттак і Сморже в той день буває буквально залите, заповнене, натолочене народом і худобою. В р. 1888. менї лучило ся бути на такім ярмарку, то я й попробую передати коротко ті вражіня, які після него лишили ся в моїй памяти.
Я жив тодї в маленькій нїмецкій кольонїї Карльсдорфі, при самій угорскій границї. Якраз коло моєї хати йшла гірска стежка, що вела через Бескид, т. є. граничне гірске пасмо, з Угорщини до Сморжа. Ще досьвіта в ярмарковий день почув я гейканє та гомін численних кроків і розмови коло хати. Вставши і вбравши ся я вийшов, щоби скупати ся в Стрию, що плив тут-же коло хати. Весь брід ріки повний був людий і худоби. Одні мили ся самі, осьвіжуючи ся після цїлонічної дороги горами та лїсами, другі поїли худобу, а ще иньші, загнавши свої воли по черева в воду, мили їх, розчісували рідким гребенем, очевидно стараючись показати їх на ярмарку чистими та гарними як слїд. А з поблизького лїска, що покривав галицкий бік Бескида, надтягали все нові та нові ватаги людий з волами, з мішками на плечах, з вінцями грибів, з бисагами покладеними на маленьких та гладких гірских кониках. Високо на хребтї Бескида видно було довгі шнури таких ярмаркових дружин; на полянї, що зеленїла ся серед лїса в половинї висоти Бескида, видно було те саме. Здавало ся, що нараз якась- жива, ріжнобарвна ріка поплила з Угорщини через Бескиди до нашого краю.
Я набрав охоти побачити власними очима той ярмарок, про котрий чував уже перед тим дещо від жидів, що зі Стрия, зі Сколього і з иньших підгірских місточок мов на прощу тягли до Сморжа. Поснїдавши я вибрав ся пішки до Сморжа. З Карльсдорфу до Сморжа треба було перейти через високу, лїсом покриту гору, котрої верхом вила ся та сама стежка, що йшла попри мою хату. Замішавши ся в юрбу ярмаркових я з моїм товаришем ішов звільна, любуючи ся чудесним гірским повітрєм, холодом лїсових затишків, то розмовою то з сими то з тими ярмарковими групами. На. кождій полянї, при кождім жерелї, ми стрічали правдиві табори ярмаркових, розложені на траві. Люди спочивали, пили воду, курили люльки — жінки там курять так само- як і чоловіки; худоба пущена самопас ходила по полянї і щипала сочисту гірску траву, над цїлою поляною стояв лагідний гомін, котрий добре гармонїював з поважною тишиною величезного гірского лїса, що дрімав собі довкола.
По двох чи трьох годинах ходу ми вийшли з лїса. Дорога круто спускала ся в низ із гори. Перед нами відкрив ся вид на Сморже, розложене в кітловинї і на дооколичні гори. Та який неподібний був нинї вид сеї кітловини до того, що тут дїє ся звичайно! Все те місце, де я привик бачити тихе, сонливе Сморже, тепер повне було народа, щільно заповнене, немов залите повіню людских голов та сїрих, чорних та жовтих волів, коров та телят; усе воно гомонїло, клекотїло, ревло мов буря в лїсї, мов здоровенне, хуртовиною бите озеро. Серед тої потопи снували ся чорні, бородаті постатї, збільшаючи клекіт і гомін. Ринок заступили вози, уставлені без порядку, але так щільно один при однім, що хотївши пройти до центральних базарів, треба було скакати з воза на віз, із одного волового хребта на другий; хто не був охочий до сеї ґімнастичної вправи, той находив ся в несказаній сутолоцї, безрадний і безпомочний, наражений на те, що кождої хвилї або віл або Бойко міг єму стати на нагнїтки, або який небудь рогатий „кайла“ (сивий угорский віл) котрому докучив овад, міг замісць овада єго самого підняти на роги. А довкола, з усїх околичних гір, усїми стежками і дорогами плили щораз нові валки ярмаркових, то пішки, то на конях, то деревляними скрипучими возами, порушували ся звільна крутими стежками, грозячи ще збільшити сутолоку і клекіт у тїсній кітловинї в низу.
Ми на хвилю присїли спочити над самим місточком на крутім каменистім горбі, відки весь ярмарок видно було як на тарелї. Все, але то буквально все місточко заповнене було возами, людьми і худобою. Худоби, великої і дрібнїйшої зігнано певно з 10.000 штук. Були там величезні сиві угорскі воли з великими рогами, так звані кайли, і чорні гірскі, крепкі до роботи воли з невеличкими та крутими рогами звані барнами, і жовті воли також з невеличкими та майже простими рогами. Коров було меньше; на воли тут головний торг. Воли, пригнані прямо з полонин, привиклі до свободи та тиші, тут стояли мов здивовані, не їли, не румеґали, а тілько роззирали ся довкола своїми великими, сивими очима. Пару платили по 200—300 золотих, та були й такі велитнї, що купцї давали за пару по 400—500 золотих і певне, що в Віднї, куди мали їх везти, заробляли на них у двоє стілько.
Варто було послухати, як наші Бойки торгують ся з жидівскими купцями. Годї собі здумати більшого противеньства, як отяжілий, флєґматичний Бойко і верткий та балакливий жид-купець. Бойко сидить або стоїть при своїх волах і здаєть ся, навіть не думає о тім, що він на ярмарку, що має воли продати. Люди йдуть попри него рікою, оглядають єго воли, — він навіть уваги не звертає на них; мовляв, нехай товар сам за себе говорить. Вкінци сей або той купець, оглянувши воли, пощупавши їх ребра, хребет, карк, заглянувши їм до писків і потрусивши за роги, підходить до властителя.
— Дай Боже добрий час!
— Та дай Боже ! — відповідає Бойко звільна і мов би неохотно.
— Ваша худоба, свату?
— Та Божа тай моя.
— На продаж?
— Та коби Божа воля, то би-м продав.
— А кілько би-сьте хотїли взяти?
— Та що буде Божа ласка.
— А якаж має бути Божа ласка ?
— Та коби що доброго та годного !
— Ну, а якаж ваша цїна за оту худобу?
— Та людска. Я цїною поперед людий не відбігаю.
— Та бо скажіть виразно! — горячить ся знетерпливлений купець.
— Та, ви лїпше знаєте, що варта отся худоба! — говорить Бойко.
Купець ще раз оглядає товар, муркоче щось під носом, нїби числить ся з остатнїм крейцаром, щоби борони Боже не передати за много, і опісля каже:
— Дам сто пятьдесять.
— Та й то гроші! — відмовляє спокійно Бойко, і тілько тепер оживляє ся і починає направду торгувати ся. Він не тратить богато слів, скаже свою цїну і вже стоїть при нїй твердо Купець божить ся, клене ся, що не може тілько дати, що се буде єго страта, благає, трохи не плаче, але Бойко всего того слухає спокійно, мов камінь. Він знає, що все те звичайна ярмаркова церемонїя і що без крику та клятьби торгу нема. I звичайно буває так, що купець уступає і дає в двоє або в троє більше супротив того, що давав первісно.
На ярмарок ідуть люди маючи з собою свої харчі длятого харчів, хлїба, мясива на такім ярмарку не богато; стоять тілько вози з вуджениною та солониною, котру купують Бойки цїлими полтями, щоби мати про запас. От тим то й дрібних гроший на ярмарку курсує дуже мало. Сотку або десятку розміняєш при кождім возї, але щоби розміняти золотого, треба набігати ся та наклопотати нераз дві або й три годинї. В шинках та пиварнях стиск великий, хоча Бойки понад установлений звичаєм могорич пють не богато, а більше балакають або позакурювавши черепяні люльки сидять мовчки та ловлять ухом увесь отой ярмарковий гомін. Пяних я зовсїм не бачив. Многі зовсїм не пють нїчого в містї, набирають горілки у фляшку і вкладають у бисаги і тілько виїхавши з міста, в лїсах, при жерелах, на супочивках гостять ся в кружку своїх знайомих і сусїдів, на сьвіжім повітрі, серед урочистої тиші лїса та пахощів полонин. Весело і гутірно вертають ярмаркові до дому.
28.11.1895