[Зоря, 1884, № 1, 1 (13). І, с.1–3]
(НОВЕЛЯ.)
I.
— Якъ я тебе люблю, милый мôй Володю, — якъ я тебе люблю! повторяла задыхуючись молода, прекрасна дѣвчина, судорожно обнимаючи шію молодого чоловѣка, свого нареченого.
— Алежь Олюсю, що тобѣ стало ся, — сказавъ молодый чоловѣкъ, увôльнюючись деликатно зъ єи горячихъ обнятій, — ôдки тобѣ наразъ прійшла охота — —
— Хибажь ты вже не любишь мене?
— Люблю, зôрочко, и найлѣпшимъ доказомъ моєи любови, що черезъ тыждень буде весѣля! Але ôдкижь тобѣ теперь прійшла охота сумнѣвати ся о тôмъ?
— Нѣ, нѣ, нѣ, — я не сумнѣваюсь, — страстно скликнула молода дѣвчина, — сама тѣнь сумнѣву убилабъ мене! Менѣ тôлько зробилось такъ якось тѣсно, тревожно, мрачно на души — я бажала почути ôдъ тебе горяче, любе слово....
— Почуєшь ихъ, серденько, почуєшь, кôлько воля твоя, — але теперь не пора. Бачь уже сема доходитъ, твоя тоалета ще не скôнчена, а заразъ по семôй заѣде фіякеръ, що має завезти насъ до театру на оперу. Идижь и збирай ся! А не сумнѣвай ся о моѣй любви, бо то бы менѣ зробило велику прикрôсть! Иди, иди!
И молодый чоловѣкъ притиснувъ до себе трепечущу, зворушену дѣвчину, поцѣлувавъ єи горячи̂, калинови̂ уста, що такъ и палали бажанємъ роскоши, и коли затымъ она звôльна, оглядаючись и зупиняючись, ôдôйшла, почавъ натягати на руки чорни̂ глянсовани̂ рукавички.
— Володю! — сказала она; зупиняючись въ дверехъ.
— Що люба? — спытавъ молодый чоловѣкъ, озираючись ôдъ зеркала, передъ котрымъ почавъ бувъ пробувати новый, блискучій цилиндеръ.
— Не ѣдьмо нынѣ до театру!
— А то для чого?
— Такъ якось! Не ѣздьмо! Я не хочу!
— Але якъ же то можна, серденько? Льожа заплачена, фіякеръ замовленый, а ще до того таку славну оперу даютъ : Вильгельма Теля Россинёго! И яка причина, щобъ мы не ѣхали ?
— Я не можу тобѣ сказати причины. Але я чогось така неспокôйна, тревожна, яки̂сь таки̂ чутя въ мнѣ пôднимаютъ ся, що й сама бою ся заглянути имъ въ очи. Не ѣдьмо на ту оперу!
— Нѣ, дитино, — противно! Музыка успокоитъ, уколыше тебе. На таки̂ неясни̂ а тревожни̂ чутя музыка именно найкрасшій лѣкъ.
— А сли музыка именно змôцнитъ, прояснитъ ти̂ чутя ?
— Алежь придумуєшь, моє серце! Якъжежь можна такъ зми̂няти гуморъ. До полудня напираєшь на мене : на оперу, на оперу, — ôдотхнути менѣ не даєшь, поки не роздобуду билета, — а теперь, коли все готове — тоби̂ наразъ ôдхочуєсь! Нѣ, серденько — додавъ молодый чоловѣкъ поважнымъ, учительскимъ тономъ, — такъ не можна робити! Треба мати бôльше постôйности характеру! Иди, йди и збирай ся,— сама побачишь опôсля, въ якôмъ славнôмъ гуморѣ повернешь зъ оперы!
Оля справдѣ пôшла, але при єи ôдходѣ за дверми чути було щось мовь тихеньке, несмѣле хлипанє.
Молодый чоловѣкъ, скôнчивши свою научку, обернувъ ся зновъ до зеркала и закладаючи пенсне на нôсъ, тихенько процѣдивъ крôзь зубы : „бабски̂ каприсы!“ Ôнъ радъ бувъ, що не улягъ Оли, що поставивъ на своѣмъ. Такъ и повинно бути! Аджежь ôнъ докторъ философіи и учитель гимназіяльный, — щобъ нимъ женщина поводила? Нѣ, сего не буде!
II.
Цѣлу дорогу Оля мовчала, хочь въ мовчанцѣ тôй було бôльше якогось тихого суму, нѣжь гнѣву. Володко тымчасомъ бувъ въ добрôмъ гуморѣ и оповѣдавъ ѣй рôжни̂ забавни̂ анекдоты про автора оперы, Россинёго, анекдоты вычитани̂ недавно въ якôмсь нѣмецкôмъ збôрнику. Онъ такъ бувъ занятый своимъ оповѣданємъ, що и не звертавъ уваги на неуспособленє своєи нареченои.
Вôйшли до льожѣ. Горячій воздухъ, змѣшаный зъ запахомъ поту и перфумъ ударивъ на нихъ. Театръ бувъ уже повный, — оркестра якъ разъ лагодила ся розпочати увертуру.
— Ну, цѣкавый я, чи тебе направду знудитъ та штука, — сказавъ усмѣхаючись Володко, подаючи Оли бинокль. Она не приняла єго, а тôлько усѣвши, впила ся очима въ оркрестру, котра розпочала гру. Могучи̂, стрôйни̂ акорды потрясли цѣлымъ организмомъ молодои дѣвчины. Ôдъ першои хвилѣ она чулась мовь причарованою тыми тонами и не могла звести ока зъ однои точки. Тоны порывали єѣ, уносили зѣ собою. Зъ разу ѣй здавало ся, що плыне тихою, спокôйною рѣкою посередъ пречудовыхъ краєвидôвъ. Надъ нею тепле, темноголубе небо, тихе, глубоке, безъ хмарочки. Сонце сыпле золотымъ промѣнємъ до долу, не надто жарко, немовь нѣжно-роскôшно цѣлує землю-красавицю. Срѣбною, діяментами выбиваною лентою простягла ся тиха, могуча рѣка поперекъ цѣлои краины. Єи рôвни̂ береги покрыти̂ ту темнозелеными, цвѣтистыми лугами, тамъ зновъ шумячими дôбровами, — въ ôддали синѣютъ ся хрустальною стѣною высоченни̂ горы, покрыти̂ вѣчнымъ снѣгомъ. Зо всѣхъ бокôвъ роздають ся чудови̂ пѣснѣ. Серце розширюєсь въ Олинôй груди, бьє сильно и гармонійно, въ тактъ загальнои радости, загальнои красы. Поручь неи ôнъ, єи любый Володко, такій гарный, якъ той краєвидъ, такій нѣжный, якъ те сонѣчне тепло, такій сердечный и милый, якъ ти̂ пѣснѣ чудови̂... Якъ она любитъ, якъ она любитъ єго!
Але наразъ тоны затремтѣли якось тревожно ; середъ загальнои гармоніи ту и тамъ прорыває ся пискливый диссонансъ ; чути глухи̂ удары великого бубна, мовь далекій грохôтъ грому. Свѣтло лямпъ млѣє, тусклѣє, — робитъ ся якось душно, понуро, мовь передъ бурею. Розбурхана фантазія Олѣ чародѣйскою силою снує нови̂ образы. Широка рѣка звужуєсь, — грôзни̂, пошарпани̂ скалы стѣсняютъ єѣ. Фаля, сперта и спѣнена, розбиваєсь о камѣнни̂ брилы, що выстырчуютъ зо дна рѣки. Погôдне небо помрачило ся. Темни̂ хмары засѣли на снѣжныхъ чолахъ гôръ и перекидаютъ ся гнѣвными словами громôвъ; часомъ чорни̂ ихъ лиця блыскаютъ огнемъ ненависти. Важко и тревожно робитъ ся Оли. Она притулюєсь цѣлою своєю истотою до свого товариша, надѣєсь найти въ нѣмъ пôдпору и розраду. Але якійсь злый демонъ шепче ѣй згрызливи̂ слова єго :
— Дай менѣ спокôй, я не маю часу зъ тобою пестити ся, — я мушу задачѣ поправляти!
Проразливый свистъ роздавъ ся зъ оркестры. Тоны клекотѣли и мѣшали ся, якъ вода кипяча въ величезнôмъ кôтлѣ. Басы гудѣди, мовь громы ; скрипки квилили, мовь чайка надъ затопленымъ болонємъ; флетъ свистѣвъ мовь вѣтеръ мѣжь кручами; мягки̂ фляжеолєты стогнали урывано, мовь конаючій. Все тремтѣло и бурилось. Въ Олиныхъ очехъ щезло все — и амфитеатръ и блимаючи̂ свѣтла и червони̂ обоѣ льожь и Володко, що сидѣвъ при нѣй и зъ выразомъ глупого вдоволеня льорнетувавъ сидячи̂ въ противнôй льожи панны. Она не бачила нѣчого, — ѣй здавалось, що музыка, та проймаюча, пекольна музыка погрузила єѣ наразъ въ темну безодню, въ котрôй реве, бурлитъ и скаженѣє вѣковиста боротьба елементôвъ. Она чула ся незначною порошинкою, однымъ атомомъ середъ того розбентеженого моря. Грудь єи филювала приспѣшено, ôддыхъ зробивъ ся скорый, нерôвный, урываный, лице покрыла смертельна блѣдôсть, такъ що Володко, ненарокомъ зирнувши на ню, ажь перелякавъ ся и нѣжно трунувъ єи плече.
— Люба, що тобѣ ? Сидишь, якъ сама не своя! Чи не хора ты ?
— Ахъ! роздало ся зъ устъ Олѣ. Она прокинулась зъ магичного сну, зирнула кругъ себе, — передъ єи очима якъ разъ пôдносила ся заслона и показавъ ся пречудовый краєвидъ швайцарскій — берегъ Фирвальдштедского озера пôдчасъ бурѣ.
— Нѣ, менѣ добре, зовсѣмъ добре, — ôдповѣла Оля, вдивлюючись въ чудову сцену. Гра акторôвъ ôдъ разу заняла єи увагу, — особливожь геройска фигура Вильгельма Теля, котрый середъ найстрашнѣйшои бурѣ ратує на утлôмъ човнику утѣкаючого Бавмгартена.
— Той не скаже, що не маю часу, — прошептала Оля, и зновъ потонула въ важкихъ думахъ. Фигуры драматичнои дѣѣ пересувались попередъ єи очима, мовь мары, — она чула тôлько тоны, чаруючи̂, могучи̂ навѣть тогды, коли ледво бринѣли, мовь пчôлка мѣжь стебельцями, мовь рѣчка по дрôбныхъ камѣнчикахъ. Тінь-тінь-тінь-тінь, капавъ акордъ за акордомъ брилянтовыми краплями, — и Оля почула немовь повѣвъ теплого леготу весняного, немовь нѣясни̂ тихесеньки̂ голосы дитячи̂, що такъ глубоко, такъ солодко гомонятъ въ єи серци. Она бачитъ себе въ огряднôй, чистенькôй свѣтлици, зъ ôкнами до сонця, зъ цвитучими фуксіями и георгиніями на ôкнахъ и зъ зелеными пачосами блющу на стѣнахъ. А срѣбный, дитячій голосокъ звенитъ коло неи. А шумъ и гамôръ мѣстовый плыне мутною, бурливою pѣкою попôдъ ôкна, не входячи до тои тихои хатины за цвитучими фуксіями и чистыми. бѣлыми запонами. Тінь-тінь-тінь-тінь — ценькаютъ ножички, блискає голка. Тиша, самота! Хоче ся слово сказати до когось, хоче ся почути любу ôдповѣдь! Отъ до акорду прибуває новый тонъ, грубшій, тяжшій.
— Володю, — нашь Стефанко уже всмѣхає ся!
И зновъ злый демонъ шепнувъ згрызливи̂ слова єго :
— Добре, добре, — але прошу тя серце, оставъ мене, я не маю часу, — мушу задачѣ поправляти!
Чого квилите такъ жалôбно, скрипки-чарôвницѣ ? Чого плачешь тихесенько, флете, протягаючи свои тоны, мовь тонесеньке павутинє жалобы понадъ цѣлою землею ? Чи жаль вамъ того героя, що прощає ся зъ своєю родиною, — чи може въ загалѣ болитъ васъ утрачене щастє людске ? Перлови̂ слёзы градомъ покотили ся зъ Олиныхъ очей. Володко власне витавъ ся зъ якимсь знакомымъ, що въ антрактѣ зайшовъ до ихъ льожѣ, — и не бачивъ єи слѣзъ.
III.
— А отъ що я скажу тобѣ, друже Володимире,— говоривъ знакомый до Володя въ глубинѣ льожѣ. Ты знаєшь, яка у насъ мизерія въ литературѣ. Публика зъ конечности хапає чужи̂ газеты литературни̂, бо своєи нема нѣякои. Такъ отъ я задумавъ выдавати мѣсячникъ литературный. Капиталу у мене що-де-що найде ся, — терпеливости и пожертвованя тожь. Але все таки помочи, особливо ôдъ нашихъ писателѣвъ, потребую. Я знаю твоє гарне перо ; чи можу на тебе числити въ тôмъ дѣлѣ?
Володко похитавъ головою.
— Нѣ, друже, — сказавъ ôнъ. Куды менѣ теперь до писаня. Чоловѣкъ въ школѣ и поза школою має таку масу працѣ...
— Алежь други̂ маютъ такожь, а обѣцюютъ и мене не залишати.
— Га, може други̂ маютъ и бôльше силъ. А впрочѣмъ, друже мôй, знаєшь прецѣнь, що женю ся.
— Ну, надѣюсь, що твоя панѣ оставитъ тобѣ на тôлько вôльного часу, — сказавъ зъ усмѣхомъ пріятель, уклонюючись Оли.
— Алежь и якъ ще радо! — сказала Оля.
— Коли такъ, — сказавъ неохôтно Володко...
Пріятель урадуваный стиснувъ єго руку, ще разъ поклонивъ ся Оли и пôшовъ.
— По що ты, серденько, такъ не въ пору вырвалась, — сказавъ до неи Володко.
— Не въ пору вырвалась ? Я прецѣнь рада бы, щобъ ты не покидавъ и литературнои працѣ, коли маєшь талантъ до неи.
— А такъ, и роби єму задармо! А ще такому чоловѣкови! Тажь я бы ôдъ першого разу на вѣки скомпромитувавъ всю свою карієру, якбы тôлько щось напечатавъ въ єго мѣсячнику. Се прецѣнь чоловѣкъ пôдозрѣный, намаркованый.
— Алежь я гадала, що ôнъ твôй пріятель.
— Ну, такъ, — причѣпає ся по старôй знакомости. А не зрываю зъ нимъ, бо має остре перо, — ще готовъ пошкодити.
— Алежь то на такій спосôбъ пôдлый чоловѣкъ! скрикнула Оля.
— Всѣ они таки̂, — що зъ ними зробишь!
— И якъ же ты можешь хочбы й про око дружити зъ такими людьми?
— Га, — муситъ чоловѣкъ, — неразъ и такій до чогось здасть ся!
Оля замовкла и зновъ сумно похилила голову.
IV.
Велика музыкальна драма ишла тымчасомъ дальше. Проводырѣ швайцарски̂, переконавши ся, що годѣ довше народови зносити чужинецку самоволю, змовляютъ ся приступити до небезпечного, але святого дѣла — освободженя своєи ôтчины. Середъ недоступныхъ скалъ, на розграничю трехъ кантонôвъ, надъ озеромъ ôдграє ся пречудово хороша и взнесла сцена присяги на вѣрнôсть своѣй краинѣ и на загладу гнобителямъ. На орлиныхъ крылахъ пôдноситъ музыка душу слухача ажь до тои пôдзвѣзднои высоты, на котрôй щезаютъ всяки̂ особисти̂, самолюбни̂ забаги, на котрôй духъ жіє взнеслыми и чистыми чутями любви до загалу и посвяченя.
Яка перемѣна зробила ся зъ Олею! Єи сумне, задумане личко выпогодило ся, заярѣло рожевымъ румянцемъ. Єи очи блищатъ, єи грудь бьє высоко, — ѣй починає робити ся тѣсно въ тôй душнôй, горячôй атмосферѣ, немовь серце єи выросло и пре ся на свободу, до сильнѣйшихъ чувствъ, до красшихъ вражень, до великихъ дѣлъ посвяченя и любви народнои. Якъ она любила въ тôй хвили свôй народъ, — якъ радо пôшла бы за него на найбôльши̂ небезпеченьства, — зъ якою розкошею стала бы и она въ крузѣ тыхъ великихъ героѣвъ, тыхъ борцѣвъ смѣлыхъ, що тамъ, далеко, за моремъ мглы и за рѣкою свѣтла стояли велично и недосяжимо, побравшись за трудови̂ могучи̂ руки на вершинѣ скалистого Ритлі, и передъ лицемъ величественнои природы присягали радше згинути, нѣжь ôддати край свôй на поталу чужинцеви! Охъ, разъ тôлько перебути и перечувствувати таку хвилю, разъ тôлько зъ такъ великими замыслами въ груди скупати ся въ рожевôмъ промѣню сонця сходячого понадъ ледовыми горами, — разъ тôлько! А ôдтакъ цѣлый вѣкъ жити въ нуждѣ, въ пониженю, въ забутю, въ мукахъ, або згинути зъ надѣєю побѣды! Якъ же радо вхопила бы Оля таку долю, єслибы яка небудь всемогуча рука въ тôй хвили подала єѣ!
— Володю, — а я забула розпытати тебе про ти̂ задумани̂ вѣча провинціяльни̂: будутъ они? де ? коли ?
— А такъ, — перше буде 5. Лютого въ Тернополи, — ôдказавъ недбало молодый чоловѣкъ, выбираючи для себе тѣсточко зъ тацки, що носивъ хлопакъ-рознощикъ зъ льожѣ до льожѣ.
— Ну, а ты выступаєшь на тôмъ вѣчу зъ якимъ рефератомъ ?
— Я? А тобѣ що такого, серденько, — хибажь менѣ можна ?
— Не можна? А то чому ?
— Професорамъ заборонена всяка политика.
— Алежь то не будутъ политични̂ вѣча. Ты собѣ бери якій науковый рефератъ.
— Е, серденько, — все таки то для мене не добре афишувати ся на такихъ зôбраняхъ. Ты знаєшь, на таки̂ вѣча зберутъ ся хлопы, а они хибажь то знаютъ границю мѣжь политикою а наукою ? Найнауковѣйшу рѣчь зроблятъ политичною, а потому що менѣ скажутъ зъ высше ?
— Алежь ты прецѣнь доси живо занимавъ ся такими дѣлами и афишувавъ ся навѣть.
— Ну, такъ, — чоловѣкъ бувъ молодшій, нерозважный. Знаєшь, серденько, що той дуже добре знавъ житє, кто сказавъ, що хто до трійцяти лѣтъ вѣку не бувъ революціонеромъ, той хиба дурень ; але ще бôльшій дурень, хто во трійцятôмъ роцѣ вѣку бувъ революціонеромъ.
Уста Олѣ задрожали немовь ôдъ якогось нервового болю. На серце єи немовь кригу леду положено. Такъ отъ ôнъ, єи молодый идеалъ! Такъ отсе той чоловѣкъ, котрого она полюбила именно за те, чого ôнъ теперь цурає ся, и то якъ разъ задля неи! Але нѣ, ôнъ цурає ся своихъ свѣтлыхъ замыслôвъ и великои працѣ народнои не для неи, а для того. що въ серци єго або погасъ або и нѣколи не палавъ святый огонь любови для народа. А єѣ ôнъ тôлько ставитъ передъ очи людски̂ якъ щитъ, котрымъ хоче закрыти свою власну безхарактернôсть и трусливôсть! Охъ, якій лютый бôль почуло молоде Олине серце при тôй мысли! Але нѣ, она сего не стерпитъ, она анѣ однои хвилѣ не знесе, щобъ нею такъ поневѣрявъ той чоловѣкъ! Огонь святого, праведного гнѣву запалавъ на Олинôмъ личку, коли опера скôнчила ся, и она встала, щобъ зôбрати ся до выходу. Якимъ звычайнымъ, буденнымъ, непринаднымъ чоловѣкомъ выдавъ ся ѣй теперь той самъ Володко, котрого першій поцѣлуй стоявъ єѣ цѣлои безсоннои, въ горячковôй дрожи и солодкихъ думахъ проведенои ночи. И якъ она могла полюбити того чоловѣка! Теперь се ѣй выдалось дивнымъ, неимовѣрнымъ. И коли Володко зъ сальоновымъ уклономъ приступивъ до неи, щобъ подати ѣй руку, она зъ погордою ôдвернула ся ôдъ него и холодно сказала :
— Мôй пане, — я васъ не люблю и за вашь супровôдъ дякую.
И ôдсторонивпш єго рѣшучимъ рухомъ руки, не оглядаючись, пройшла попри остовпѣлого Володка и быстро помчалась напередъ...
Миронъ***.
27.11.1884