II. Щука.

[ЛНВ, 1899, т. 5, кн. 1, с.5–12]

В корчі при березї, обслонена крутими лозовими гиляками, лежить здорова щука. Вона спить. Помаленьку вона рознимає свою пащеку і випускає воду зївами. Лежачи животом на мягкім намулї вона легесенько грає в водї червонуватими крилами і хвостом. її відкриті очи не бачуть нїчого. Вона спить як добре полїно, а в її рибячім мізку мов легенькі хмарки пролїтають невиразні мрії.

Ось в її уяві мигнув учорашнїй клень. Бестия собача! Як добре вона засїла була на него в шуварі! Цїлком укрила ся. І він не бачив її. Риючись своїм тупим ротом у намулї він наблизив ся до неї зовсїм, зовсїм... І вона раптом кинулась на него, та що з того! В однім перечислила ся. Клень був крихітку за великий для її пащеки. Вона на хвилину почула його голову між своїми зубами. Але в тій хвилї клень махнув хвостом, крепко вдарив ним воду і торкнувши її головою в живіт, шмигнув у корч. От бестия! От поганець! Щука крізь сон гнївно замахала підчеревними крилами і посунула ся пів цаля наперед. При тім вона торкнула ся носом до гилячки і прокинулась.

Рибячий мозок не вдержує вражінь так, як наш. Прокинувши ся щука вже не тямила того, що їй снило ся. Не рушаючи ся з місця вона повела тим оком, що глядїло до плеса. Що то там чувати? Чи не воює проклята видра?

При згадцї про видру у щуки затремтїло хребетне крило. Там на хребтї у неї ще болїв шрам від видриних зубів. Щука вже не тямить докладно, коли се було, — її память не сягає дальше вчорашнього дня, — але страх перед видрою, се у неї не нинїшнє або вчорашнє вражінє, а відвічна, родова традиция, що разом з нею викльовує ся на сьвіт із матїрньої ікри. В тім страсї щука родить ся і виховуєть ся. Той страх гонить її весь вік, не покидає нї в день, нї в ночи. Правда, в день сей ворог не такий страшний, в день він і сам звичайно мусить ховати ся перед иньшими, сильнїйщими ворогами, то й щука в день у водї пан. Але в ночи! В ночи щука спить, а видра гуляє. І ось від тисячних поколїнь у неї набираєть ся мудрість, як хоронити себе в ночи від видри. Хоч яка приятелька широкого плеса, глубоких вирів, вільного водяного простору, щука на ніч з нужди та з мусу ховаєть ся попід береги, в шувар або в ломачє та гилячє, шукає таких криївок, де-б видра не могла добачити її, або навіть добачивши не могла-б несподївано дістати її в лапи, мусїла-б продирати ся до неї, бовтати ся — і збудити свою жертву та нагнати її до втеки.

Недвижно лежить щука на своїй мягкій постелї, ослонена крутими лозовими гиляками. В плесї тихо. Сонце недавно зійшло і скісним промінєм золотить саму середину плеса, лишаючи в тїни саме той беріг, під котрим лежить щука. З холодної води піднимає ся проти сонця легесенька сива пара. Тихо-тихо сковзаєть ся вода в пилесї, гладка мов зеркало. Не чути нїчогісїнько. Нї один найменший рух не торкає водяного спокою. Дрібнесенькі рибки, що в день тисячами снують під поверхністю води і що хвиля витикають свої ротики на повітрє, тепер ще сплять по криївках. Он тут безпосередно під щукою, на гладкому глинистому днї дрімає цїла череда товстопузих ковблїв. Вони лежать один коло одного, грубенькі і красенькі мов курята на сїдалї. Щука ширше рознимає рот побачивши їх. Смачні бестиони, нема що казати! Але їй ще не пора снїдати. Ще вода холодна, в жолудку ще чує решту вчорашньої плотицї, а в холодній водї вона не травить ся так швидко. А про те сам вид тих невинних, товстеньких та повільних ковблїв розрадував щучине серце. Що за приємні сотворіня! Щуцї робить ся сантиментально на душі. Вона любить ковбликів — не менше щиро, не менше нїжно, як пани своїх підданих, як пастухи своїх овець. Тепер, поки ще не голодна, вона готова-б притиснути до свойого серця першого-лїпшого з них, або і всїх. Коли-б тілько дали ся! Та ба! Ті дурники боять ся її, не вірять їй і вона мусить хитрощами наближати ся, підкрадати ся до них, мусить силою задержувати їх, щоб не тїкали. А що рук у неї нема, тілько зуби в ротї, то дуже часто ті бідні добряки замісць на її закоханому серцї опиняють ся в її голодному животї'. Ай, як се сумно! Але щож, вона сему не винна. Вона так любить тих бідних, добрих, грубеньких ковбликів, а любов коли раз опанує щучине серце, робить ся непереможною. Нїчого проти неї не вдїєш.

Та гов! Щось хлюпнуло ся в водї. Пішла легенька хвиля і полоскотала щуку по боках. Що се таке? Щука не рушаєть ся з місця, але надслухує. Сонна лїнивість ще держить у обіймах її тїло. Що се таке хлюпаєть ся в водї? Се не видра. О, видрине хлюпанє вона знає! Видра чалапкає по водї так грубо, голосно, а потім дає нурця і щезає зовсїм, бігаючи по днї, -— а тут щось иньше. Щука лежить на своїм місцї, обернена мордою против води, і не бачить нїчого. Надслухує, лїниво рушаючи крилами, але не бачить нїчого. Плюскіт затих, тілько поверхність плеса все морщить ся; легесенькі гребенї хвиль набігають один за одним і тихенько лоскочуть щуку по боках, по мягкім, лускатім животї. Лоскочуть, пестять її і вона немов засипляє на ново. Вона чує себе безпечною в своїй схованцї з поплутаних, крутих гиляк., пеньків і коріня. Який ворог побачить її тут? Хто може досягти її? Хто буде надїяти ся, що вона тут? А ось коло неї хиба не лежить груба вербова гиляка, так само сїра, так само слизька, бо обросла водяним мохом, так само проста і острокінчаста, як щука? Кілько разів се полїно, занесене сюди повіню, було найлїпшим захистом для щуки ! Здалека дивлячи ся — два полїна під берегом лежать. Навіть старий рибак Сарабрин пару разів спіймав ся на сю хитрість. Раз навіть, утомлений довгим і даремним лаженєм по річцї, він ідучи поуз отсего корча і побачивши ті два полїна, гнївно торкнув їх бовтом і пробуркотїв:

— От іще помана не полїно, зовсїм подібне до щуки!

І яка-ж була його гризота, коли та „помана не полїно“ при дотику його бовта що сили вдарила хвостом і зігнувши ся в півколесо, кинула ся стрілою навпростець, гупнула його в живіт мов добрий цуцик і вдаривши ще раз хвостом по водї, скрутила ся і щезла в глубокім плесї.

— Тьфу та пек на тебе! — бурчав Сарабрин. — Ото! А се й справдї щука була, Бог би її побив! Ото! А я дурень ще й торкаю її бовтом під ніс, а сак на плечах держу. Ну, чи видїв хто такого дурня, як я, га ? Таку здоровенну щуку самохіть із рук пустити!

Старий Сарабрин міг легко потїшити ся. Таких дурнїв, як він, було і є далеко більше на сьвітї, нїж йому здавало ся в хвилї пересердя.

От хоч би взяти Антошка, Сарабринового сина. Хлопчище вже здоровий, другий рік пастушить. Здавалось би, що й глузди в голові має. А з отсею самою щукою яку мав пригоду! Адже перед тижнем узяв його батько з собою на рибу.

— Ходи, Антошку, — мовив він, прикликавши його до себе з другого кінця величезного громадського пасовиска. — Ось тут у Горбачевім плесї здоровенна щука є. Я колись то мало не вчепив її в сак, але бою ся, щоб не продерла. (Старий збрехав. Йому встидно було признати ся, що самохіть сполошив щуку, принявши її за полїно). Так от я винїс волочок. Ходи, роздягни ся! Витягнемо пару разів, а певно буде наша!

Антошко не дуже радо послухав батька.

— Вода холодна! — мовив він.

— Та де тобі холодна! Ади, як пече сонце! Вода як лїтепло.

— Глубоко там.

— Не бій ся! Ти підеш плитшим берегом, а я глубшим.

Врештї хлопець роздяг ся. Полїзли в воду, затягли волочок раз — нема щуки; затягли другий раз — нема. Ідуть чим раз у глубшу воду, а батько знай шепче та напучує сина.

— Осторожно, хлопче! Пильнуй ся! Ось тут під сей корч заставимо. Тут вона мусить бути. Скоро тілько торкне ся в сїти, зараз піднімай своє крило!

— Добре, татку, —-— мовить хлопець, а сам аж зубами сїче та тремтить — не то від холоду, а не то від нервового напруженя ожиданки і зо страху, щоб як небудь не випустити таку велику щуку.

Обставили корч.

— Уважно, хлопче! — крикнув батько і гуркнув бовтом між гиляки. А щука власне сидїла в тім корчи. Вона бачила рибаків, бачила, як вони затягали сїть, але що як раз була по добрім обідї, вловивши порядного кленя, то й не квапила ся втїкати. Аж булькіт води від бовта перелякав її мов удар і вона що сили вдарила головою в сїть.

— Піднімай! Піднімай! — скрикнув старий батько. — Щука є!

Еге, є! Хлопчище зо страху і з холоду стратив притомність і замісць підняти спіднїй конець в правий бік, він підняв його в лївий — отворив щуцї широкі ворота. Вона тілько раз булькнула, показала Сарабринови хвіст тай шмигнула куди очи бачуть. А старий став мов осуджений.

— Ну, Антошку, — промовив він. — Я думав, що як я вмру, то найбільшого дурня на сьвітї не стане. А тепер бачу, що ще більшого лишу по собі.

— Або я вам не казав? — добродушно і жалібно промовив Антошко. І оба тремтячи з холоду і зворушеня вилїзли з води.

Щука не добре й розуміла всю вагу сеї пригоди. Її рибячий мозок під впливом довговікової традициї далеко більше бояв ся видри, нїж чоловіка, і звичайно втїкши зперед рук рибаків вона й не міркувала гаразд, як близько була смерти.

І в отсїй хвилї вона не міркувала сего. Вода була ще холодна, травленє в її животї йшло лїниво і вона не дбаючи на легенький плюскіт, що доходив до неї з дальших закрутів річки, лежала собі, не то дрімаючи, не то колишучись у мріях. Про що марила вона? Певно про те, як то вона на снїданє проковтне пару отих ковбликів, що в такім іділлїчнім настрою лежали на днї вирка онтам перед її очима. А на обід, коли сонце пригріє, вода потеплїє і їсти дуже захочеть ся, вона мусить зловити кленя, одного з тих грубих, тупорилих та лїнивих водяних джигунів, що нажерши ся всякого хробацтва в полуднє випливають на верх і горді на свої пишні червоні крила шпацїрують собі до сонця, тягаючи за собою цїлі рої тої глупої дїтвори, дрібних плотичок та соняшниць. Хоч би там не знати що, а вона мусить одному з них сьогодня зробити капут! Та вже сьогодня вона не буде така дурна, як була вчора, не кине ся на найбільшого, того череватого, завбільшки з підсвинка. Цур йому, старому валилови! Нехай дожидаєть ся Сарабрина. Вона вибере собі котрогось меншого. І так їх у отсьому плесї є з пів копи. Правда, тепер їх не видно, драбугів! Вони сплять у печерах, під колодами та в глубоких норах у опоцї на самім днї. Там вони безпечні і від видри і від щуки. Але нехай тілько пригріє, вже вони як непишні повилазять із своїх нор, а тодї побачимо!...

Гай, гай! Щучині мрії! Чим ви певнїйші, близші здїйсненя від людських?

В тій хвилї, коли щука оттак укладала собі денний порядок нинїшньої днини, ми побачили її. З одним товаришем ми вибрали ся рано на рибу. На Горбачево плесо ми мали свій плян, бачивши вчора, як здоровенна щука бовтнула ся в шуварі ловлячи кленя. От ми й вийшли рано, знаючи, що в ту пору — була сема година — щуки ще сплять при березї, і міркуючи, що застанемо її десь на гнїздї. Правда, вода була ще холодна, але нам се було байдуже. Тихесенько розвинувши волочок ми наближали ся до найглубшої части плеса, держачи ся близько берегів, оброслих густими лозовими корчами і силкуючи ся робити як найменше шуму і плюскоту.

Наша праця була не даремна. Майже під кождим корчем ми захапували то кленя, то окуня, то плотицю, що плюснувши ся два-три рази в волочку, мандрували до нашої рибацької торби. Але великої щуки не було.

Вода в плесї була чим далї, тим глубша. Ми знали, що там, де береги стїснили ся і творять неначе гирло, обставлене з обох берегів грубими коренастими вербами, вода була глубока майже на два метри. Там нам не зайти і коли наша знайома щука там ночує, то ми не зробимо їй нїчого. Але про те ми йшли осторожно далї, доки позволила водяна глубінь.

— Ось вона! Ось вона! — прошептав мій товариш, зупинячи ся недвижно на місцї і моргаючи очима в той бік, де лежала щука.

Я побачив її майже рівночасно.

— Заходи під беріг! Під самий беріг! — шепнув я товаришеви.

За кілька секунд наш волочок вигненим луком обхапував той корч, під котрим сидїла щука. Правда, задля гиляк, що стирчали в ріжні боки в водї, годї було добре заставити і затягнувши волочок ми ще з мінуту поправляли його, щоб добре було підняти. Рівночасно я не зводив очей із щуки. Вона також побачила мене, бо не рушаючи ся з місця нараз живо замахала черевними крилами, немов збираючи ся скочити.

— Добре стоїш? — запитав я товариша.

— Добре. Бовтай!

Та щука не чекала бовтаня. Почувши наш голос вона як стріла рушила просто на мене. Між мною і берегом було ще досить вільного місця, котрого задля водяної течії годї було обставити сїтю. Сюди вона міркувала прошмигнути, так як певно нераз уже прошмигнула иньшим рибакам. Та я був приготований на сю хитрість. Сильним ударом бовта я перегородив їй дорогу і змусив щуку викрутити ся півколесом на лїво. Вона тілько моргнула передо мною своїм широким як праник хвостом і щезла в глубинї. Та я був спокійний. Я знав, що тут вона не втече від нас. Ще один удар бовта і щука що сили гопнула ся в волочок.

— До гори!

Спід волочка підлетїв до гори, середина утворила глибоку зачеревину, а в нїй мов у довгій а вузькій клїти шибала собою щука.

— В зад! В зад! На мілку воду! — крикнув я товаришеви, і звільна, обережно, держачи краї волока понад водою, ми вийшли на плитше плесо.

— Гов! Чи не втекла вона? — з острахом запитав товариш. — Якось не чути її в волоцї.

Ми приперли волочок до берега і живо підняли його весь над воду. Крізь очка забілїло ся широке, товсте щучине черево.

— А, здорові, кумо! — крикнули ми радісно. — Просимо близше!

Щука почала кидати ся в сїти, але се вже була даремна праця. Я вхопив її обіруч, щоб не продерла сїти, товариш зібрав крила волочка і за хвилю оба ми разом зі щукою були на березї.

— А, добрий день вам, кумасю! От де ми з вами здибали ся!

Щука кидала ся завзято в траві, поки ми передягали ся в сухе шматє.