[Вітчизна, 1954, № 8, с.143–146.]
— Боже святий! — скрикнула Анна,— то не може бути, ти мене страмиш!
— А-а! не може бути! а втім що тобі до того? то прецінь не твої діти! Вони для тебе тільки, що... попеклися, невелика шкода.
Анна не відповідала на ті страшні слова, але її серце прошиб страшний біль. Помимо цілої пропасті деморалізації, у яку зіпхнуло її бориславське життя, в її серці не вигасла материнська любов. Вона закрила лице рукою і гірко заплакала.
— Що ти плачеш! — говорив далі її чоловік. — Ну знов якесь чудо. Чи не...лась. Слухай-но! Говорили це люди, але то давно було, ще тоді, коли я був живий чоловік, коли був парубком, говорили свахи і свати, що ти мене любиш, скажи, правда-то була?
— Ні! — відказала Анна. — Тебе я ніколи не любила. Мене всилували йти за тебе, я не хотіла. Але мої діти, мої ангелята нещасливі! Боже, боже.
— Ну, ну цить! Швидко побачиш свої ангелята!
— Що? що ти кажеш? — скрикнула Анна в страшній тривозі. — Ти чень не хочеш...
— Ніщо, ніщо! Я маю зробити з тобою один рахуночок!
За тим словом він сильною рукою потягнув її за собою, в бік із вулиці. За час тої бесіди вони пройшли яких п’ятсот кроків вулицею, котра виходила з-поміж домів на поле, де стояли пусті магазине, а довкола, мов величезні картичини, стриміле купи глини, вибраної з ям. Тепер вони йшли вузькою стежкою поміж ямами. Іловиста глина, розтоптана вчора, не скріпла, тільки творила ковзьке, липке болото. Ями глибокі, темні вікнища були позамикані. Але поміж ними лучалися такі, де не було ані нафти, ані воску, де підійшла вода і зупинила дальшу роботу. Такі ями при загальнім неладі і занедбаню газдування нерідко стояли отвором, грозячи смертю неосторожному. До одної такої пропасті прямувала наша пара. Анна прочувала це, але холод і перестрах стисли її груди. Вона не могла слова сказати, не могла проситися, не могла боронитися.
— Слухай, жінко! — проговорив знов немилосердний чоловік.— Ти кажеш, що ти мене не любила. А чого ж ти при танцях і сходинах, на вечерницях і всюди, всюди сама зачіпала мене, усміхалася, приговорювала?.. Пощо ти сама завернула мені голову?
— Я?.. Мусила,— проговорила Анна дрожачим, захриплим голосом.— У тебе достаток, а ми були бідні, їсти не було. Ти не знаєш, як мене тато катували, щоби я швидко тебе підманювала, бо прийдеться... з голоду...
— А так! — сказав чоловік. — Ну, все одно. Такі мусили гинути під плотом, як собаки. Так їм і треба, а ти за ними! — Він при тім слові схопив її за груди лівою рукою і шеменув назад так сильно, що нещаслива стратила рівновагу, скрикнула, протягла руки в пустий, темний воздух, немов хотіла за нього затриматись, і в одній хвилі щезла в глибокій западні. Ще один проразливий крик — стукіт і тяжке плюснення, і все затихло, розвіялось, мов сонний привид.
Гинуть і щезають, мов сонні привиди, сотні і тисячі руського народу, гинуть в цвіті віку і сили, гинуть підтяті недолею, та нуждою та працею, невсипаною від дитинства, гинуть із зіпсованою душею, із за трутою совістю, гинуть, як трава у покоси. Наближалася буря*, що здавна лютує в західній Європі, що кров’ю і кістьми безталанних, бездомних робітників устелює дорогу багачам до ще більших багатств, розпусти і розкоші, тож та сама буря здвигається і над нашою країною, проломлює собі свобідну дорогу, дарма, що глухі стовпи (вони себе інтелігенцією величають) не чують у воздусі її зловіщого гуку. Нужда і деморалізація там в долині, в отих чорних, нечистих, погорджених верствах на роду,— се ніщо стовпам, їм аби що у власне горло запхати, а проче, як собі хоче. — Ви фантасти! — кричать вони,— у вас нема робітницького класу, нема грунту для ваших дурноватих ідей. — Та впрочім не дивниця ситому, що не бачить, не дивниця глухому, що не чує, але ви всі молоді, щирі, незіпсуті душі, не слухайте голосу глухих, не йдіть за проводом сліпих, бо й самі можете знайти вигідний шлях туди, куди кличе вас ваша совість і правдиво людська думка, і правдиво людська наука.
Добру хвилю шуміла, кричала та вередилася товпа ріпників у Кирницького, тиснулися до Василя. Про Анну всі забули тим легше, що не снувалася у них перед очима. Але геть згодом юрба втихомирилася. Микола крикнув музикам, щоби заграли дрібонької, пірвав першу-ліпшу дівчину і пустився з нею в танець, розтручуючи пусту товпу, мов тараном. Василь обзирнувся за Анною.
— А де но та молодичка-лебедочка? Вона мала сказати як її чоловік зоветься!
— Ага, ага — загули ріпники,— Е, зух, баба тота Анна. Де вона? Анно! — Але Анни не було.
— Чи не пішла додому,— сказала одна дівчина.— Мені видиться, що вона недавно вийшла надвір, але не виділа-м, щоби вертала.
— А ти, басамане, чи не бачив її? — спитав один з тих, що сиділи коло груби свого товариша з червоним шрамом на чолі, котрого з тої причини називали басаманом.
— Ні, не видів, та й чи то легко видіти при такій куревільниці?
При тих словах басаман підніс півлітирок горівки до уст, але рука йому чогось задрожала і кілька капель горівки бризнуло в? лице. Червоний шрам на чолі в тій хвилі був синій, як боз*, а блеск очей погас доразу. Але ніхто не звернув на це уваги. Таким способом ріпники й досі не дізналися, куди щезла Василева молодиця.
________________
* Під бурею І. Франко розуміє розгул капіталізму.
* Бузок.
21.11.1954