Рівно рік тому на Вічевий майдан в Івано-Франківську зібрався Євромайдан. Тоді ж таки чітко визначилися і яскраві лідери-активісти, серед них Максим Кицюк, родом із Севастополя (він здобував у Івано-Франківську вищу освіту) та Сергій Сивачук, голова місцевого осередку «Патріот України».
Так починався Франківський Євромайдан
Максим серйозно постраждав у перші ж дні протестів – напередодні побиття студентів у Києві (ніч на 30 листопада) його жорстоко побили невідомі на одній з івано-франківських вулиць.
Сьогодні ці молоді люди активно працюють на користь громади. Максим навіть брав участь у передвиборчих перегонах як кандидат у народні депутати, а потім – як волонтер команди Петра Шкутяка. Сергій організував широкомасштабну громадську підтримку батальйону «Азов».
«Z» говорить з обома активістами про Майдан, який насправді все ще триває, про відсутність ілюзій та присутність великої волі до змін.
– Що відбувалося у ніч проти 21 листопада 2013 року в Івано-Франківську?
М.К.: Через соцмережі та під впливом наростання подій у Києві домовилися збиратися на півпершу ночі біля міської ратуші. Нас було перших близько 30 людей, які почали обговорювати, у що корисне може перерости цей протест. Згодом вирішили ставити наметове містечко і виносити свої вимоги до влади. Наступного ранку ми вийшли на околицю міста і перекрили трасу, наполягаючи, що з думкою українців слід рахуватися.
– Коли виникло відчуття, що все це серйозно і надовго?
С. С.: Таке відчуття виникло майже одразу. Наступного ранку почалося пожвавлення в місті. Люди різного віку почали підходити до намету, обурюючись непідписанням Угоди про асоціацію з ЄС. Саме молодь висловила позицію, що буде йти до кінця, а старші люди висловили їй підтримку.
М.К.: Так день за днем суспільство збурювалося. Напередодні Вільнюського саміту по всіх містах України прокотився загальноукраїнський студентський страйк, напередодні якого ми спілкувалися у Скайпі зі студентами Ужгорода, які хотіли перейняти наш досвід. А вже наступного дня поряд з іншими піднялися студентські Харків та Луганськ. Оскільки Угоду у п'ятницю так і не підписати, вирішено було їхати до Києва, щоб влада почула ближче обурений голос цілої України за провалений Вільнюс.
– Коли з'явилося переконання, що Майдан стоїть вже не просто за Асоціацію?
С.С.: Непідписана Угода стала насправді останньою краплею народного терпіння. Шляху назад вже не було. Голос пасіонарних громадян тепер став головним у суспільстві. У повітрі витали ідеї боротьби за власну гідність та свободу.
– Тепер часто чуємо, що тоді насправді були спроби довести українське суспільство до громадянської війни: виснажливе стояння, жорстокі побиття, полювання за людьми по Києву, зрештою, масове вбивство беззбройної Небесної сотні – сили зла чекали всенародного вибуху.
М.К.: Політтехнологи завжди намагалися впливати на загальнонаціональний процес. Пригадаймо хоч би 2004 рік, коли розкручувалася ідея поділу українців на три сорти. Насправді це був інструмент російських спецслужб задля відчуження суспільства. Згадуючи зимові події, аналізуємо, як довго йшли перемовини, процес затягувався. Відомо, що анексію Криму очікували, щоправда, у 2015 році, коли мали відбутися чергові президентські вибори. Скориставшись послабленням нашої влади після Майдану, Росія прискорено форсувала кримський сценарій. Нам вдарили в спину ті, хто ще досі формально рахуються нашими стратегічними партнерами. Це вже проколи нової влади. А простий народ все більше пересвідчується, що ми повинні покладатися одне на одного, на простих українців, а не на владу, яка намагається втілювати свої плани або ж спостерігає. Не розслідуються вбивства на Майдані. Обурення наростає. Попри те українець допомагає українцю, волонтер допомагає армії, армія захищає народ. Але ніяк не влада. За злочини на Майдані вручені повістки тільки 67 людям. Решта ж розбіглися. Судова система не переживає ніяких реформ. Головний підозрюваний «Беркуту» отримує від системи бонус – право втекти. А найганебніше, що все пояснюють війною. Навіть тут, в Івано-Франківську, чимало всього незробленого влада валить на зовнішні чинники і навіть на Путіна.
– Після Майдану жоден з вас не зупинився. Чому обрали саме такі напрямки?
М.К.: Коли я проходив лікування в Києві після побиття, не міг всидіти на місці. Брав ціпок і ходив на різні заходи, у вир подій. Набирався досвіду та ідей. Маю досвід останньої виборчої кампанії, яка показала, що чесну людину і далі можна оббрехати у ЗМІ, що в основі виборів і далі першу скрипку грає неправда. Люди і далі голосують за «успішних» людей. Революція гідності має тривати далі, кожен українець має переосмислити свою роль в цій державі. Якщо людина буде жити тільки для себе і своєї родини, буде і далі так відбуватися. Не можна допускати, щоб політики могли вільно прикриватися популізмом. Згадаймо, як новий уряд, називаючи себе «камікадзе», насправді імітував реформи, чим продовжив собі життя, бо він не збирався, очевидно, покласти життя за зміну системи.
– Чи є підстави вважати, що справжня українська еліта таки формується?
С.С.: Це процес не одного десятиліття. Я працюю в громадському русі з 2006 року. З однодумцями, яких ставало все більше і більше, зроблено чимало вдалих проектів, які захоплювали молодь. Українцям все ще подобаються успішні люди, причому часто акценти ставляться на достатку та фінансовій впливовості. У нашому ж середовищі поступово визріває новий стереотип успіху: чоловіча честь, вміння приймати рішення на користь громади, військова доблесть, гуртування людей для самоврядування на місцях. Наші друзі, які воюють на сході, постійно запитують, що тут змінюється в нас. Їм незрозуміло, як мільйонна українська громада знову повернулася на свої кухні з тим, щоб там тихо обурюватися, попередньо вистоявши Майдан.
М.К.: Мене обурює, що влада узаконила день початку Майдану та визначає, як його проводити, хто має виступати на вічах. Тому ми вирішили почати ще вночі, йдучи за тими подіями погодинно, як усе починалося. Через рік можна майже без змін зачитувати резолюцію першого минулорічного віча, оскільки вимоги до влади залишаються тими самими.
– Що робити, щоб з нації героїв перетворитися на націю будівничих, управлінців, компетентних людей?
С.С.: Нам бракує злагодженості дій на всіх рівнях. Поки що ми витрачаємо дуже багато сил та йдемо навмання.
М.К.: В освіті мають пройти кардинальні реформи, однак українцям потрібні не тільки академічні знання. Слід навчитися, як елементарно захищати свої права, як давати собі раду з самоуправлінням в будинку, на вулиці, у власній громаді.
Розмовляла Олена НЕЧВІДОВА
21.11.2014