Франко був письменником, тісно зв'язаним з інтересами та устремліннями трудящих мас. В цьому основна причина його ненастанної пильної цікавості до творів геніального сина українського народу Т. Г. Шевченка.
Ще в дитинстві твори Шевченка справили незатерте враження на Франка.
У період найвищого ідейного і творчого піднесення Франко поглиблено вивчав Шевченкову поезію. У 1881-82 рр. у радикальному органі "Світ" він аналізує поеми "Гайдамаки", "Сон", "Кавказ".
Особливо цікавий його дослід під заголовком "Темне царство", присвячений двом останнім творам. Подібно до визначного російського критика Добролюбова Франко, розкриваючи ідейний зміст творів, принагідно дає блискучу характеристику задушливої, гнітючої дійсності миколаївської Росії, про тестом проти якої й були "Сон" та "Кавказ". Всупереч націоналістичним дослідникам Франко розвиток Шевченкової творчості зв'язує насамперед з розвитком суспільної думки в Росії. Поему "Гайдамаки" Франко вважав твором переламним. Він ясно підкреслює, що в 40 рр. ідейні обрії Шевченка ширшали у зв'язку з загальним розвитком прогресивних ідей у передовіших колах російського суспільства, і Шевченків нахил до реалізму певною мірою визначався його глибоким проникненням в суть процесу розвитку російської літератури.
В 1889 році у Львові вийшла з друку окремою книжечкою поема "Перебендя" з просторою передмовою Франка. Тезу про народність Шевченка, проголошену ще Добролюбовим Франко пробує прикласти до детального аналізу "Перебенді". Він також доводить, що Шевченкові погляди на особу митця, на роль митця в суспільстві склалися під впливом тодішних романтиків, а також під впливом Пушкіна. Така постановка питання була дуже не до смаку українським націоналістам, які народність трактували, як цілковиту обмеженість вузько національними рамками і в такому плані розглядали й творчість Шевченка.
Франко обстоював потребу не лише праць, які дають загальну характеристику творчого шляху Шевченка, але й дослідів спеціальних, які були б міцним грунтом для наукової концепції розуміння творчості поета.
1890 року галицька буржуазна партія народовців вирішила видати Шевченкові твори. Буржуазні ділки на спеціальному засіданні з цинічною одвертістю домовлялися між собою, як сфальсифікувати текст поезій Шевченка відповідно до вимог галицьких філістрев. В члени редакційного комітету вони включили і Франка, але він дізнавшися про ці ганебні наміри, з гнівом і презирством у журналі "Народ" відмежувався від них: "Я прилюдно зрікаюся засідання в тім комітеті і до обкраювання Шевченка руки не приложу".
З великим запалом вітав автор "Бориславських оповідань" вихід у Женеві 1890 року збірки "Поезії Т. Г. Шевченка, заборонені в Росії". Він підкреслював особливе революційне значення видання в обставинах торішньої політичної реакції, що панувала на всьому просторі України по обох боках російсько-австрійського кордону.
Заповітною мрією Франка було написати докторську дисертацію про політичну лірику Шевченка 1840—1846 рр. Але така тема була абсолютно непринятна для буржуазної професури, яка мала присуджувати науковий ступінь.
Уже в 90 рр. Франко (див. статтю його "Тарас Шевченко" в журналі "Зоря", 1891 р.) визначив місце Шевченка в європейській літературі. Але найбільш чітко це визначення розгорнуте було Франком у 1915 році.
Наприкінці 90-тих РР. Франко пише свою розвідку "Секрети поетичної творчості". Говорячи тут про особливості художнього слова, ставлячи в теоретичному плані проблеми специфіки віршу, Франко основним матеріалом для своїх узагальнень бере вірші Шевченка. Розвідка дає низку дуже цікавих, тонких спостережень над формою поезій Шевченка. Досвідченим оком професіонала-письменника підмічає Франко ті риси, що надають Шевченковому слову особливої художньої виразності, емоційної дієвості.
В 900 рр. і пізніше Франко знов таки публікує статті, замітки, присвячені Шевченкові ("Шевченкова Марія", "Шевченко Ляхам", "Шевченко і Єремія", "Містифікація, чи ідіотизм", рецензія на показник Комарова "Шевченко в искусстве і литературе", і багато інших. Деякі з них заслуговують особливої уваги, як напр. стаття "Шевченко і Єремія", надрукована 1904 р. в журналі "Літературно-науковий Вістник".
В одній із статтей Франко різко викриває епігонів Шевченка, які не розуміючи ідейного змісту творів свого великого попередника, наслідують зовнішні прояви форми його поезії. У статті "Нові причинки до історії польської суспільності"... Франко говорить про антишляхетські настрої Шевченка, виникнення яких, на його думку, було важливим фактором у формуванні патріотизму художника і т. д.
Велика заслуга Франка полягає також у тому, що він своїми статями популяризував творчість Шевченка на Заході.
Так само як Шевченко, Фрaнко люто ненавидів гнобителів України — польську шляхту. В таких творах, як "Довбанюк", "Іригація”, "Основи суспільности", "Панські жарти" та інших Франко з неповторною майстерністю змалював образи польських шляхтичів, що живилися соками українських трудящих мас, криваво знущалися з українського селянина і по-варварському нищили українську культуру.
Як палко мріяв Франко про звільнення Західної України від шляхетського панування! Як і Шевченко, вірив автор "Moйceя" в непереможну силу братерських зв'язків російського Й українського народів. Ще на початку 80 рр. минулого століття в женевському журналі "Вольное Слово" Франко писав, що галицькі трудящі маси в своїй боротьбі за звільнення ждуть братерської допомоги російського народу. І тепер, коли Західна Україна радісно зустріла день довгожданої волі, доречі згадати видатного письменника, що прозірливо передбачав прийдешнє. Передбачав, бо був справжнім народнім художником. І ім’я його як народного художника слід поставити поруч Шевченка на золотих скрижалях української соціалістичної культури.
[Вільна Україна]
12.11.1939