Коли приходимо до доброго зоо і дивимося на всіляких звірів, яких ще, можливо, ніколи не бачили на живо, все ж переважно вже звідкись знаємо, як вони називаються. Щось про них чули, роздивлялися малюнки у дитячих книжечках, силуети на гербах країн, бавилися іграшками, зробленими за їхньою подобою. Навіть якщо вони не звідти, то знаємо, що вони з Африки. А про Африку ми також щось знаємо – чорні люди, джунглі, піски, жахливі звичаї, раби, пірати, гуманітарна допомога і геноцид дерев'яними мечами, корупція, трохи більша, ніж у нас, голі воїни і красуні, безтямні танці і бубни. Зі знаннями завжди є так, що вони для кожного випадкові, для більшості примарні і лиш поодинокі трохи орієнтуються, як є насправді. Але цих знань про Африку цілком досить, щоби у власній уяві розмістити небачених звірів у ефемерній Африці. Досить мати хоч якесь уявлення про континент, щоби звірі зажили своїм життям. Екскурсія в зоо набуває сенсу, леви перестають бути відчуженою рухливою картинкою, з'являється емпатія, у них впізнаєш рухи і повадки добре знаних домашніх тварин.
І так зі всім. Для мене взірцем такого погляду на світ є ботаніка, флористика. Колись мені сподобалося впізнавати окремі рослини у гущі заростів, знати їх імена, могти визначити їхню родинність, зрозуміти, чому саме ці рослини живуть саме тут, побачити, як всі вони пов'язані одне з одним і тим, що відбувалося і відбувається на цій території, спрогнозувати, що має статися, щоби якийсь із видів зник, і що може статися, коли він зникне…
Такий флористичний підхід цілком змінює якість життя. Життя довкола стає непомірно більше, це життя представляє свої історії, втягаючи у великий тотальний текст, в якому і твоє перебування набирає осмисленого сенсу.
Зрештою, флористика не є єдиною орієнтаційною системою. У кожного вона може бути своя. І про флористику я би навіть не згадував, якби не хотів, не прагнув сказати про щось зовсім інше.
Вже багато років я мрію про те, щоби наші люди – так як колись про левів, жирафів, черепах і Африку – хоч щось могли дізнатися про архітектуру і міський простір. Щоби через незнання всілякі споруди і їх деталі, сукупності деталей і споруд (а також простори між ними) перестали бути зовсім німими і незнаними. Щоби будівлі і міста змогли бути почутими так, як рослини, імена яких знаєш і голос яких чуєш. Як сусіди, чиї історії вислухав краєм вуха і можеш співставити своє минуле і майбутнє з життями, які відбуваються поруч.
Не треба жодних легенд. Досить не віддалятися від закономірності невипадкових фрагментів. Попросту розуміти, як такі вікна могли супроводжуватися таким декором, як самі вікна ставали єдиним декором, перетворивши геометричний ритм на багатозначність. Як розпізнати австріяцький суд у школі, синагогу у кінотеатрі, казарму кавалеристів у гуртожитку. Як – як казав Маяковський – почути оркестр ринв, дахів, дерев'яних веранд. Як впізнавати вік будівлі і приблизно розуміти, що з нею за її час могло статися. Бачити історії будівничих, будівельників, замовників, мешканців. Усвідомлювати їх з'яву, розвиток, розквіт, згасання, занепад і кінець. Відчувати, як хвиля змінюється хвилею, як пнуться виногради, формуються протяги, протираються діри.
Я не є прихильником тотальної консервації. Але мрію про те, щоби зчитування ефемерних текстів додавало життю життя. Щоби убивці дивовижних світів принаймні знали імена тих, кого вони щоденно убивають.
06.11.2014