Артемівськ звільнили від проросійських бойовиків чотири місяці тому. За той час місто встигло повернутись до мирного життя, вперше не побачити Партію реґіонів на святковій сцені у День Незалежності, прийняти десятки поранених українських військовиків… І знов обрати до Верховної Ради Сергія Клюєва.
Тимчасовий переїзд назавжди
Увечері на артемівських вулицях мало людей. Відколи Артемівськ звільнили від бойовиків самопроголошеної ДНР, його мешканці перестали гуляти допізна. Береженого Бог береже.
«Ну, наконец вы приехали! Я ужин приготовила. Отказы не принимаются!», — бачу на порозі будинку, де житиму, біляву жінку років п'ятдесяти з котом на руках. Ірина — з Горлівки. Втекла звідти з чоловіком Тимофієм, забравши п'ятьох котів і папугу. Сідаючи до столу, мимоволі починаємо розмову з історії їхньої втечі.
«Мы сидели в подвале — бомбоубежищем его не назовешь, — розповідає Ірина. — Вместе с соседями. Они все время спорили, потому что одна семья не поддерживала ДНР. Даже в подвале, где все прятались от пуль, людям не хватало солидарности. Вместо того, чтобы быть вместе, они спорили. Я не верю в Бога, но тогда выписала себе 90-й псалом и его повторяла».
«….Яко Той избавит тя от сети ловчи, и от словесе мятежна, плещма Своима осениття, и подкриле Его надеешися: оружием обыдет тя истина Его. Не убоишися от страха нощнаго, от стрелы летящия во дни, от вещи во тме преходяшия, от сряща, и беса полуденнаго».
Коли-не-коли жінка перевіряє, чи поїли коти. Більша частина її рідної Горлівки зруйнована, там не працюють автозаправки й банки.
«Я смотрела, как уезжали люди, и плакала. Они собирали вещи, брали собак, держали на руках своих детей и никто не знал, на сколько они едут. Теперь все более понятно становится, что навсегда…»
В Артемівську Ірина з Тимофієм знайшли прихисток у добрих людей. Жінка каже, що тут усі живуть так, наче війни немає. Тимофій певен, що політики навмисно розділили людей і змусили їх воювати між собою.
«Да, вот чем мы с вами отличаемся? — погоджується Ірина. — Я думаю, что украинская сторона может выиграть за счет правды. А то много людей готовы стать на сторону Украины, а видять ложь… — Ірина на мить замовкає й опускає очі. — Я только сейчас поняла, какие разные вещи правительство и страна. Как я это поняла! На собственной шкуре».
Від уряду Ірина отримала 442 гривні — допомогу на виїзд із зони бойових дій. Роботи в Артемівську не вистачає навіть місцевим, що й казати про переселенців.
«Я очень хочу домой. Там у меня сад, яблони, там моя история. Но понимаю, что мою Горловку никто не отстроит. Я больше не вернусь», — Ірина ледве стримує сльози.
Донбаський менталітет
Центральна площа Артемівська як ніколи символічно називається площею Свободи. Крім фонтанів і ресторанчиків, на ній стоїть пам'ятник Артему, засновнику Донецько-Криворізької радянської республіки. Довкола Артема гуляють голуби. Фотограф рекомендує молодятам побігти, щоб голуби гарно розлетілися. Вдалий кадр.
Десять років тому 94 відсотки виборців у цьому місті підтримали Януковича. Відтоді тут незмінно голосують за представників Партії реґіонів. Олексій Рева, що головує в місті двадцять три роки, не виняток. Артемівський бізнес розділений між ним та Сергієм Клюєвим.
«Взуттєва фабрика, кілька магазинів, два ринки — все це власність Реви. Він такий собі місцевий царьок. Йому належить і більшість тутешніх ЗМІ, тому з альтернативною думкою в Артемівську важко», — розповідає мені журналістка, яка попросила не називати навіть її ім'я, не лише прізвище. В піцерії, де ми розмовляємо, часто їдять вояки, що приїжджають з передової на кількаденний перепочинок. Щоб заплатити за піцу, двоє військовиків у черзі знімають автомати. Ніхто не звертає на озброєних людей уваги: блокпости, зброя, військова техніка стали тут звичними.
Монополію «реґіоналів» у місті не оскаржує ніхто. Представники партії влади роками імітували тут громадське життя, збираючи круглі столи та форуми. Цьогорічний День Незалежності — перше свято, що відбулося в Артемівську не під патронатом ПР.
Назву, втрачену 90 років тому, — Бахмут — мріють повернути місту проукраїнські активісти. Одна з їхніх організацій має назву «Бахмут український». Проте більшості містян, здається, підходить радянська назва. Моя співрозмовниця нарікає: «Артемівці пасивні, інертні й не хочуть думати. А коли людина не має чіткої української ідентичності, їй можна нав'язати будь-яку іншу. Звідси й розмова про федералізацію, звідси й ДНР». Найбільше вона гнівається не на тих, хто підтримує терористів, а на байдужих — людей, готових підлаштовуватись під будь-яку владу, «аби моє не постраждало».
… Двоє вояків у торговельному центрі шукають радіоприймач, який можна заряджати від USB.
«У нас сьогодні свято, — каже один з них, поки продавці метушаться, шукаючи потрібний товар. — День автомобіліста! От ми скоро автомобілем назад у поле», — і сміється з особливим надривом. Серед чистоти, яскравого світла та євроремонту військовики видаються посланцями з іншого світу. До світу миру — зі світу війни.
На виході з торговельного центру чоловік середнього віку, сміючись, пояснює комусь телефоном, хто такі ватники. Каже, що голосуватиме за «Народний фронт» і ДНР у місто більше не пустить.
Звідки взялася так звана ДНР
Так звану ДНР до Артемівська пустили «реґіонали». Місцеві розповідають, що проросійські мітинґи організовував керівник місцевого осередку ПР Олексій Шинкаренко. Невідомо звідки з'явились на мітинґу «за федералізацію» три десятки російських триколорів (у місті їх не продавали), а міліція охороняла протестувальників.
Проте господарю міста — Олексію Реві — проросійське повстання вигідним не було, адже ставило під загрозу дотації з державного бюджету України. На підтримку так званої ДНР мер Артемівська не виступав, тому після того, як бойовиків вигнали з міста, спокійно лишився на своїй посаді.
А ось учителька, яка збирала гроші для «ополченців», кудись зникла. Її сина, коменданта табору бойовиків, убили під час стрілянини.
Активістка «Бахмута українського» Олена опікується пораненими військовиками, що прибувають до місцевої лікарні, й організовує постачання продуктів та одягу на передову. Вона має десятки історій про цю війну.
«На передову йшов молоденький хлопець. Одна дівчина дала йому оберіг — фенечку, освячену у Святогірській лаврі. Дещо згодом його привезли до нашої лікарні з розтрощеними ногами. Коли він прийшов до тями, розповів, що опинився в полі сам. Бойовики стріляли по ногах. Поранений хлопець не мав джгута, щоб зупинити страшну кровотечу. Йому спало на думку дістати з чобота фенечку й перев'язати ногу… — вона замовкає. — Намагаюся триматися, не плакати».
Її запалив Майдан — у побитих 30 листопада студентах Олена побачила образ свого померлого сина. Коли почалася війна, жінка вже знала, де її місце: «Прийшла і сказала, що маю руки й готова робити все, що завгодно. І понеслося. Поранені, передачі… Я зрозуміла, заради чого живу. Зрозуміла, що можу допомагати іншим».
Друзі Олену не зрозуміли, з багатьма вона перестала спілкуватися. «Бахмут український» не лише допомагає військовикам та переселенцям, а й поширює інформацію, організовує проукраїнські акції, одне слово, робить усе, щоб зберегти мир. Олена війну бачила дуже близько: стріляли зовсім поруч з її будинком, а вночі від шуму гелікоптерів було невимовно страшно. «Коли перший день не стріляли, ми прокинулись і зрозуміли, що чогось не вистачає. А це просто настала тиша. З міста пішли бойовики», — згадує вона.
Тиша
Тарас Коваль, Оленин однодумець, молодий і завжди усміхнений. Він розповідає про історію міста, показує будівлю старого технікуму, редакцію дореволюційної газети, будинок НКВД, де страчували політв'язнів. Місто принципово називає Бахмутом:
«Сергєєв, або Артем, був насправді сепаратистом. Після захоплення міста більшовиками він заснував тут Донецько-Криворізьку республіку. Нічого не нагадує? Такий собі Гіркін свого часу», — пояснює хлопець.
До 1919 року Бахмут говорив українською. Це, зрештою, козацька земля. Більшовики закрили «Просвіту», розстріляли інтеліґенцію, а за кілька років перехрестили й саме місто.
Теперішніх мешканців Артемівська на вибори не тягне: на дільницях спокій, явка низька. Одна з дільниць навіть виставила колонки з російською попсою, але й це не надихає виборців.
Опівдні у супроводі телекамер голосує Олексій Рева з сином Дмитром. Міський голова суворо запитує членів комісії, чи все гаразд. Усе спокійно, хором відповідають вони. Жінка з фарбованими білявими пасмами волосся та яскравим макіяжем метушиться, шукаючи мера у списках. Дякувати Богу, знаходить.
«Голосовала за Клюева, я его знаю. Он хоть садики детские сделал», — розповідає одна молода мама іншій у центрі міста. Результат мажоритарних виборів тут передбачуваний — проходить Сергій Клюєв, колишній «реґіонал» і близький соратник Януковича, а тепер самовисуванець. Голоси рахують спокійно.
Дорогою з дільниці бачу балкон з величезним українським прапором. Неподалік — тролейбусна зупинка з написом «Спасите город от украинской армии!». За сорок кілометрів звідси українські воїни мерзнуть під обстрілами й гинуть за те, щоб до Артемівська не повернулась війна. Й не завадила місту робити знову той самий вибір.
30.10.2014