Історія кожуха (1892)

[Хлібороб, № 18-19, 1.Х, c. 137—139]

 

Сучасна казка*

 

(Посвячую Іванови Сандулякови з Карлова).

 

Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий, правда, не латаний та вже порядно проходжений, просяклий запахом людского поту, з поблеклими від давна прикрасами, що колись надавали єму характер типового покуцкого кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, будденний, невидний, не цікавий для етнографа-аматора і на око не маючий найменчого права до гордости.

 

А про тото він був дуже гордий і в бесідах з самим собою, котрі мав звичайно в нічній темряві, висячи на жердці над постілю господаря, чванився та виносився незвичайно.

 

„Щожто, — міркував він, — котрий кожух, котре футро, котрий опарат церковний має більше право до гордости й поваги від мене ? Правда, лисам, покритим гранатовим сукном, більше панькають та шапкують, перед опаратом церковним більше припадають, та що тото значить! Все про люцке око! Бо, кажучи правду, якіж йіх заслуги? хиба тілько, що одно від одного більше коштують. Чи можуть же вони зрівнятися зі мною, простим, бідним кожухом, що своім натуральним теплом огріваю всю родину? Так! сміливо можу сказати, що без мене одного ніхто, але то ніхто з родини мого господаря не мігби підчас зими виглянути з хати. Бо я йіх єдиний кожух, єдина тепла одежа. І нехай мені вельможні лиси і вовчі шуби покажуть одну одежу, що так вірно, невтомимо і безкористно служить свому господареви, як я! Тілько що перші кури запіють, вже встає: господар, тягне мене з жердки та іде до стайні досипати січки з вівсом. Верне зі стайні і стане до праці, різати січку для коней, вже господиня накидає мене на плечі та іде до стайні коровину видойіти. Верне від корови, знов господар одіває мене на себе та іде на подвірє дров нарубати. Нарубає дров, напоіть коні коло керниці, коровині води принесе і вертає в хату, але мені нема супочинку. Вже мя одіває донька дівчина, що йде на цілий день прясти до богатого сусіда, за ложку страви та за сердечне спасибі. Тілько що туди прийде, служниця того богача несе мене знов домів, бо мушу повнити нову службу. Синок господаря, семилітний хлопчина, ззівши кусник хліба з чосником і мисчину теплоі затирки, мусить іти до школи. Тож бере мене також на своі дрібні плечі, хоть майже по кістки єму сягаю і долішним кінцем тяхнуся по снігу, і йде до школи. Тай тут я не можу довго забавити. Ще в осени знимає мене з хлопчини парубок — слуга другого сусіда богача, що потребує мого господаря, аби йшов молотити або гній зі стайні викидати. А в полудне, коли діти виходять зі школи, знов той самий парубок несе мене до школи, щобим хоронив від морозу хлопчину вертаючого домів, а з дому несе мене знов до господаря, а вечір знов мандрую по доньку. І так цілісінький день переходжу, як ткацкий човник з кута в кут, із плечей на плечі, від праці до праці, завше до услуг готовий, завше пожаданий, тужно очікуваний і з дякою приниманий. Справді, так жити, то значить не дурно жити! То значить сповняти своє призначенє, служити ретельно, бути пожиточним! Так живучи, можна чутися вдоволеним зі сповненя своіх обовязків, можна чутися гордим.

 

О так міркував собі сердешний кожух. Одно тілько єго смутило, що надто швидко зуживався.

 

„Чую, що не довго ми вже животіти. Незабаром шви попукають, волос вилізе, ба навіть скіра де не-де вже починає пукати. І щож тоді зробить мій бідний господар? Знаю, що вже від давна найгорячіще єго бажанє стягнутися на новий кожух, та якже далеко до здійсненя того бажаня! Від коли пан дідич ліси повирубував, нема зарібку з кіньми в зимову пору. Овець не держить, а що руками зимі заробить, то ледви стає на яку таку обув і на податок. Відкиж тут до кожуха? А без кожуха зимі як без духа! Ой, тяжка хлопска доле !

 

II.

 

Одного дня зайшла маленька зміна в роскладі услуг кожуха. Ранок минув, як звичайно.

 

Кожух відвів хлопчину до школи, коли се прибігає єго господар, батько хлопчини в лехкій полотнянці. Вбіг до школи, учителя не було — і хухаючи в пальці, сказав швидко хлопцеви:

 

„Юруню, дай но мені кожух! Пан дідич по мене прислав, каже ми йіхати з єго фірами в ліс .

 

„Ой, а якже я верну зі школи без кожуха? повідає хлопець, скробаючися в голову.

 

„Возьми, синку, ноги на плечі і біжи хутко, то загрієшся, нічо ти не буде — сказав батько, одягаючи кожух.

 

 „А може Бог дасть, що в дворі найду ліпшу роботу, то на другий кожух стягнемося — додав, щоби потішити затурбованого хлопчину.

 

Того дня вже кожух цілий день не злазив з плечей господаря. Коли вечір оба вернули домів, кожух у трох місцях попукав на рукавах, і господар воркотів невдоволений, бо оконом за роботу мало заплатив і навіть на другий день приходити не казав.

 

Та найгіршу біду застали дома: Юрцьо лежав хорий. Горячка ззідала хлопчину, спеклими устами стогнав без тями і тілько одно повторяв : в боці мене коле, ой коле !

 

Від того дня змінилася доля кожуха. Хлопець не ходив до ніколи. Що там радили, як хухали і шептали і плакали родичі, не вмію того сказати. Досить того, що полежавши зо дві неділі, Юрцьо подужав. Аджеж тверда хлопска натура! Щезла горячка, перестав кашель, не стало колотьби в боці, тілько лишилося ослабленє. Рвався хлопець до школи, та мати, бачучи єго безсильність, не хотіла єго пустити.

 

Коли се разу одного, власне як ціла родина сиділа коло миски затирки, а кожух висів на жердці, двері отворилися і ввійшла в хату пресвітла власть громадска : десятник і присяжний.

 

„Слава Ісусу Христу! — сказали, входячи.

 

„На віки віков амінь — відповів господар, встаючи від стола.

 

„Час до обіду — сказала господиня.

 

„З Богом святим, най Бог благословить — відповіла власть громадска.

 

Хвилю панувала мовчанка в хаті.

 

„Просимо сідати — сказав господар. Власть сіла на лаву.

 

„Щож вас, панове, до нас приводить? — питав господар.

 

„Та то ми, куме Іване, не сами від себе, — сказав, скробаючися в голову присяжний. — То пан начальник нас прислав.

 

„Ой, а щож там нового? — йойкнув господар. — Адже шарварок я відробив.

 

„Не о шарварок тут ходить, сказав десятник. А от, хлопця до школи не посилаєте. Пан учитель на кару єго подав. Маєте реньского заплатити.

 

„Реньского? Боже! —скрикнув Іван. Таже хлопець був хорий!

 

„А хто ж то знав? Чому-сте про те учителеви не донесли?

 

„А Боже милий! Чиж то чоловікови тото в голові! сказав Іван.

 

„Га, а ми також тому не винни. Нам наказано стягнути з вас кару, реньского.

 

„Хоть мене на муки тут беріть, хоть ми шинами печіть підошви, коли на моім цілім обійстю реньский готівкою найдеся !

 

„Нам нічо до того, кумцю любий, сказали присяжний і десятник. Ми, куме, громадскі слуги: що нам накажуть, робити мусимо. Нема грошей, нам наказано брати, що можемо. Ось кожух!

 

„Куме, той кожух, то наш єдиний маєток! — крикнув господар, як опарений. — Без него ніхто з нас немає в чім виглянути з хати на мороз.

 

Та даремні були мольби. Вже кожух був у руках десятника, котрий, оглянувши єго. сказав, киваючи головою:

 

„Но, два, три реньскі він ще завше варт! “

 

„Не бійтеся, куме, сказав присяжний. Кожух ваш не пропаде. Занесемо єго до Юдки сегодня принесете реньского — сегодня вам той кожух вернемо.

 

„Алеж, куме, бійтеся Бога! сказав Іван — відкиж вам возьму реньского? Аджеж без кожуха зимі заробити не можу!

 

„Що нам до того ? Возьміть, де хочете! Ми маємо острий наказ.

 

„Таже то кожух мокрий, сказала господиня, ламаючи руки. — Коби бодай жид єго осушив, поки єго де кине в коморі.

 

Та власть сих слів уже не слухала, десятник узяв кожух під паху і не поздоровивши нікого, вийшов з хати. Вийшов за ним і присяжний. Ті, що лишилися в хаті після того, як винесено кожух, дізнали такого чувства, як після винесеня трупа когось найдорожчого з родини. Хвилю сиділи як остовпілі, і тілько після того мов на коменду обі женщини заридали в голос, хлопець отер сльози рукавом, а сам господар сидів мрачно коло вікна: оком слідив за властю. що ні відси ні відти впала як вихор і понесла власне тото, без чого ціла родина як стій стала в двоє бідніща і зовсім безпорадна.

 

III.

 

Минув тиждень від того дня. Іван якимось чудом добув відкись реньского, заніс до віта і дістав дозвіл — узяти назад заграблений кожух. Разом з десятником пішов до Юдки, радий, що прецінь знов дочекаєся кожуха в хаті. Та радість єго небавом минула. Коли Юдка виніс кожух з комори, Іван уже з далека почув сопух гнилизни. Мокрий кожух, пролежавши тиждень у вохкій коморі, став зовсім непридатний до вжитку, зігнив і в пальцях розлазився. Йойкнув Іван і аж за голову вхопив руками.

 

„А Бог би вас побив! сказав, обертаючися то до десятника, то до жида.

 

„Ни, а мене за що? — відповів Юдка, — чи то я обовязаний сушити ваші кожухи?

 

„А я також тому невинен, — повідає десятник — казали ми заграбити — я заграбив, решта не до мене належить.

 

„Алеж бійтеся Бога — ляментував Іван — я реньского заплатив і втратив кожух! Хтож мені мою кривду верне ?!

 

Юдка і десятник тілько плечима стиснули.

 

___________________________

* Переклад з „Pamiątki pierwszego maja“ Львів, 1892.

 

19.10.1892