Лілія ЛИШЕГА

 

Під татовими ногами рипів сніг, шурхотіли дерев’яні санчата. Довкола все затихало в якомусь напруженому очікуванні. Закинувши голову назад, можна було вдивлятись у темне небо, на якому далеко-далеко мерехтіли якимсь неприємним холодним біло-голубим світлом давно вже мертві зірки. Можна було закрити очі, і тоді здавалося, що ти їдеш у своїх санчатах кудись назад. Хотілося їхати, їхати, дивитись на ту невідому темну висоту й розкошувати таким приємним і солодким запамороченням. Але ця прекрасна і навіть трохи таємнича подорож не була далекою, вона закінчувалася коло бабциної хати. Там малих онуків розмотували з великих кожухів, якими були вистелені санки, й із морозної темної ночі запроваджували до теплої хати, де ще витав запах недавно смажених пампушків. У покої, на столі чекали на зібрану родину дванадцять різдвяних страв.

 

 

Проходили роки, а тепло й шовковистість того великого довгого кожуха, який колись був підбиттям татового футра, залишалися. Його хотілося гладити, як якесь миле звірятко, на ньому навіть можна було «малювати». Проведеш рукою в один бік – один рисунок, в протилежний – інший. Цим кожухом замотували свого первістка, ним вигрівали спину, коліна, а пізніше, обрізавши низ, зробили вишивану камізельку. Навіть час не зміг зруйнувати тої теплої шовковистості, бо це був тисьменицький кожух.

 

Про кожухи збереглося не так багато відомостей, але якщо говорити про тисьменицький кожух, то можна припустити, що початки ремесла, яким і по нині славиться Тисьмениця, напевно, сягають ще княжих часів. Місто, в околичних лісах якого можна було вполювати дикого звіра, згадується у Руському літописі: «На ту ж зиму [1143 рік. – Л.Л.] вийшов Володимир [із Галича] в Тисьм’яницю на лови». Можливо, вже те, що в тодішніх тисьменицьких лісах водилися звірі, на які полювали галицькі князі зі своїми слугами, і стало першим кроком до того, щоби навчитися виправляти (вичиняти) шкіри і шити з них одяг?

 

Кожух згадується у Судійському Уставі 1193 року, вміщеному в Іпатіївському літописі під роком 1252. Холодні зими змушували одягати кожух навіть князів і бояр. Його шили з хутра, а ще іноді покривали зверху дорогою тканиною. Розповідають про нього й іноземні мандрівники XVII століття. Кажуть, що назва кожух, може походити від слова «кожа», тоді як шуба – від угорського «dzubba».

 

Спочатку, у 1585 році виник кушнірський цех у Галичі, а вже через півстоліття, 14 вересня 1638 року Галицька міська рада в присутності цехмістрів на прохання тисьменицьких міщан видала їм копію цехового статуту. Цей документ, написаний на пергаменті, зберігається зараз у відділі рукописів архіву «Оссолінеум» (Вроцлав), а фотокопія його представлена в експозиції музею історії міста Тисьмениці.

 

Давній герб Тисьмениці

 

 

Поширення Маґдебурзького права на наших територіях спричинилося до появи ремісничих цехів. Документально наявність таких цехів в українських містах засвідчена з кінця XIV століття. До них входили поляки, німці, італійці та ін., хоча переважали там українці. Це давало добру можливість обмінюватися знаннями, навичками, звичаями таких різних національностей. Напевно, і вірмени, яких 1677 року запросив власник Тисьмениці граф Потоцький для кращого розвитку ремесла, теж входили до місцевого кушнірського цеху. Вони здавна славилися своєю майстерністю у виправі сап’яну й були добрими фахівцями.

 

Крім цехового, в українських містах було ще й позацехове ремесло. До позацехових ремісників, яких називали «партачі», належали майстри, не прийняті до цехів через брак у них коштів, а також сільські ремісники, які прийшли до міста. Згодом до цієї групи ремісників стали відносити некваліфікованих кушнірів.

 

 

Ремісничі цехи охоплювали всі сторони життя своїх членів. Вони намагалися не допускати майнової різниці, обмежували кількість учнів і підмайстрів, регулювали кількість і якість виробів, старалися рівномірно розподіляти замовлення. Це все допомагало, в якійсь мірі, усувати конкуренцію. А ще цехова взаємодопомога сприяла недопущенню збідніння окремих майстрів. Для цього були грошові пожертви й позики, допомога роботою, різні пільги. Цехи пильно стежили за дотриманням ремісниками правил поведінки й моралі, організовували спільні свята, утримували церкви й каплиці. Окремі об’єднання мали власну атрибутику й символіку: геральдичні емблеми, прапори, печатки, ікони святих покровителів, скриньки для паперів і грошей.

 

 

Членами цехів вважалися лише майстри ("брати"). Старші майстри ("старші брати") утворювали свого роду ради старійшин ("колегії столових"). Підмайстри й учні до цехів не належали. Справами цехів керували виборні посадові особи: один-два цехмістри, лавники, скарбник (шафар) та інші. Ще існували посади писаря (інколи платна) і "молодшого брата" або "братів" (новоприйняті майстри, що стежили за порядком на засіданнях і були гінцями).

 

Діяли цехи відповідно до свого статуту, затвердженого державними та міськими властями чи власниками приватних міст.

 

Якщо у XVII столітті в Тисьмениці було організували перший кушнірський цех, то на початок XVIII-го місто мала вже три цехи, які займалися обробкою хутра та шкіри. У своїй діяльності вони дотримувались наведених вище цехових правил.

 

 

Не таким уже простим був шлях до ремісництва. Щоби стати кушніром, шевцем чи ще якимсь ремісником треба було вчитися. Основи ремесел подавалися в промисловій школі, яка діяла при тисьменицькій міській семирічці. Тут вивчали теорію виправи шкір, технологію пошиття, виготовлення лекал.

 

 

Для повного навчання конкретному ремеслу вже треба було зі своїм батьком і майстром, у якого збирався вчитися, записатися в цеху на термінатора (учня). Навчання тривало три-чотири роки. За час своєї науки в майстра термінаторові доводилося виконувати різні роботи: носити воду, підмітати, рубати дрова, а інколи й бавити малих дітей свого вчителя. По закінченні навчання термінатора «визволяли», він ставав челядником (стажистом). При цьому видавали велике паперове типографськи надруковане та художньо оформлене свідоцтво про закінчення навчання. Його підписував учитель-майстер, голова товариства й ще кілька кушнірів. Цей документ отримав серед ремісників назву «визво́лок». Там вписувалися роки навчання і зазначалося, що учень поводив себе пильно, вірно й морально. У час навчання отримав докладне знайомство з ремеслом, достатні навики й визнаний товаришем.

 

 

На цьому навчання ремеслу не закінчувалося. Челядник потім мусив ще здавати екзамен у іншого вчителя, якого визначав цех, і аж тоді ставав майстром.

 

На початок XX століття у Тисьмениці функціонували дві хутрові фабрики та було 300 кушнірів, які вдома виправляли шкіри та шили з них кожухи. Цим ремеслом займалися українці, євреї, поляки й вірмени. Серед них існував певний розподіл у цьому промислі. Одні займалися завезенням великих партій шкір й продавали їх або давали до виправи, а інші привозили тільки необхідну кількість для своєї роботи. Усе було так налагоджено, що працювало, як швейцарський дзиґарок. Треба зазначити, що 90 відсотків шкір привозилося з-за кордону. Їздили підписувати контракти на постачання сировини до Перемишля, Дрогобича, Самбора, Заліщиків, Ро́сії (Слобожанщини). Одні партії шкір у товарних вагонах приходили на тисьменицьку стацію, інші – на станиславівську. Ще привозили сировину для кушнірів з Молдавії, Карпат, а з Криму – кримку (каракуль). Великі партії по 200-300 шкір для виправи доставляли до Тисьмениці румунські купці. Коло будинку Попера і Корна завжди стояли фіри, навантажені баранячими шкірами.

 

Оскільки привозилися сирі шкіри, то їх треба було виправити (вичинити). Наставало літо й береги річки Ворони (а ще на додачу навколишні паркани й плоти) вкривалися баранячими шкірами, як білими картками, вирваними з ненаписаної книги. Розпочинався кушнірський сезон, який тривав від липня до жовтня.

 

Процес хлібної виправи шкір був довгим і марудним, але дуже відповідальним. Уже зранку погодного дня чулося дружнє тарахкотіння тачок, кічок (візків), якими везли шкіри до річки. Кожен кушнір мав на березі своє місце з черпалом (доступом до води). Там сирі брудні шкіри, пов’язані по кілька десятків штук за лапи в пучки, занурювали у воду, прикріпивши їх спільним шнурком до кілка, забитого на березі чи броді. Залежно від товщини й забруднення шкіри їх замочували на ніч чи на цілу добу. Але нікому тоді не спадало на думку прийти й поцупити в’язанку шкір.

 

М’яка річкова вода гарно відмочувала шкіри. Взувалися в чоботи, змащені жиром, який захищав взуття від швидкого намокання, і дерев’яною лопатою «віячкою» зчищали зі шкір бруд, а тоді бралися до прання. Робили це на дерев’яних блятах (щитах), що містились на «козликах». На березі річки розпалювали вогнище й у великому баняку (зазвичай у зільниці) розварювали довгасті бруски мила з витисненим на ньому силуетом оленя (фірми «Шіхт»). Цим мильним розчином намащували сильно забруднені шкіри. Для вичісування вовни від ковтунів і реп’яхів слугувало «жґребло» (спеціальний гребінь).

 

 

Вимочені і випрані шкіри звозили до стодоли чи до окремого приміщення, де було все необхідне спорядження для виправи шкір. Це один чи два величезні дерев’яні «прикадки» (кадуби) півтора метри в діаметрі та висотою більше метра, «п’яло» (дерев’яна рама з притискачем), «гарбунок» (лавка з закріпленою на ній косою) і «ключ» (палиця з металевою пластиною у верхній частині та стременом у нижній). Кожну шкіру добре витріпували, вкладали до п’яла і за допомогою «шкафи» (леза в дерев’яному затискачі) здирали «міздру» (плівку). Щоби зробити шкіру м’якенькою й чистою застосовували квашення у розчині, до якого входили гріс (житні висівки) та сіль. Саме цей процес і дав описуваному способу вичинки назву «хлібна виправа». Шкіри добре намащували цим розчином, складали шию й лапи досередини й виходив такий собі «хутровий голубець» з вовною назовні. Такі «голубці» гарненько вкладали до прикадка на 5-6 днів.

 

У великій пошані в кушнірському господарстві був кіт, що вмів полювати на щурів. Не раз бувало, що в ті «хутрові голубці» влазив щур і вигризав дірку.

 

"Ключування"

 

Пройшовши процес ферментації, шкіри були вибрані з прикадка, їх знову везли до річки – полоскати. Тут уже наставала радість для риб, які зграйками збиралися в місцях, де полоскали шкіри. Там вони ласували залишками ґрісу й міздри. Шкіри, але вже чисті, знову заполоняли береги річки. Після сушіння й зволоження наставав час для «ключування». До шнурка, закріпленого в стіні на цурку (паличку) прив’язували шкіру і пристроєм, що зветься «ключ», за допомогою «ноги» її «розбивали». Після такої обробки шкіра ставала м’якою й еластичною.

 

Потрібно ще було акуратно зістругати бічні затвердіння й лапи. Це робилося на «гарбунку». Після цього шкіру знову вкладали у «п’яло» й білили. Для білення використовували гіпс або крейду, і «шкафою» усували зі шкіри різні присохлості та вирівнювали її товщину (втягували). Після «шкафування» «лядр» (гладку поверхню шкіри) терли «помусом» (камінцем, пемзою) і сукном, надаючи їй шовковистості. Пройшовши всі ці етапи обробки, шкіра вважалася виправленою, з неї можна було вже шити кожухи, шапки й інші хутрові вироби. За подібною технологією виправляли шкіри куниць, лисиць, вовків, собак, тхорів, ласиць і борсуків.

 

Якщо треба було для кожуха не білу шкіру, а кольорову, то її фарбували «намазкою», для чого використовували вивари з кори вільхи й дуба.

 

Під час усього процесу виправи залишалися кавалки шкір. Цей дріб’язок прикопували землею. Через певний час їх викопували й вимивали вовну, яка легко відпадала від лядру. За вовною для прядива заходили до Тисьмениці гуцули.

 

Була така приповідка: «На Іллі – свічка на столі». Це означало, що починають приймати замовлення на пошиття кожухів. Тоді вже рипали двері у майстрів – приїздили на фірі зі своїми ґаздами, як з близьких навколишніх сіл, так і здалеку Маринці́, Ганьці́, Розуньки́ й Юстини́. Всі вони замовляли собі кожух. Але треба зазначити, що кожне село мало тільки притаманний йому фасон. Серед ярмаркової юрби дуже легко можна було впізнати своїх за кожухом. Його шанували, а якщо десь зненацька потрапляли під дощ, то кожух вивертали вовною наверх.

 

Саме таким вивернутим кожухом настрахав паньство у Відні посол до парламенту Петришин з Тисьмениці. Важка й далека дорога волами до Австрії, штраф за прання онуч у фонтані, обід хріном в ресторації, денервування через кельнера, що весь час підсовував під ніс плювачку, а тут ще й віденський дощ намочив кожух Петришина. Усі ці трафунки та й ціла купа часу до початку засідання стали хилити депутата на сон. Вмостився він у кутку зали засідань, вкрився вивернутим намоченою дощем вовною наверх кожухом, та й захропів. Бідака так розіспався, що своїм хропінням і вивернутим кожухом, що ворушився, став лякати депутатів, які вже почали підходити до зали. Невідомо чи щось вирішив для української громади тоді у Відні Петришин, але кожух, напевно, від дощу не сильно постраждав і довго ще зігрівав тіло тисьменицького посла.

 

 

Довго, довго міг служити кожух – вистачало майже на ціле життя. Червоні були практичніші, бо так не бруднилися, але і білий кіптар можна було оновити, почистивши гіпсом.

 

 

Ретельно знімалися мірки з замовників, уточнювався фасон, брався завдаток і призначався день, на який можна вже буде забрати готовий кожух. Невикінчену роботу не показували. Розмови про те, що там ще треба дошити чи пришити, ніколи не велися. Не робили примірок, бо добрий кушнір повинен був тільки за знятими мірками пошити гарний кожух.

 

Виправлену шкіру кушнір розкроював на великому довгому столі за допомогою «форми» (лекала) відповідно до знятої мірки. Найпростішим способом крою кожуха була «перегинанка». Покраяні шкіри родина кушніра (а інколи й найняті швачки) зшивали руками. Не раз були поколені пальці, бо баранячі шкіри були досить товсті. Без наперстка і тригранної голки до цієї роботи не бралися.

 

Для зшивання шкір використовували плоский шов «гільтицю». На зшиті місця накладали «венслики» (вузенькі смужечки шкіри, очищеної від вовни). Цей процес називався «юруванням». Венслики були білі або з зеленого, червоного чи синього сап’яну. Вшивали на місце пахвин на шкірі, де була низенька шерсть, «позицунок» (вставку). Але неабиякою майстерністю треба було володіти, щоби вдало пришити до кожуха рукави. Найкраще справлялася з цією складною роботою пані Ольці. Її навіть запрошували для цього на фабрику. А ще гарно вона вміла підшити підбиття для футерка. Низ кожуха, його поли та краї рукавів обшивалися «фарфлями» (маленькими смужечками шкіри з лапок, розміром 2х1 см чорного та білого кольору, без вовни).

 

Білі кожухи, які називалися «кіптарями», мали оздобу з кольорового сап’яну довкола шиї, вздовж поли, на рукавах і на кишенях. Як уже було згадано, кожне село мало своє оздоблення, а заможніші клієнти замовляли собі до кожуха ще й смушевий (каракулевий) комір.

 

На пошиття одного кожуха потрібно було кілька днів. Приходилося шити й вечорами при лямпі зі шкєлком №12.

 

Все залежало від фасону. У призначений день приїздили до пана майстра забирати свій кожух. Не кушнір був той, що не вмів прихвалити свій виріб – хоча, хвали не хвали, а кожухи тисьменицькі таки справді були гарні й добротні. «А дивітсі, Дмитре, яка файна ваша Марусі в сім кожусі. Як галунка!». Майстер крутив і обертав ту Марусю, як великоднє яйце, а її чоловік аж тепер зауважував, що його жінка «зіправди» гарна. Вдячні за гарно і вчасно пошитий кожух клієнти привозили майстрові сушениць, маку, меду, яблук, горіхів.

 

Найбільшої популярності завоювали серед замовників червоні кожухи, які обкладалися смушком. Довкола обкладу робилася вишивка крижикуванням (козликом) – плоскими чорними шовковими нитками, які мали назву “ляцет“. На кишенях цих кожухів робилася тисьменицька вишивка з трьох різнокольорових квіток із двома зеленими листочками. Вишиванням займалися переважно жінки, але й серед них були екстра-вишивальниці, бо ще й нині пам’ятають, як гарно вишивала пані Стефа. Защіпалися кожухи на гачки – «коника» та «кобилку».

 

Подібним до цих кожушків був так званий закопанський. Крій його був дещо складнішим, а шкіри були покращеної обробки та різного кольору. До покращених чи, як тоді казали, «ушляхетнених» шкір належали баранячі нутрієти (коричневі), біберолі та сельскіни (фарбована в чорний колір і стрижена або щипана шкірка). Обкладався закопанський кожушок дорожчим смушком, а замість крижикування нашивали сап’ян. Закопанські кожушки та «швабики» (короткі кольорові) носили міщани, бо всі інші, вже згадані, носили лише рільники. Мисливці теж хотіли вирізнитися своїм одягом, а тому замовляти собі кожухи зеленого кольору. Для військових шили короткі червоні кожушки, що дістали назву «уланські». Міщанські дівчата й молодиці підкреслювали свою гарну фігуру довгими приталеними й розкльошеними коричневими «польськими» кожухами. Подібними до «польських" були кожухи-свити. Відрізнялися вони від попередніх кольорами. Фарбували шкіри використовуючи кору дуба, вільхи, бузини, а пізніше – синтетичні барвники.

 

Кожухи шилися на замовлення та на ярмарок. Бували такі випадки, що партачі на ярмарку (вони шили переважно на ярмарок), щоби не відповідати за недобру якість свого товару, називали прізвище порядного майстра. А географія продажів кожухів була досить широка. У понеділок вибиралися на ярмарок до Калуша, у вівторок – до Отинії, в середу – до Тлумача, у четвер – до Станиславова. Їздили з торгом і дальше: Монастириська, Бучач, Більшівці.

 

Бідніші кушнірі, які не мали досить замовлень, щоби заробити хоч якихось грошей, мусили йти по селах й ремонтувати кожухи. Напевно, про це і була приповідка: «Не той має, що нове купує, але й той, що старе латає».

 

Зимою міщани вдягались у футерко (чоловіча куртка з кримковим коміром, покрита сукном та з хутряним підбиттям покращеної обробки), футро (довгий «плащ», пальто, яке також мало хутряне підбиття та комір із кримки). У сильний мороз при їзді на санях куталися в «бараницю» (хутрове покривало із сукняним верхом).

 

Жінки-міщанки взимку грілися, дотримуючись тодішніх модних віянь, в плащах з комірами, які були з кримки, лиса, куниці, тхора чи ще якихось інших видів хутра, а також у довгих футрах (шубах) з кримки, лошака. Відповідно шилися з хутра капелюшок (до коміра) і зарукавок (муфта).

 

Чудово зігрівала чоловічу голову в холодну пору року тепла чорна смушева шапка-кучма. Всередині така шапка була вистелена шкіркою з молодої кози, яка добре тримала тепло й не парила. Вартість шапки залежала від виду шкіри. Молоді спортивні хлопці носили шапку «нарцярку» (лижнярку). Кушнірів, що шили головні убори, називали «шапошниками». З обрізків шкір, які залишалися при розкроюванні кожухів, шили рукавиці як з одним пальцем, так і з п’ятьма.

 

 

Шили й різні безрукавки. Камізельки були сірого, коричневого та чорного кольору. Деякі жіночі камізельки обкладалися смушком і оздоблювалися крижикуванням, а чоловічі – лише облямовувалися, але вони обов’язково повинні були мати дві кишеньки. Старші ремісники, яким уже хотілося більше тепла, носили кожухові штани, які називалися «мишини». Шилися ці штани із низькошерстних (переважно собачих) шкір.

 

 

Утеплені футрами, кожушками, камізельками, шапками та мишинами кушнірі взимку отримували невеликий від роботи перепочинок. Святкували різдвяно-новорічні свята, вечорами деякі полюбляли заграти собі в карти, порозказувати про ріжні життєві трафунки, а інколи й щось прифантазувати. Неперевершеним фантазувальником був кушнір пан Василь. Не раз просили його розповісти про тоту звізду, яку він тримав у куфрі. Зірка слугувала панові Василеві за лямпу, освітлювала цілу хату, а ще й до того давала досить відчутну економію на нафті, хоча він казав, що й нафта в нього била фонтаном на городі. Але прийшов до пана Василя постерунковий і сказав, що на небі недорахувалися одної зірки, то він мусить випустити її з куфра. Так позбувся свого світелка пан кушнір.

 

Але фантазія у пана Василя була невичерпна, й він далі продовжував зачаровувати своїх слухачів, які, здавалося, що готові повірити у всі його розповіді. Дуже поважали тоді цісаря Франца-Йосифа й часто згадували його в розмові. Пан Василь теж любив розповісти свою історію з цісарем. Якось малий Василь бавився з іншими дітьми у фосі при дорозі, і саме в цей час через Тисьменицю проїздив Франц-Йосиф. Цісареві так сподобалося «слічне дзєцко», що він захотів забрати його з собою до Відня, але Васильковий тато сказав, що він свою дитину нікому не віддасть.

 

За святами, за розмовами й короткими зимовими днями приходила весна й знову треба було готуватися до такої нелегкої ремісничої справи.

 

На великих кушнірських підприємствах теж у сезон кипіла робота. На кінець 1930-х років у Тисьмениці працювала одна з найбільших фабрик довоєнної Польщі – «Фабрика виробів білошкірних». У кращі часи на підприємстві працювало до 200 робітників. У 1936 році на фабриці виправили 210 тисяч баранячих шкір, а працювало 60 працівників.

 

 

Ще була у місті «Фабрика хутряних шкір фірми Крейніс». Тут займалися виключно ушляхетненням (імітацією під дорогі хутра) і фарбуванням баранячих шкір. На цьому підприємстві працювало від 70 до 80 робітників.

 

Тисьменицькі цехові кушнірі об’єдналися у товариство з обмеженою відповідальністю «Підприємства кушнірські». Вони займалися ушляхетненням баранячих шкір і пошиттям хутрових шапок. До ушляхетнених відносилися нутрієти і біберолі. Перші – це баранячі шкіри, фарбовані у світло-коричневий колір і стрижені до висоти попередньо вирівняної вовни 15-18 мм; другі – уже фарбовані в темно-коричневий колір і стрижені до 14-21 мм.

 

Особливо відомою була фірма М.Корна. На фабриках стали застосовувати поряд з хлібною й хімічну виправу, а у штат робітників була введена посада лаборанта-хіміка.

 

Прихід «золотого вересня» повністю змінив життя міста. Фабрики націоналізували, у кушнірів відібрали сировину й поставили їх поза законом. Не поміг би й суд, у якому колись намагалися вирішувати свої спірні питання тисьменичани. Треба було сидіти тихенько, щоби не вивезли на Сибір чи до Казахстану, як родини Крейнісів чи Бахоша.

 

 

Якось у неділю після служби Божої червоноармієць біля церкви роздавав газети. Цікаво було: що там пишуть ті москалі? Простягнув і собі руку по газету кушнір пан Владзьо, прибраний, як до церкви – у костюмі й краватці, а йому: «Только в рабочие руки». Не знав «освободитель», що так одягалися тисьменицькі кушнірі. А за своє життя вони добре натягалися, й не один заробив собі пропуклину, виправляючи шкіри.

 

З приходом німців фабрика продовжила свою роботу. Шилися для фронту кожухи, куртки й шоломи для пілотів.

 

Закінчилася війна, Повернулися «другі рускі», і знову запрацювала фабрика, беручи соціалістичні зобов’язання, виконуючи й перевиконуючи п’ятирічні плани за два роки, а кушнірам довелося пристосовуватися до нових порядків. Зі сіл ще приходили по старій пам’яті замовляти кожухи. Але треба було бути обережним, бо по хатах шастали фінінспектори. Уночі навідувалися українські партизани, які теж потребували кожухів. Десь треба було діставати шкіри, закінчувалися колишні запаси фарби, ниток для вишивання, розсихалися прикадки, п’яла, вже не біліли шкірами береги Ворони.

 

 

Фабрика щораз більше набирала обертів. Будували нові цехи, збільшували обсяги переробки сировини й випуску готової продукції, яку постачали в усі кутки Радянського Союзу. Але з отриманням Україною незалежності все чомусь почало зменшуватись.

 

 

Нині традиції давнього кушнірського ремесла відповідно до сучасних стандартів намагаються продовжувати «Тикаферлюкс», MPV Ukraine, менші фірми, які зайняли місце колишньої великої хутрофірми, і цілий ряд приватних підприємств, про що свідчить велика кількість у місті крамниць із хутровими виробами.

 

 

Раз на рік у великий піст ще збираються до церкви на сорокоусти представники кушнірських і шевських родин, щоби помолитися та згадати давніх ремісників, які так багато зробили для теперішньої слави хутрового міста.

 

Але, попри намагання родин спадкових кушнірів зберегти пам'ять про давнє ремесло, час невблаганно стирає імена старих майстрів, рецепти «хлібної виправи», види кожухів, таких незамінних колись у житті багатьох людей. Адже кожух не тільки зігрівав і прикрашав тіло. Його стелили, коли одягали молоду до шлюбу, його клали під голову, коли душа важко покидала тіло. Нема вже тих кожухів – десь з’їла міль, а десь спалили. Лише в давно осиротілій кушнірській хаті, яка доживає свого віку, де вітер, що вільно гуляє попід сволоками, давно видув запах баранячих кожухів, ще дивом уцілів наперсток на заржавілій голці, забитій у віконну раму.

 

 

 

04.02.2018