Вівісекція: про потребу і засоби

Різати по живому... Або про необхідність катарсису

«Нудніше ніж дивитись львівські вистави – тільки читати довжелезні статті про них Тараса Федорчака»

"Вівісекція" - театр ім. Лесі Українки

Театр і війна

Не тягне писати про театр. Перші-ліпші новини відволікають і повертають думки далеко від театру. Ні, я далекий від того, щоби кричати «Які театри?! Як можна?! Війна на дворі!». Але ж… «Всі антрепренери знають, що під час революцій збори в театрах падають, а під час війни – зростають», – вичитав в мемуарах Немировича-Данченка. Цікаво – от Ви, хто це читає, відчуваєте в останні півроку потребу піти в театр? І ще цікаво – чи дійсно зараз зростає відвідуваність театрів? Чи виявився театр зараз якось особливо потрібним людям? Чи зміг запропонувати їм чесну і насущно необхідну розмову, в той час, як градус політичного і суспільного життя піднявся настільки високо?

Ні, я, знов-таки, не маю на увазі досить спрощений, на моє переконання, принцип «вчора в новинах – сьогодні на сцені», який пасує радше, умовно кажучи, «естраді» (хоча не маю нічого і проти цього принципу – але «в тому числі», а не «насамперед»). Якщо твір не має художнього перетворення і осмислення, дублювання на сцені новин мені видається жалюгідним, порівняно з тими ж новинами. І ще я не вважаю, що митець повинен передовсім перейматись тільки і виключно «служінням державі і народу». Але мене таки найбільше в театрі зараз хвилює – як зможе театр в силу своїх можливостей допомогти суспільству і країні? Суспільству, яке, через нещодавнє видалення пухлини і інвазію інородних тіл, переживає болісний стан гострого запалення. І необхідне в тому числі і мистецьке освоєння, осмислення, введення в культурне життя того, що відбувається. (Саме з такого осмислення і починається для нас європейська драматургія: найдавніша зі всіх уцілілих драм – трагедія Есхіла «Перси» про щойно завершену греко-перську війну).

І крім того мене хвилює – чи будуть їздити наші театри підтримувати бійців на фронті? Бійців, які знаходяться в умовах найжахливішого стресу – аж до можливості самогубства. А якщо поїдуть – що їм повезуть? І чи зможуть актори знайти відповідний градус акторського існування, не збрехати звичним напрацьованим набором награних «навичок», а саме знайти ту мистецьку чесність, яка не буде штучною для людей, в яких загинули друзі і близькі, які бачили смерть, самі дивились їй в очі?

"Вівісекція" -- театр ім. Лесі Українки

Мистецтву в умовах нашої країни зараз просто необхідно згадати в тому числі про свою терапевтичну функцію. Чорнуха і трешняк, які в нас так люблять запозичувати з «продвинутої» (але благополучної і комфортної) Європи – покликані виконувати свої функції, затребувані в «продвинутих», але благополучних і комфортних суспільствах. Тому саме там й вони виникають. Якщо ж згадати всю інформацію, яка мені траплялась про акторські бригади (в тому числі театру, в якому я працював) на фронтах Другої Світової – то вони грали в основному комедії, естрадні жартівливі сценки, героїчні твори про перемогу і українські мелодрами... Наприклад, популярною була та ж «Наталка Полтавка», бо саме в такому репертуарі була потреба. Тож не треба лякатись в мистецтві певного «ескапізму» – відволіктись, забутись, розважитись хоч на якийсь час – це теж зараз дуже важливо. Хоча я і не закликаю до виключно розважального матеріалу. Те, що грали для фронту, відрізняється від репертуару в тилу (у Львові, наприклад, в 1943 р. вперше в Україні поставили «Гамлета», тоді ж ставили «Одержиму» і «На полі крові» Лесі Українки).

Звичайно, не можна тільки «ховати голову в пісок». Будь-який психолог вам скаже, що сльози – теж потрібні, і мають важливу терапевтичну функцію «виплакування стресу». Але осмислення, емоційне-інтелектуальне освоєння пережитого в мистецтві не обов’язково відбувається в документальній формі «з вулиці – на сцену». Більше того – певний люфт, відстань між глядачем і мистецькою історією допомагає інакше і трохи по-новому поглянути на пережиті події, осмислити їх об’ємніше. Відштовхуючись від Аристотеля: дві насолоди від мистецького наслідування – впізнавання і пізнавання; впізнаючи знайоме в мистецькому відтворенні, дивлячись через призму певної інакшості, – пізнаєш.

Чому, наприклад, Толкін під час війни пише не «Хроніки бойових дій», а створює свій знаменитий фентезійний світ ? (Згадайте, наскільки часто цитованим за останній рік став «Володар перстенів» в постах і роликах соцмереж – не менше, ніж Оруел). Чому Екзюпері в розпал боїв пише не тільки враження від фронту, а раптом «казочку» «Маленький принц», яка і виявляється особливо гостро затребуваною тоді – і донині? Нехай мене виправлять чи уточнять психологи, але події, які в житті викликають деструктивні переживання (страх, стрес, депресію), представлені на сцені – здатні викликати очищення. І не тільки тому, що на сцені це – симуляція. А тому, що в мистецькому творі додається момент співчуття: коли через певну схожість ідентифікуєш події (чи персонаж) з власним досвідом, але співчуваєш персонажу як Іншому (Ближньому). Страх самозбереження, страх за себе – руйнівний в емоційному плані. Страх за іншого, страх зі співчуття – очищує . «Страх і співчуття сприяє очищенню подібних почувань», – писав той же Аристотель, з чиєї руки це і стали обзивати катарсисом – первісно медичним терміном, до речі.

"Вівісекція" -- театр ім. Лесі Українки

Про львівський театр ім. Лесі Українки

Отож, з наведених вище причин я не годен писати зараз повноцінні рецензії на вистави. Але остання прем’єра – «Вівісекція», поставлена новим керівником театру ім. Лесі Українки Олексієм Коломійцевим, все ж таки (разом з попередньою «Dіvкою») є певним дебютом наче б то нової театральної сили. Сили, яка заповідається (чи то – позиціонується) на щось так ніби й відмінне від усталеного театрального середовища Львова. Тому в дилемі «проігнорувати не варто писати» вибрав середнє – обмежусь лише окремими принагідними тезами і думками з приводу прем’єри, які я таки здолав зафіксувати. Але, знаючи про конфліктну ситуацію навколо театру, пов’язану зі зміною керівництва (а хтось взагалі може пригадати, коли в наших театрах зміна керівництва проходила б безконфліктно? І не тільки у львівських), вважаю за потрібне відразу висловити свою позицію, щоб уникнути можливого використання моїх слів в конфлікті.

Не маю сумніву, що попередній керівник Людмила Колосович щиро намагалась розвивати свій театр: започаткувала фестиваль (який, щоправда, пройшов лише 1 раз, але, певно, не з її вини), «вибила» театру ім’я Лесі Українки (за які гріхи це Лесі?), вела студентський курс (щоправда, розпочатий (та й, за великим рахунком, закінчений) не нею), запрошувала до постановок режисерів з інших театрів і міст (якої якості були ці постановки – то вже інша розмова). Але після чотирьох переглянутих прем’єр я перестав ходити до цього театру. Як глядач, який на той час не збирався писати ніяких рецензій, я вирішив дозволити собі таку розкіш – дихати вільно і не змушувати себе висиджувати нові театральні мордації. Тим більше, що враження, які приносили мої знайомі від наступних постановок, не спонукали мене навідатись туди знов.

Масові звільнення, якими так дорікають п. Коломійцеву, вважаю цілком адекватною річчю – керівник (тим паче керівник-реформатор, – а саме про це йдеться, бо «ніякий» статус театру з «ніяким» обличчям вимагає тільки реформатора) повинен мати до певної міри карт-бланш на створення свого колективу, за рівень якого він хоча бути відповідальним. Зрештою, попередній керівник починала зі звільнень не менш масових. Тому зміну керівництва в театрі не можу оцінювати інакше, як в позитиві. Тим паче, що володіння новим керівником режисерською професією видається мені не до порівняння переконливішим – попри все.

Власне «Вівісекція»

"Вівісекція" - театр ім. Лесі Українки

А тепер про «попри все»

Вибудуваність. Як я щойно сказав, вистави п. Коломійцева збудовані міцно, з очевидним володінням професією. Дуже важливо, коли в режисера є відчуття композиції, темпоритму: де зробити акцент, де заповільнити, де прискорити, де – крещендо, де – димінуендо, де зупинка і тиша, де – тутті, де фермата і т.д. (Хоча півтони у цій, досить різкій і крикливій речі, не передбачені). Все це – як наявність слуху для співака. Це – фундамент. Усілякі концепції – це вже наступні поверхи, які успішно заваляться за відсутності фундаменту. (У нас, на жаль, доста «глухих співаків» – мені з кількома доводилось працювати). Зрештою, саме так (структуруючи, видозмінюючи і перетворюючи саму сценічну коробку) з цією сценою ще ніхто не працював (широкоекранний формат, титри, симультанний принцип монтажу двох кадрів з дією і т.д.).

Текст. Вистава створена за віршами російського поета Миколи Олєйнікова (близького до чорногуморних абсурдистів оберіутів). Вірші покладені на музику самим режисером. Але, оскільки тексту в піснях прослуховується від сили 20%, – говорити про ці тексти, як про реальну складову впливу вистави, а не тільки, як про відправну точку, «інспірацію», – поки не доводиться. Та й зловив себе на враженні, що сюрреалістичні картинки вистави цілісніше і багатозначніше «звучать» просто під музику без пісень, без додаткового навантаження текстом. (Хоча, можливо, це власне таки через те, що тексту не чути)

Акторство. Аналогічно не доводиться говорити і про якісь акторські роботи чи навіть моменти, хоча шпарини для акторської гри в виставі все-таки є. І це при тому, що фізично актори працюють на совість: гасають, вигинаються на межі з акробатикою, скачуть, гепають собою – як має бути! Але як тільки актори починають існувати не просто як режисерська функція, а щось грати чи говорити… може, я відвик від театру взагалі, але мене постійно разить брехня існування і мовлення. Виняток (справедливості ради) – непогане наслідування мови Чуркіна (Євген Чистоклєтов) у сцені «Засідання радбезу» (доки актор не починає награвати «загубив сторінку»), і стилізація німецької мови (Оксана Цимбаліст) у цій же сцені. Вставна сцена «Сорочинський ярмарок», яка мала б стати знущанням над «шароварним» театром, в перший момент – таки вражає і смішить перепадом естетик. Але далі ця сцена виявляється знущанням над власними акторами – в грі немає стилізації, люфту, пародійного відсторонення і обігрування такої манери, – розумієш, що так би ці актори і грали, бо інакше не звикли (і так, очевидно, і грали в цій виставі, яка досі йшла в репертуарі театру, – але я бачив трохи інший склад).

Все сказане про акторську гру у «Вівісекції» стосується й «Divки». Все ж таки, коли режисер не працює з актором, власне як з Актором, – нехай тоді краще залишаються цілковитими рухомими манекенами і не розтуляють рота. Або треба працювати і над органікою, і над стилізацією – а це тонкі речі.

Наслідування. Вистави Олексія Коломійцева варто переглянути вже хоча б для того, щоби зрозуміти, наскільки крутий все-таки Андрій Жолдак. Хоч би що там закидали Жолдаку про «безідейність», «звітреність» і т.п. – його гра стилями, естетиками, цитатами на кілька голів вища, тонша, рафінованіша, естетично чистіша (хоча і в нього, звичайно, бувають свої прогари).
В «Вівісекції» є наслідування Жолдака аж до прямих запозичень. Тільки от Жолдак це робив 10-15 років тому. Особисто я не бачу нічого особливо поганого в наслідуванні. Не всі можуть бути піонерами і апостолами нового стилю. Хтось стає апостолом апостолів. Або апостолом апостолів апостолів (і т.д. :) ). Послідовники створюють фон, мистецький напрям, середовище для стилю. Вони впроваджують ці ідеї в суспільство на інших (переважно нижчих) рівнях і формах, розвивають і вичерпують їх, розкладаючи до елементарних частин, з яких формується ґрунт, на якому і виростає потім щось нове.

Постдраматична естетика цієї вистави – це те, чим навіть харківський театр хворів десятиліття тому. Але – так, дійсно, серед наших львівських режисерів такого не було, то чому ми маємо бути імунними від цього напрямку? Імунітет з’являється від зіткнення з чимось. Очевидно, львівській публіці варто цим перехворіти (якщо воно таки виявиться досить заразним, в чому я не певен). Шкода, що не відхворіли раніше. Тільки от знову – я не певен, наскільки таким репертуаром можна згуртувати навколо себе публіку: це не аж настільки високо для інтелектуалів, не так вже й продвинуто для знаючих хіпстерів, не надто доступно й демократично для іншої публіки. На початках може спрацювати новизна для «неляканого» глядача, але вже варто замислитись – що далі?

"Вівісекція" - театр ім. Лесі Українки

Мода

«Якщо мода стала загальною, вона віджила». Марія фон Ебнер-Ешенбах
«Мода – це те, що виходить із моди» Коко Шанель

«Мода прощається, знущаючись над нами» Коко Шанель

Безумовно, мода в театрі – не така, як на подіумі, вона не міняється щосезону. І все ж таки вона є, і має свої тренди. Коли тобі як глядачу трапляється певна критична кількість подібних подразників, вони перестають вражати і набридають, ти вже не можеш їх сприймати як «актуальне» (і чим яскравіші ці подразники, тим меншою може виявитись ця критична кількість). От – хочете бийте, хочете лайте – ця вистава справляє на мене враження «щойно вчорашнього дня», коли модне – щось таке подібне, але вже інакше. А для моди немає гіршого за «щойно вчорашнє», краще вже «позапозавчарашнє» – воно «вінтажне» і в перспективі – завтрашнє). А якщо серйозно, то у львівських театрах повно всякого зовсім трухлявого і не те що вчорашнього, а просто здеградованого і непрофесійного. Але от коли є претензія на певну планку (тут – на актуальність і продвинутість), це викликає відповідні вимоги до втілення цієї конкретної претензії – так вже є.

Стиль

«Елегантність полягає в тому, щоб одягатися як всі, але на неповторний манер» Коко Шанель
«Моду можна купити. Стиль необхідно мати» Коко Шанель
«Людина, яка в усьому слідує моді, не може бути цікавою» Вів’єн Вествуд

Мода модою, а є ще Стиль – те, що розкриває індивідуальність. А індивідуальне – поза модою, тим і цікаве. І от в виставах «Divка» та «Вівісекція» я не можу для себе відцідити, відфільтрувати саме індивідуальної складової. Надто все чемно і в рамках канонічної «прогресивності», умовно кажучи «авангардного мейнстріму». І всяка «нечемність» – дуже чемна згідно з цією канонічністю, всякий «вихід за рамки» – цілком в рамках тренду і «виробничих стандартів умовно-прогресивного режисера»:

– Прогресивно ставити українську класику трагічно і ахроматично – будь ласка, всі трагічно витанцьовують в вічних білих народних сорочках;

– в тренді «нетрадиційне трактування»: робити зі старих персонажів молодих – маєте;

– голі дупи, як засіб сказати, «що ми про це думаємо»? – наявні!;

– «еротичний момент» full frontal nude – і це є;

– доза позерського епатажу в самопрезентації – присутня! («ви дивитесь складну виставу», «не для всіх» і т.п.);

– нецензурна лексика – і тут можна поставити галочку.

Отже, типовий джентльменський набір, рекомендований для середньостатистичного продвинутого режисера. А в чому індивідуальне? Де порушення цього мейнстріму? «Здивуйте мене – і я до вас прийду», – казав Кокто. І мені страшенно хочеться бути здивованим, – не шокованим, епатованим, обкладеним матами, тиканим мордою в гівно (це давно не нове) – а здивованим тим, що вибивається з трендів, несподіванкою в творчості, відкриттям, живою думкою і емоцією. Бо творчість – це новизна за визначенням, це своє, індивідуальне, те, що ти приносиш у цей світ. І індивідуальність завжди цікава, навіть якщо не епатажна. І хочеться бачити саме її – і в акторстві, і в режисурі, – а не набір випрацюваних до тебе позерських поз.

Страх і співчуття. І останнє, вже зовсім суб’єктивне. Перечитавши таки отого Олєйніковскього «Таргана» (а по дорозі трохи й інших оберіутів), я зловив себе на думці, що ота комашина, при всій жалюгідності, фізичній відразливості, очевидній іронічності, абсурдності – таки викликає в мене співчуття. Не те, щоб це співчуття було дуже характерне для оберіутів, але час від часу таки проскакує, от спробуйте самі перечитати: Николай Олейников «Таракан». Там буквально починають стирчати вуха Кафки, а за ним і всього абсурдно-екзистенційного ХХ століття. (про цитату графомана Лєбядкіна, яка відсилає до «Бісів» Достоєвського – взагалі мовчу. Мовчу). А в виставі це співчуття для мене відсутнє. Безумовно, режисер має право його відкинути, вибудувати той світ, який вважає за потрібне. Але без співчуття – виходить таки убогіше за оригінал. Не мелодраматичне чи якесь сопливе і крикливе жалібництво, з бажанням «гладити по голівці». Але бодай точковий момент співчуття, який під всім абсурдом підводив би людяну риску, відтіняв і давав глибини, додаткового виміру всьому тлуму на сцені. Тоді б і вистава не сприймалась досить пласкою, «епатажно-розважальною», калейдоскопом картинок-«жахливчиків». А саме так, я думаю, сприйняла постановку більша частина публіки (читав і чув такі відгуки). В підсумку – коли в п’ятнадцяте відривають на сцені чиюсь ніженьку, стає вже якось нуднувато…

І знов – театр і…

І, повертаючись до початку статті, – що може зараз запропонувати нам театр? Чи виявиться він здатним відповісти на запотребувані суспільством його можливості і функції – в тому числі терапевтичні? Чи в самозабутній гонитві за модою («актуальністю», «постдраматизмом», «документальністю» чи там яким ще черговим «вам в обличчя»), звинувачуючи традиційні форми в «небаченні проблем», сам виявиться нездатним побачити реальні насущні потреби життя за стінами культурних закладів, центрів, фестивалів тощо.

Треш і чорнуха створюють ілюзію «висвітлення проблеми» і навіть спонукають її творців і ретрансляторів ставати в позу «тільки ми говоримо про проблему», «ніхто крім нас». І дальтонічно не бачити інших потреб і функцій мистецтва, ніж тільки, наприклад, «виводити із зони комфорту». Бо ж ми, блін, всі зараз просто погрузли в суцільному психологічному комфорті, куди вже комфортніше – навіть не знаю?!... Для мене тепер стало зовсім очевидним, що насправді в такому мистецтві найчастіше все зводиться не до реальних проблем і потреб людини чи суспільства, а все до тієї ж моди – на стилістику, на методику чи на тематику. (Але це я вже не зовсім про «Вівісекцію»).

Просто, якщо вже різати по живому (по дійсно живому, яке ще треба в публіки намацати) – то варто знати, для чого? Щоби мистецтво не ставало «доктором Пі» і не лікувало депресію лоботомією, а само залишалось живим, живлячи (а, може, й оживлюючи) і глядача.