Іван ЮЗИЧ

 

 

До Дня працівників освіти

 

 

 

До Торонто я прибув наприкінці 2001-го. Звісно ж, діймала цікавість – чим живе наша діаспора у цьому найбільш українському місті західної півкулі?

 

Жило патріотичне крило канадських українців, звісно ж, болями й проблемами материзни. А переважною темою громадських засідань виявилась боротьба за визнання УПА воюючою стороною у Другій світовій.

 

Боротьба ця точилася не на жарт. Які оратори кресали з трибун! Хоча б велемовного і палкого Аскольда Лозинського згадати...

 

Мені також хотілося попросити слова. Але звик дотримуватись субординації.

 

Хотілося ж сказати щось на зразок:

 

– Люди! Озирніться довкола! Вслухайтесь – хіба гримлять вибухи, лунають кулеметні черги? Бійці УПА своє відвоювали – слава їм! Зараз – інша війна. На передовій – викладачі української мови!

 

У вухах моїх лунав почутий перед тим монолог української вчительки:

 

– Я ненавиджу свою роботу! Я кожного разу боюся заходити до класу. Іду туди, як на ешафот. Я одягнена найубогіше серед учнів. Вони кплять з мене і з української мови. Мої зусилля і нерви ідуть намарне!

 

...Перед Канадою мені трапилось пожити в Ізраїлі. Мова для тамтешнього суспільства – безцінний, дарований Богом скарб. Початкова, до шостого класу, школа – суцільний патріотизм. Циклічно вивчають Тору і релігійні свята: Пурім, Рош-га-Шана, Сукот, Хануку, Шавуот, Лаг-ба-Омер, Йом Кіпур... Детально розбирають і відзначають Шоа, День Незалежності, День загиблих у війнах Ізраїлю... Випускник школи безальтернативно стає патріотом.

 

Розуміючи важливість праці вчителя, держава кожен сьомий рік оплачує йому як відпустку – для поновлення сил.

 

...Канада також країна іммігрантів. Новоприбулі діти зазвичай уже через кілька місяців вільно спілкуються англійською. Хіба може бути інакше?

 

Патріотизму у школах дещо менше, але навчальний день розпочинається співом гімну. Для дорослих, як і в Ізраїлі, існує розгалужена мережа курсів – безкоштовних і за символічну плату.

 

...Моя дружина освіту отримувала у Вільнюсі. З нечисленних російських груп в університеті не було ходу у ряд престижних закладів – наприклад, в Академію наук. Це призводило до втрат: здібні випускники (як-от математики або фізики), що не володіли в достатній мірі литовською і хотіли займатись наукою, покидали республіку.

 

Але влада тодішньої радянської Литви йшла на принцип: мова – понад усе!

 

...Багато років тому мені випала нагода поспілкуватися з Надею Яцик, дочкою героя книги Михайла Слабошпицького “Українець, який відмовився бути бідним” – Петра Яцика. Започаткований свого часу цим меценатом «Конкурс знавців української мови», як на мене, – найвагоміше, що зробила канадська діаспора для України. Так от, сильна, елеґантна, але помітно втомлена пані Надя з обуренням говорила:

 

– Як це так? Я фінансую конкурс, а прилітаю до Києва – там роз’їжджають на автомобілях, які мені й не снилися. Офіси у центрі Києва незрівнянні з моїм у Місісазі. Скрізь киплять дорогущі розваги, а грошей на конкурс немає!?

 

Важко було не погодитись. Боротьба за мову – справа не діаспори, а самої України. Але...

 

З тих давніх пір на Батьківщині змінилося кілька режимів. Хлопчики й дівчатка, що сиділи за партами, виросли. Немало з них залучились у проросійські референдуми в Криму й на Донеччині. Декотрі узяли автомати і вступили у “ополчення” проти своєї держави.

 

Тепер Україна приносить незчисленні жертви, витрачає грубі кошти на війну. Звідкись ці кошти віднаходяться. Чи не можна було відшукати їх раніше, аби запобігти трагедії? І, якщо не виховувати юне покоління зараз, хіба можна бути спокійним назавтра?

 

Матеріальний стимул – хотілось би, чи ні – першочерговий. Влада СРСР свого часу дала учителям російської 15-відсоткову надбавку до зарплатні. Це – добре пам’ятаю – дозволило викладачам “мови міжнаціонального спілкування” зверхньо поглядати на колег.

 

Підвищення плати вчителям української мови викликало би ланцюгову реакцію. Підняло б інтерес до професії. Конкурс у педагогічні виші зріс би, привабивши кращих. Відповідно, статус мови у масовій свідомості змінився би.

 

Зараз волонтери відчайдушно допомагають бійцям на фронті. Це прекрасно. А чи надійде в оновленій країні допомога бійцям фронту освітнього?

 

Чи визнають їх колись хоча би воюючою стороною?

 

 

04.10.2014