Здається, він мене переслідує. Ходжу на концерти з його музичними творами у Варшаві, у Будапешті знайома призначає мені зустріч на вулиці його імені, у Відні виходжу з підземки й стаю на зірку з його прізвищем, у Берліні він дивиться на мене з наклейки в туалеті. Але перш за все він присутній у закарпатстькому Виноградові – там, де виріс, де дав перший концерт, де наслухався місцевих мелодій і сам почав писати музику; зрештою, звідки виїхав; і куди повернувся ще раз, аби ще набратися мелодій. Він – Бейла Барток.
Ми з ним сусіди по дитинству. Розминулися всього на якусь сотню років, але байдуже, у світі були й більші трагедії. Бо я його відчуваю – там, "попід Чорною горою, де Тиса хвилями шумить. Де з виноградною лозою рідне місто гомонить". А Бейла, безсоромний і нахабний, як усі мадяри, нагадує мені про себе за кожної, навіть найгіршої, нагоди. Він як сумління, яке починає щеміти в найнесподіваніших місцях. Як ось зараз.
Я пишу ці слова над Атлантичним океаном. На борту трансконтинентального лайнера Iberia Airlines, який виконує рейс із Ріо-де-Жанейро до Мадрида. Крісла оснащені бортовими комп'ютерами, в яких пасажири можуть обрати меню ланчу для себе, переглянути інформацію про політ, увімкнути фільм з віртуальної колекції чи послухати музику. У медіарозділі – новинки світового кінематографу, оскароносні фільми останніх років, популярна американська й еспанська музика. Не обійшлося й без класики – вочевидь, для вибагливіших меломанів. У цьому розділі можна знайти концерти музики Моцарта, оперу "Кармен" у виконанні Марії Каллас, твори Бейли Бартока. Я не втримуюся перед спокусою почути давнього друга – і вмикаю його концерт для скрипки і фортепіано.
Ті, що вже чули музику Бартока, розуміють, чому його зараховують до трійки найвизначніших композиторів ХХ століття і одного з найбільших реформаторів музики усіх часів. Розкрученіші і попсовіші Стравінський і Сметана нервово курять збоку, коли Бейла комбінує різноманітні й часто непоєднувані мотиви. Модернізм як він є. Секрет Бартока полягав у глибокому дослідженні фольклорних джерел, у відчищуванні намулу, у вилущуванні кістяка, скелета мелодії, праісторичної основи музики. Українські, румунські, угорські мелодії він поєднував з африканськими чи індіанськими. Знав, що там, на споді, музика має одне лице. Це знання подарувало йому світову славу.
Концерт для скрипки й фортепіано Бейли Бартока лоскотав мої вуха, небо за ілюмінатором сяяло блакиттю, а я слухав виноградівські, закарпатські, українські, центральноєвропейські – так би виглядало масштабування – варіації. Упізнавав у фрагментах ту музику, яку досі в наших краях грають на весіллях, співають після чарки, якою заколисують дітей. Тішився, що маю таку нагоду, бо Бартока не дають в ужгородській філармонії, не кажучи вже про чернівецьку чи київську. Цікаво, чому?
Може, через те, що ім'я Бейла – не зовсім українське. Але у нас і українських композиторів рідко грають. Може, не люблять музики? Це більше схоже на правду, особливо вкупі зі страхом змінити й оновити вивчений репертуар. Будапештський симфонічний оркестр не приїздить щороку до Виноградова й Ужгорода, щоб заграти Бартока. Їх ніхто не запрошує. Не запрошують, бо не існує Міжнародного музичного фестивалю Бартока. Не існує, бо нікому його організувати. Нікому організувати, бо в нас заведено за життя не давати дихнути, нищити й переслідувати, а після смерті забувати найміцнішим забуттям. Так у нашій частині світу прийнято – незалежно від громадянства чи національності.
Чи зміниться щось від того, що я вкотре напишу ці рядки? Ні. Уся ця безнадійна й марна праця схожа лише на світло прожектора, який раз у вічність вириває з густої темряви чиєсь обличчя. Але я мушу зробити це, щоб на якийсь час звільнитися від свого переслідувача, сусіда й нав'язливого друга – Бейли.
Може, мені таки урветься терпець, я візьму пляшку віскі, диск Бартока й піду до директора філармонії. Переконати, що зараз слушний час починати виконувати музику Бейли. Я вже навіть вигадав основний аргумент: "Його музику грають навіть на небесах!".
