Історія кожуха (1897)

[Історія кожуха. Львів, Накл. ред. «Гр. гол.», 1897. 10 с.(Хлопська б-ка, IX)]

Був собі кожух. Простий баранячий кожух, навіть не надто новий; правда, не латаний, та вже порядно проходжений, просяклий запахом людського поту, з поблеклими від давна прикрасами, що колись надавали єму характер типового покутського кожуха. Словом, тепер то був кожух звичайний, буденний, невидний, не цікавий для етнографа-аматора і на око не маючий найменчого права до гордости.

А про тото він був дуже гордий і в бесідах з самим собою, котрі вів звичайно в нічній темряві, висячи на жердці над постілю господаря, чванив ся та виносив ся незвичайно.

,,Щож то, — міркував він, — котрий кожух, котре футро, котрий опарат церковний має більше право до гордости й поваги від мене ? Правда, лисам, покритим гранатовим сукном більше панькають та шапкують, перед опаратом церковним більше припадають, та що тото значить! Все про люсьдке око ! Бо, кажучи правду, якіж йіх заслуги? хиба тілько, що одно від одного більше коштують. Чи можуть же вони зрівнати ся зі мною, простим, бідним кожухом, що своім натуральним теплом огріваю всю родину ? Так! сміливо можу сказати, що без мене одного ніхто, але то ніхто з родини мого господаря не міг би підчас зими виглянути з хати. Бо я йіх єдиний кожух, єдина тепла одежа. І нехай міні вельможні лиси і вовчі шуби покажуть одну одежу, що так вірно, невтомимо і безкористно служить свому господареви, як я! Тілько що перші кури запіють, уже встає господар, тягне мене з жердки та йде до стайні досипати худобі січки з вівсом. Верне зі стайні і стане до праці, різати січку для коней, уже господиня накидає мене на плечі та йде до стайні коровину видойіти. Верне від корови, знов господар одіває мене на себе та іде на подвірє дров нарубати Нарубає дров напоіть коні коло криниці, коровину, води принесе і вертає в хату, але міні нема супочивку. Вже мене одіває донька, дівчина, що йде на цілий день прясти до богатого сусіда, за ложку страви та за сердечне спасибі. Тілько що  туди прийде, служниця того богача несе мене знов домів, бо мушу повнити нову службу. Синок господаря, семилітній хлопчина ззівши кусник хліба з чосником і мисчину теплоі затирки, мусить іти до школи. Тож бере мене також на своі дрібні плечі, хоть майже по кістки йому сягаю і долішнім кінцем тягну ся по снігу, і йде до школи. Тай тут я не можу довго забавити. Ще в сінях знимає мене з хлопчини парубок — слуга другого сусіда богача, що потребує мого господаря, аби йшов молотити або гній зі стайні викидати. А в полудне, коли діти виходять зі школи, знов той самий парубок несе мене до школи, щоби я хоронив від морозу хлопчину, як вертає домів, а з дому несе мене знов до господаря, а вечір знов мандрую по доньку. І так цілісінький день переходжу, як ткацький човник з кута в кут, із плечей на плечі, від праці до праці, завше до услуг готовий, завше пожаданий, тужно очікуваний і з дякою приниманий. Справді так жити, то значить не дурно жити! То значить сповняти своє призначенє, служити ретельно, бути пожиточним! Так живучи, можна чути ся вдоволеним зі сповненя своіх обовязків, можна чути ся гордим.“

Оттак міркував собі сердечний кожух. Одно тілько його смутило, що надто швидко зуживав ся.

„Чую, що не довго вже міні животіти. Незабаром шви потріскають, волос вилізе, ба навіть шкура де-не де вже починає тріскати. І щож тоді зробить мій бідний господар ? Знаю. що вже від давна найгорячійше єго бажанє — стягнути ся на новий кожух, та як же далеко до здійсненя того бажаня ! Від коли пан дідич ліси повирубував, нема зарібку з кіньми в зимову пору. Овець не держить, а що руками зимі заробить, то ледви стає на яку таку обув і на податок. Відкиж тут до кожуха ? А без кожуха зимі як без духа ! Ой, тяжка хлопська доле !

II.

Одного дня зайшла маленька зміна в розкладі услуг кожухових. Ранок минув, як звичай.

Кожух відвів хлопчину до школи, коли се прибігає єго господар, батько хлопчини, в легкій полотнянці. Вбіг до школи, учителя не було — і хухаючи в пальці, сказав швидко хлопцеви :

„Юруню, дай но міні кожух ! Пан дідич по мене прислав, каже міні йіхати з єго фірами в ліс.

„Ой, а як же я верну зі школи без кожуха?" повідає хлопець, скробаючи ся в голову.

„Візьми, синку, ноги на плечі і біжи хутко, то загрієш ся, нічого тобі не буде“ — сказав батько, одягаючи кожух. „А може Бог дасть, що в дворі знайду ліпшу роботу, то на другий кожух стягнемо ся“ — додав, щоби потішити затурбованого хлопчину.

Того дня вже кожух цілий день не злазив з плечей господаря Коли вечір оба вернули домів, кожух у трьох місцях потріскав на рукавах, і господар воркотів невдоволений, бо окоман за роботу мало заплатив і навіть на другий день приходити не казав.

Та найгіршу біду застали дома: Юрцьо лежав хорий. Горячка зйідала хлопчину, спеклими устами стогнав без тями і тілько одно повторяв : в боці мене коле, ой коле !

Від того дня змінила ся доля кожухова. Хлопець не ходив до школи. Що там радили, як хухали і шептали і плакали родичі, не вмію того сказати. Досить того, що полежавши зо дві неділі, Юрцьо подужав. Аджеж тверда хлопська натура! Щезла горячка, перестав кашель, не стало колотьби в боці, тілько лишило ся ослабленє. Рвав ся хлопець до школи, та мати, бачучи єго безсильність, не хотіла єго пустити.

Коли се одного, разу власне як ціла родина сиділа коло миски затирки, а кожух висів на жердці, двері отворили ся і ввійшла в хату пресвітла власть громадська: десятник і присяжний.

„Слава Ісусу Христу ! — сказали, входячи.

„На віки віков амінь“ — відповів господар, встаючи від стола.

„Час до обіду“ — сказала господиня.

„З Богом святим, най Бог благословить“ — відповіла власть громадська.

Хвилю панувала мовчанка в хаті.

„Просимо сідати“ — сказав господар. Власть сіла на лаву.

„Щож вас, панове, до нас приводить?“ — питає господар.

„Та то ми, куме Іване, не самі від себе,“ — сказав, скробаючи ся в голову присяжний. То пан начальник нас прислав.“

„Ой, а щож там нового?“ — йойкнув господар. — „Адже шарварок я відробив.“

„He o шарварок тут ходить,“ сказав десятник. „А от, хлопця до школи не посилаєте. Пан учитель на кару єго подав. Маєте римського заплатити.“

„Римського ? Боже !“ — скрикнув Іван. — „Таже хлопець був хорий !“

„А хтож то знав ? Чому-сте про те учителеви не до несли ?“

„А Боже милий ! Чиж то чоловікови тото в голові ?“ — сказав Іван.

„Га, а ми також тому не винни. Нам наказано стягнути з вас кару, римського.“

„Хоть мене на муки тут беріть, хоть міні шинами печіть підошви, коли на моім цілім обійстю римський готівкою знайде ся!“

„Нам нічого до того, кумцю любий,“ — сказали присяжний і десятник.“ Ми, куме, громадські слуги : що нам накажуть, робити мусимо. Нема грошей, нам наказано брати що можемо. Ось кожух !“

„Куме, той кожух то наш єдиний маєток !“ — крикнув господар, як опарений. — „Без него ніхто з нас не має в чім виглянути з хати на мороз.“

Та даремні були благаня. Вже кожух був у руках десятника, котрий, оглянувши його, сказав киваючи головою :

„Ну, два, три римські він ще завше варт !“ „Не бійте ся, куме,“ — сказав присяжний. „Кожух ваш не пропаде. Занесемо єго до Юдки, сегодня принесете римського —“ сегодня вам той кожух вернемо. “

„Алеж куме, бійте ся Бога!“ — сказав Іван — „відкиж вам візьму римського ? Аджеж без кожуха в зимі заробити не можу!“

„Що нам до того ? Візьміть, де хочете ! Ми маємо острий наказ.“

„Таже кожух мокрий,“— сказала господиня, ламаючи руки. — „Коби бодай жид єго осушив, поки єго де кине в коморі. “

Та власть сих слів уже не слухала. Десятник узяв кожух під паху і не поздоровивши нікого, вийшов з хати. Вийшов за ним і присяжний. Ті, що лишили ся в хаті після того, як винесено кожух, дізнали такого чутя, як коли би винесено трупа когось найдорожшого з родини. Хвилю сиділи як остовпілі, і тілько після того мов на коменду обі женщини заридали в голос, хлопець отер сльози рукавом, а сам господар сидів понурий коло вікна ; оком слідив за властю, що ні відси ні відти впала як вихор і понесла власне тото, без чого ціла родина як стій стала в двоє бідніща і зовсім безпорадна.

III.

Минув тиждень від того дня. Іван якимось чудом добув відкись римського, заніс до війта і дістав дозвіл — узяти назад заграблений кожух. Разом з десятником пішов до Юдки, радий, що прецінь знов дочекає ся кожуха в хаті. Та радість єго небавом минула. Коли Юдка виніс кожух з комори, Іван уже з далека почув сопух гнилизни. Мокрий кожух, пролежавши тиждень у вохкій коморі, став зовсім непридатний до вжитку, зігнив і в пальцях розлазив ся. Йойкнув Іван і аж за голову вхопив руками.

„А Бог би вас побив!“— сказав, обертаючи ся  то до десятника, то до жида.

„Ни, а мене за що ?“— відповів Юдка, — „чи то я обовязаний сушити ваші кожухи ?“

„А я також тому невинен,"— повідав десятник — „Казали міні заграбити — я заграбив, решта не до мене належить.“

„Алеж бійте ся Бога“ — лементував Іван — „я римського заплатив і втратив кожух! Хтож міні мою кривду верне?“

Юдка і десятник тілько плечима стиснули.