* * *
Екзюпері відчув, що щоби бути, а не здаватись (щоби бути нервом, совістю, обов’язком, щоби бути солдатом), треба БУТИ, а не писати. Писати він не має права, поки він не Є. Він це сказав і цього дотримувався. Тільки тому ми маємо «Маленького принца». Цього ніколи не написав би той, хто не був оборонцем Франції. І це дуже умовний спосіб, коли ми кажемо, що краще би той чоловік написав би ще дві-три повісті. А той чоловік піде до дому, сяде і скаже: «Не пишеться». Нема думок. Відлетіли. Вони з’являються тільки в умовах особливого напруження на грані життя і смерті.
Ну, і, звичайно, є ті, що пишуть, бо їм пишеться (і багато пишеться). Для тих інші обставини є стимулюючі. Але, коли ми говоримо про поета під час війни, коли ми говоримо про людину, яка бере на себе обов’язок і несе обов’язок, вона має його нести, а між тим – писати.
Я не сказав би, що зараз працює на повну силу серце і розум наших «лицарів пера». Позиція лицарів пера має бути особливою, коли край твій у небезпеці, і коли ти відчуваєш, що маєш бути один за сто. Я не бачу цієї продукції, і в мене таке враження, що немає дуже глибокого переживання. Той же Екзюпері вважав, що розум чогось вартий тільки на службі серця. Власне, йдеться про велике серце з великою любов’ю і з великим прагненням до служіння.
Я би оцінив Валерію Новодворську. Вона не була інтелектуалом, але вона була особистістю, людиною з великими моральними і розумовими потенціями.
Якщо нація, яка обороняє свій край, є мобілізована духовно, то таку націю неможливо перемогти. Зараз моїми зусиллями було по радіо оголошено про мобілізацію. Про мобілізацію народу, що означає мобілізацію кожного на своєму фронті. Але щоби кожен розумів, що зараз час війни. І зараз на своєму фронті треба цей фронт тримати, і треба тримати в єдності. І схоплювати за комір тих, які хочуть нам збаламутити розум.
Якщо ми апелюємо до нації, ми апелюємо до молоді і до інтелекту молодіжного. І, очевидно, ми чекаємо нових ідей в умовах військового напруження. Вони не можуть народжуватися десь «на одшибі», вони мусять народжуватися близько до наукових центрів, де є тривалий пульс наукового життя. Тому я не став би дуже скептично говорити про наукові установи. Мусять бути наукові центри, і біля тих наукових центрів будуть люди, що подають нові ідеї.
Я думаю, що мусить бути громадське середовище, де якось активізується громадська активність. Ми боремось не тільки на фронті проти донецьких кілерів чи проти російських «зелених чоловічків». Ми боремося також на фронті громадської порядності проти корупції.
Я думаю, якщо київський водій вивісив синьо-жовтий прапорець і при цьому крутить російську «попсу» у своєму мікроавтобусі, то його просто треба зупинити, щоби він не отруював усім душу. Оце вже є громадська активність.
Мені здається, дуже важливо, коли ми говорили: «І один у полі – воїн». Знаєте, це з’явилося в середовищі солдатському. «Один у полі – не воїн». Пішла така приказка. Потім мусолили розвідницьку тему – замінили акцент і сказали: «І один у полі – воїн». Але, знов таки, про розвідників. Я вважаю, що «один у полі – воїн» – це перше гасло кожної людини. Навіть того сільського дядька, який в умовах мовчанки все ж таки запитав лектора:
– Чи можна поставити питання?
– Можна.
Лектор нічого не боявся – всі ж ставлять питання лояльні.
– От скажіть: чи комунізм придумали вчені чи робітники?
Мовчанка. Лектор, звичайно, за своїм лекторським трафаретом мусив брехати. Хоча тут висять портрети тих, що придумали комунізм, але він все-одно каже, що робітники. Мовляв, ви самі ж і придумали.
– Робітники, – каже.
А дядько й каже:
– Воно-то й видно. Бо коли би придумали вчені, то вони раніше спробували би на собаках.
Звичайно, дядька не стало після цього. Але це один у полі воїн! Раз я досі переказую десятий раз цей анекдот, значить це зброя? І скрізь може бути ця зброя, скрізь може бути громадська активність.
На Заході вас смикнуть за полу, якщо у вас із кишені випала цигарка чи якийсь папірець: чого Ви смітите? Такі дрібниці, на які ми не звертаємо увагу, – хай лихо спить! А лихо не спить.
«Один у полі – воїн» – це є дуже серйозна формула. Кожен має бути воїном і воювати там, де може бути успішним. І ніде не вмивати рук. І не перекладати на інших. Мовляв, хіба я щось вирішую? Хіба то моє діло? Твоє діло. І твій відступ, і твій пас, і твоя поразка.
З лекції в Національному музеї-меморіалі жертв окупаційних режимів "Тюрма на Лонцького в рамках 21-го Форуму видавців у Львові 12 вересня 2014
29.09.2014