«Дзиґа» для мене – це…

Вже відбулися ювілейні святкування до 20-річчя «Дзиґи», але сам ювілей триває. Тож «Z» вирішив додати двадцять до двадцяти: зібрати 20 коментарів від усіх тих, хто так чи інакше був пов'язаний з «Дзиґою» у різні часи, хто брав участь у творенні «дзиґівської» тусовки чи просто захоплювався здаля… Ми не питали привітальних слів, але просили продовжити речення «"Дзиґа" для мене – це…», бо «Дзиґа» для кожного – щось особисте.

Лука Хомчин, 6 років, постійний відвідувач:

«Дзиґа» – це велика інсталяція всіх людей, і дуже мирне місце. А ще – мамина робота, фестивалі, Кафік, Марек… «Дзиґа» – місце, куди хочеться йти завжди.

Володимир Бєглов, журналіст:

Я ще пригадую ті пізні дев'яності та ранні двотисячні, коли ми, підлітки, які світу білого не бачили, бігали в дворик поблизу «Дзиґи» і активно вдавали зі себе митців. Моя подруга, приміром, малювала в альбомі ескізи татух, які так ніколи нікому й не набила (навіть собі), а я – писав епохальні, сповнені депресій й іздриківського смутку вірші (які вчасно спалив у пориві якогось 14-літнього відчаю).

Пам'ятаю, з яким «знанням справи» ми користувалися термінологією типу «Вавілон ХХ», Кауфман і «Четвер» (хоча до «Вавілону» нас не пускали, Кауфмана ми в житті не бачили, а «Четвер» читали довго, проте марно). У той час суцільної безнадії, коли панував Великий Бартер, макарони їлися місяцями, тати спивалися, а мами втрачали молодість на базарах, оте середовище з помальованими стінами і патлатими відвідувачами було місцем порятунку і, перепрошую, надії. Ми нічогісінько з того, що там панувало, не розуміли. Нам було 12 чи 13 років, ми носили в рюкзачках пенали з фломастерами, плели фєньки і ходили на «Дзиґу». Сьогодні уже розуміємо, чому. Там було відчуття початку. А початок передбачає процес, майбутнє, сенс. На «Дзизі» починалися якісь мало зрозумілі історії, там усе рухалося, там діялося. Туди хотілося.

А зараз я дивлюся на меню кав'ярні «Квартира 35». Вгорі першої шпальти надруковано дзиґівський слоган: «Тримається, бо крутиться!» Це грайливі, легкі, усміхнені слова. А водночас – слова дуже влучні й необхідні. Ця «Дзиґа» ніколи не падала на бік, вона крутиться, крутиться, крутиться. Описує гострим кінчиком кола на поверхні, створює вир, у ритмі якого урешті-решт крутиться ціле місто.

Ціле місто відзначило дзиґівське 20-річчя. Серйозно, це не перебільшення. У дворику Ратуші були всі – курбасівці й піккардійці, владики УГКЦ й міські чиновники, екзальтовані студенточки й «молоді музиканти», великі бізнесмени і їхні підлеглі. І майже не було охорони – всі свої.

«Дзиґа» – це середовище середовищ. Це утопічний образ ідеального Львова. «Дзиґа» – це початок.

Божена Городницька, журналістка:

«Дзиґа» – це те, без чого мій Львів не існує. Я росла з «Дзиґою». Пам’ятаю, як закохалась у «Піккардійців», це були роки «Території А». Всі фанатіли від Юрка Юрченка, а я з мамою ходила на концерти в органний зал на «Піккардійців». Для мене вони теж були і залишаються вартими власного фан-клубу; тому на противагу всім юрченкам я створила такий. Навіть статут написала, але так і не зареєструвала. Такі серйозні дитячі ігри... Я приходила на «Дзиґу» в Порохову вежу і Марек, який здавався мені тоді суворим велетнем, давав мені свіжо записані касети формації. Інакше мене було не здихатись, я ж могла там годинами стирчати. Там у Порохівці я страшенно любила розглядати картини на стінах, вони були зовсім іншими, ніж ті, які нав’язували у художній школі, ніж ті, до яких мої дитячі очі звикли; мабуть, тому вони мене і цікавили. Це потім я дізналась про Савченка, Костирка, Кауфмана, Коха, Бажая.... Далі був Вавилон XX, там було моє перше «побачення» і закоханість, перший смак пива, перші вечірки, які згодом перейшли в «Ляльку», яка принесла мені безліч прекрасних знайомств... Там будувався мій власний музично-літературний арт-світ, і не лише. Зрештою, «Дзиґа» і до нині докладає цеглинки у розбудову мого світобачення і світосприйняття, світотворення, врешті-решт. А ще «Дзиґа» здійснює мрії, і дає можливість доторкнутись до зірок. Але це вже зовсім інша історія...

Анастасія Литвинюк, гурт «ShockolaD»:

«Дзиґа» для нас – це точка відліку, завдяки якій ShockolaD став тим, чим він є зараз. В нас повірили і дали змогу розвиватись так, як ми це відчували і відчуваємо. Це рідне місце, де почуваєшся як вдома. Там збираються класні люди, щоб розвивати творчі ідеї, і це єдине місце у Львові, де допомагають розвивати джаз.

Гаська Шиян, письменниця, перекладачка:

«Дзиґа» – це механізм, який змушує все обертатися довкола себе.

Володимир Топій, художник:

…можливо, це єдине місце у Львові, яке спонукає мене до творчого мислення. Коли я думаю про простір, в якому я б хотів зробити майбутній проект чи перфоманс, найперше я думаю про «Дзиґу». Ці дурні історії, які розповідають екскурсоводи про «Дзиґу», є вигадкою; «Дзиґа» є зараз, тепер… Вона надається до наповнення попри складний і незручний простір, музикою, текстами, «візуалкою»…

Тетяна Давиденко, фотограф:

Перший раз я приїхала до Львова в далекому 1996 році. І ясно, що львівські друзі завели мене в «Дзиґу». Тоді ще, пам’ятаю, в залі ліворуч на першому поверсі була крамниця. Мені «Дзиґа» видалась якоюсь навіть казковою і недосяжною. Київ же ж ближче до татаро-монголів, і у веселі дев’яності в нас нічого подібного не було. Тому важко передати моє відчуття від Львова і «Дзиґи» в ньому. Ну, це як Різдво. Тоді я ще не могла знати, що матиму в галереї «Дзиґа» виставку, а головне – спілкуватимуся з чудесними людьми, які там живуть і працюють. До слова, у мене в кімнаті висить чотири фото: на одному краєвид з «Клепсидри», знятий через вікно, а на іншому львівські дахи. Не можу не згадати також дзиґівські фестивалі, які відзначалися набуванням друзів. От хоча б і ФортМісія – попри дощ і багна, ми вміли запалити зорі над Алабамою. А якщо уже зовсім коротко: хто жодного разу не був у «Дзизі», у того не було дитинства.

Юрко Вовкогон, прес-секретар МО «Дзиґа»:

Для мене «Дзиґа» – це перший рокер на селі. Якщо він, досягши мудрості і спокою, рахує бджіл над вишнями, або, досягши вищого рівня нонконформізму, підриває село дати тягла участковому – це класно. А якщо він бухий йде до клюбу танцювати з малолєтками – це погано.

Для мене «Дзиґа» – це передусім можливість спілкуватися з людьми, через яких ще можна залишатися в цьому місті.

Юрко Кучерявий, ведучий літературних зустрічей у «Кабінеті»:

«Дзиґа» – це місце моєї праці і принципи, у які я вірю, водночас. Це блискуча команда, яка завжди працює на грані можливого. Це фірма, де мало хто знає, що конкретно є його/її «посадовими обов'язками», але всі розуміють свою відповідальність за справу, і роблять, скільки сил стане, щоб все вийшло. «Дзиґа» – це інновації, які виникають на перетинах і межах. «Дзиґа» – це соціально відповідальний бізнес і культура, дизайн, IT і фестивалі, і одному Богу (ну і ще Мареку на Сіді) відомо, як то все тримається купи. Це середовище, яке дивиться в один бік і вірить, що тільки культура щось може змінити, і тільки з неї все починається.

Костя Смолянінов, фотограф:

Одна моя колєжанка казала: «Якби не Дзиґа, то Львів був би селом». У кожному жарті є доля жарту, і Дзиґа попросту не дає нам остаточно перетворитися на передмістя Краківського базару. І тут справа навіть не у джазі, кауфман-галереї, літературних читаннях чи кнайпі – справа у можливості вибору, можливості висловлення, і як результат, можливості самовираження. За цю останню можливість я і вдячний «Дзизі». Вдячний за все.

Юрій Коваль, художник:

«Дзиґа» – це як безлюдний острів серед існуючої інфраструктури; новий, не зіпсований цивілізацією, куди потрапляєш і створюєш свій світ, відбудовуєш власну територію. Це місце, яке розвивається без тебе і разом з тобою. Ви наче різні, а водночас взаємодоповнюючі..

Марта Більська, програмний директор «Радіо24» і «Радіо Люкс» і ведуча фестивалів МО «Дзиґа»:

«Дзиґа» – це молодість. Моя, Львова часів культурного прориву 90-х, усіх найвідчайдушніших проектів, які потім переросли в поважні традиції. «Дзиґа» – це найунікальніші ідеї, які потім були вкрадені і використані іншими – менш мистецькими, більш підприємницькими. «Дзиґа» – це трамплін, з якого кожен може стрибнути. Це свобода робити так, як хочеться. Це таємничий світ паралельної реальності, крізь яку по-іншому сприймаєш будні. «Дзиґа» може крутитись безкінечно, поки твоя рука штовхатиме механізм, але коли не буде Марека – «Дзиґи» не стане. Тому дякую Мареку за можливості жити в дивному світі «Дзиґи» і бути самою собою. У моєму житті змінювались міста проживання, роботи, особисте життя.. Незмінною у житті була лише «Дзиґа».

Місько Барбара, музикант, актор, екс-«Мертвий півень»:

«Дзиґа» для мене – це шмат життя, який все ще триває. Це люди, які були, є, а можливо, ще й будуть. Це кілька альбомів – не тільки «Мертвого півня», які без «Дзиґи» очевидно б не з’явилися як задуми, і не матеріалізувались як проекти. Це й кліп на пісню «Брат, піво кончілась!», який перетворився на трохи документальне кіно про Львів. Це «Радіо Ініціатива». Це незліченна кількість перфомансів, концертів, вистав, фестивалів, пісень і книжок… Це і «Лялька», в якій я просто прожив кілька років свого життя. І Порохова вежа, і Вавилон ХХ, і Філармонія, і Кабінет з літературними зустрічами Юрка Кучерявого…

Різні історії траплялись. Одним із перших осередків життя «Дзиґи» була Порохова вежа, звідки відбувався вікопомний виїзд на гастролі до Берліна, на який ми чекали півдня і випили всі запаси горілки, яку мали намір продати на польському базарі. Далі був Вавилон XX на проспекті Шевченка. На другому поверсі тоді творилось прото-Радіо Люкс, де були я, Ярка, Ромко Чайка, Гєник Глібовицький, а поверхом нижче, де зараз ряд крамниць – у Вавилоні за баром стояв Борода, і робив у мікрохвильовці гарячі канапки. На сніданок і перед нічним ефіром туди заходилось «на канапки».

На «Дзизі» відбулась незліченна кількість подій, зустрічей, знайомств, після яких з’явилися пісні, вірші і всілякі інші суспільно-політичні акції. Про це можна говорити безкінечно. Згадати хоча б, на жаль, покійного Ромка Лозинського, з яким на Дзизі писався радіо-серіал «Пригоди бравого вояка Швейка»…

До нині найбільш «дзигівськими» місцями для мене залишаються «Лялька», якої, на жаль, немає, та Вірменська 35, куди я обов’язково приходжу, будучи у Львові. Страшенно люблю ще з офісних часів медитативне віконце на другому поверсі з видом на всю перспективу вулиці...

Cофія Іванова, музикознавець:

«Дзиґа» для мене – це неординарний підхід до мистецтва. Це місце, де знаходять прихисток митці, які хочуть побачити , навчитись або долучитись до Мистецтва, але зробити це, поєднуючи професіоналізм і свіжий погляд на нього. Це творче об’єднання, яке подарувало нам багато цікавих фестивалів та проектів. Це середовище, у якому ніколи не почуваю себе чужою. Це – гарна команда, яка майстерно втілює фантастичні ідеї свого неперевершеного керманича та засновника – Марека Іващишина. І, звісно, це одне із найзатишніших місць стародавнього Львова, де історія місця «зростається» із сучасністю буття, і де знаходяться єдині у Львові сходи, що ведуть просто до неба.

Володимир Якимець, художній керівник вокальної формації «Піккардійська Терція»:

Для мене «Дзиґа» – це дитинство і юність «Піккардійської Терції». Саме під час співпраці із цим мистецьким об’єднанням, під час спілкування у творчому, «довколадзиґівському», середовищі викристалізувався стиль нашої формації. Усі перші кроки, які робила «Терція» на велику сцену, були зроблені разом із «Дзиґою». А це – перші альбоми, перші гастролі, перші перемоги… «Дзиґа» – настільки творче середовище, що, коли ти є його частиною, то просто неможливо не творити, не шукати чогось нового, цікавого й оригінального.

Маріанна Кіяновська, письменниця, перекладачка:

Для мене «Дзиґа» – це у найкращому сенсі львівське культурне середовище, без якого не було б більшості з нас, або принаймні ми були б зовсім іншими. «Дзиґа» вчить бути відкритими до світу, вчить рухатися, вчить бути толерантними до інших і бути собою. «Дзиґа» – це люди «Дзиґи», якщо легенько покаламбурити, це люди-дзиґи, бо кожен із середовища «Дзиґи» є маленькою дзиґою: завжди у русі, завжди наодинці з собою. Бо справжня жива дзиґа рухається тільки тоді, коли їй ніщо не заважає.

Мар’яна Садовська, співачка:

«Дзиґа» для мене – це трохи як музичний клуб «Stone» в Нью-Йорку... Там ніколи не помилишся, і навіть якщо музика, яку там грають, чи виставка, чи інша акція, не є твоя за стилістикою, то це все одно буде рівень. Кілька років тому я принесла Маркіяну Іващишину свій диск. І це завдяки йому і Дзизі я змогла повернутися до Львова з моєю музикою. А крім того всього, вулиця Вірменська – це наймагічніша вулиця у Львові, принаймні для мене!

Наталя Космолінська, мистецтвознавець:

Щоби точно сформулювати, чим для мене є «Дзиґа», вистачить уявити, що її немає. І не було. Зовсім. От уявіть собі, що у завулку на Вірменській наглухо забиті двері (я це ще пам’ятаю, трошки старша за «Дзиґу»), що за ними немає виставкового залу, де кого тільки не було, і кав’ярні, де кого тільки не було, що за столиками не сидить незворушний Марек, а на зустріч не трапляється усміхнений\заклопотаний Кауфман, що в травні не буде «Флюгерів», наприкінці серпня – ТАМ-у, а наприкінці року – Jazzbez-у... Що не було «Ви-Ви-Х-у», «Вавілону», «Ляльки», «Грандів Мистецтва», «Екології 3000», «Нового Ноїва Ковчега», «Слухай українське», «Мультимедійної енциклопедії», Fort.Missij-ї... І це тільки основні зарубки на дереві пам'яті міста. А поміж ними – кілька тисяч проектів, виставок, перформансів, концертів, музичних та літературних презентацій, продюсування «Мертвого Півня», «Океану Ельзи», «Піккардійської Терції», аудіо і арт-відео видань, часопису «Четвер», десятків видавничих проектів, у їх числі монументальної «акції-книги» і «книги-акції» Влодка Кауфмана...

Одним словом, «за «Дзиґи»» у Львові вже виросло ціле покоління, яке не знає, як це – без неї? І хоч я часом ображаюсь на «Дзиґу» за «узурпацію» контактів і можливостей, часом критикую організацію і зміст їх акцій, але уявити Львів без «Дзиґи» і всіх тих, хто був, є, і ще буде в орбіті її креативу, теж не можу.

Ірина Подоляк, керівниця управління культури ЛМР:

Для мене «Дзиґа» – це середовище, яке ніколи не «впаде». Кожен ординарний проект має початок і має природну смерть, але «Дзиґа» – це спосіб існування організації чи творчої ініціативи, яка завжди підживлюється новими ідеями, новими людьми, які й творять її міф і дають їй довге життя. «Дзиґа» – це осередок креативного класу, де кожен, від гіппі і до рафінованого вибагливого естета-сноба, від несистемного генія і до послідовного, інтелектуального митця-новатора, знайдуть комфортне середовище для співіснування, взаємної поваги і творення. Ось що для мене «Дзиґа».

Влодко Кауфман, художник, співзасновник та арт-директор МО «Дзиґа»:

От уявіть собі, що в побуті і в житті є речі, які тебе оточують настільки, і супроводжують тебе від ранку до ночі, що не помічається... От це приблизно такий стан. І так впродовж понад 20-ти років…

Історій можна пригадати безліч… Пам’ятаю, як ми робили абсолютну трансформацію «Ляльки», переводили її в інший формат – нова ідея, новий інтер’єр… І за три дні до визначеного відкриття приїхала якась знімальна група. А там така гора будівельного сміття в центрі. І вони питаються мене, коли у нас відкриття. Я кажу: післязавтра. Журналістка каже: ну, я розумію, що ви любите жартувати і всяке таке, але скажіть… Я кажу – післязавтра приїжджайте – і все побачите. Вона мені не повірила – думала до кінця, що ми лахаєм. Але було страшно багато енергії і просто неймовірна кількість ентузіазму, і ми за три доби зробили весь інтер’єр. І післязавтра відкрилися. 

Фото: Тетяна Давиденко.