«Окрім того, що ми є громадянами часу, а також території, я додав би, що починаючи з 1990-х при допомозі глобалізації ми перетворилися на громадян світу. І ця потрійна національність кладе край старому світовому ладові, тому що віднині справедливість важить більше, ніж порядок»
Кожен з нас, згідно з паспортом чи іншим офіційним документом, за законом є громадянином – чи підданим – однієї країни. Далекі витоки цього примусового членства лежать у Вестфальському мирі 1648 р., коли в Європі монархи і прелати поділили між собою території та їх мешканців, розділивши їх кордонами, які мали бути незмінними. Під час цього поділу аж ніяк не бралося до уваги бажання населення, як і його релігійна свобода чи людські права, про які на той момент навіть не зналося. В статті «Прощавай, Вестфаліє» (АВС, 31 серпня 2014 р.) ми вже мали нагоду викрити архаїзм цього «світового порядку», який зберігся до наших днів, попри те, що він вичерпаний зсередини і оспорюється ззовні. Китай бачить у ньому західну змову; росіяни – спосіб приборкати їхні амбіції; а ісламісти – перешкоду для того, аби відновити халіфат. Утім, склалося так, що Генрі Кіссінджер, який свою кар’єру дипломата присвятив порятунку цього вестфальського порядку, цього тижня опублікував у США твір під назвою World Order, в якому висловлює жаль через занепад цієї старої системи.
Йдеться про збіг? Радше про підтвердження факту: усі, хто розмірковують про якусь епоху вголос, часто думають те саме в один час. Ця сумісність хроністів трохи бентежить і є уроком скромності для тих, хто вважає себе оригінальними мислителями. Та всупереч тому, про що жалкує Кіссінджер, мені здається, що ми зробилися громадянами нашого часу, принаймні у тій самій мірі, в якій ми є громадянами нашого місця. Це громадянство часу дуже добре пояснив Ісайя Берлін: він був професором філософії в Оксфорді та уродженцем Риги, яка була російською до того, як стала столицею Латвії, крім того він був євреєм та сіоністом, при всьому цьому будучи британським громадянином. Один журналіст (гадаю, то був я) якось запитав у нього, звідки він походить насправді. «Дурне питання, - відповів Ісайя Берлін, - я походжу зі своєї епохи, а не з якогось місця». Правду кажучи, усі ми з нашої епохи, значно більше, ніж собі уявляємо.
Окрім того, що ми є громадянами часу, а також території, я додав би, що починаючи з 1990-х при допомозі глобалізації ми перетворилися на громадян світу; тому у нас як мінімум три громадянства, тому що дехто радо додає до них етнічну, релігійну чи мовну приналежність. Приєднуючись до Генрі Кіссінджера, який є символом ностальгії за «світовим порядком», і до Ісайї Берліна, громадянина часу і, я додав би, потрійного громадянина, нам слід – бо насправді у нас нема вибору – прийняти цю потрійну національність і, якщо можливо, спорудити на її основі новий стабільний колективний порядок, як от особисте життя, більше позначене надією, ніж страхами та докорами сумління.
На мою думку, заякоритись у старих часах, як Кіссінджер, який хотів стати Меттерніхом, але так і не стане ним, є однаково марно і цинічно. Тому що цей умерлий порядок, що на нього посилається Кіссінджер, прикриваючись маскою реалізму супроти ідеалізму, завжди був нічим іншим, як пануванням аристократії, яка дбала про свої інтереси і залишалася цілком байдужою до пригноблених цим світовим порядком народів. Цей політичний прагматизм і далі має своїх апостолів. Сьогодні є показовим, що його прибічники - і серед них Кіссінджер - пропонують, наприклад, нейтралізувати Україну – «фінляндизувати» її, як це мовиться на дипломатичному жаргоні, - навіть не ставлячи перед собою питання, а чого хочуть українці. Що стосується прибічників політичного прагматизму – Путіна, Сі Цзіньпіна, Башара аль-Асада, Абделя Фаттаха Аль-Сісі, - то тут ми маємо серйозних співрозмовників, з якими можна дискутувати замість того, аби слухати баламутів з київського Майдану, каїрської площі Тахрір чи Тяньаньмень у Пекіні. Та повернутися до цього старого порядку означає забути оті прикрі безчинства політичного прагматизму, що ними були масові вбивства, спустошення через територіальні, релігійні та ідеологічні війни тоді, коли сильні цього світу дивилися в інший бік в ім’я порядку. Як писав Гете: «Краще несправедливість, аніж безлад, чи не так?»
Потрійна національність кладе край цьому старому порядкові – без образ для усіх Кіссінджерів та їхніх ревнителів, ані Гете. Нам слід думати, що віднині справедливість – це краще, ніж порядок: доступ усіх на світі до слова, бодай тільки через соціальні мережі, наділяє усіх нас такою самою здатністю до вираження, яку мають сильні цього світу. Реалістам не пощастило; ідеалісти стали на шлях перемоги у цій партії. Ці ідеалісти можуть виявитися некомпетентними, та чи були і є компетентними реалісти?
Це ще питання, чи результати політичного прагматизму є більш позитивними та гуманними, аніж результати некомпетентних ідеалістів. Відповідно потрійна національність, яка стала нашою, не змушує нас обов’язково увійти в кращий з можливих світів, але налаштовує нас дивитися на старий світ без жодних терзань. Ця потрійна національність вивільняє, тому що дає можливість вибирати між різними підлеглостями: ми перестаємо бути підданими князів, які нами управляють, і щораз більше стаємо індивідами, які можуть приймати рішення, навіть якщо ці рішення є суперечливими. Та вони є нашими.
Ґі Сорман
Guy Sorman
Nuestras tres nacionalidades
ABC, 14.09.2014
Зреферувала Галина Грабовська
17.09.2014