Перша світова війна й українські письменники
Не так багато українських праць присвячено Галичині в Першій світовій війні, а ще менше промовляють вони до спільноти. А що кажуть до цієї теми письменники – Стефаник, Турянський, Черемшина? «Воськове діло Гуцулію вбити, а наше діло єї поховати». Приблизно так.
Ймовірно, смерть дружини, а ще значнішою мірою війна стали струсами, що вернули Стефаника до писання. Упродовж 1914 – 1918 років створено новели «Діточа пригода» та «Марія». Обидва твори опрацьовують Галичину в Першій світовій війні – момент мовлення, як рідко коли, збігається з моментом історії. Стефаник відгукується на війну «рваним текстом», коли оповідь зіткано з автономних уривків, доточених один до одного. Такий спосіб мовлення – наче потамований біль, що проривається назовні у видимих словах. На очах у дітей гине їхня матір, і старший Василько та молодша Настя залишаються сиротами. Хлопчик бореться зі спокусою своєї влади над сестричкою й одночасно починає усвідомлювати свою відповідальність за неї: «Я би тебе міг добре набити тепер, але ти вже сирота». Згодом ця погроза повторюється, проте виражає вже не відчуття влади Василька над Настею, а його безпорадність: «Насте, бігме, буду бити, що я тобі дам їсти?».
Війна руйнує звичний триб життя, деконструює систему соціальних взаємин і нищить інфраструктуру – соціальну, економічну, культурну, а саме життя – сповнює абсурдністю або/і відбирає. Діти щойно на початку свого шляху, а виглядає так, наче для них усе вже завершилося. Війна втягує дітей в макабричну інтерактивну гру, в якій вони змушені брати участь усупереч своїй волі, віддані їй у всьому на поталу:
– Видиш, як восько пускає світло з тамтого боку, як воду з сита, бликне – та й зараз видить, де жовнір та бахне кулев у него, а він зараз лягає, так як мама. Лягай борзо коло мами, бо зараз кулі будуть летіти. А чуй, як брінькають...
– А диви, як за Ністром жовніри кулями такими вогневими підкидають, шпуриють, але високо, високо, а куля горить, горить, а потім гасне. Граються ними, о, яких богато!..
– Аді, гармата, гу, гу, гу, але вона в люди не стрілєє, лиш у церкви, або в хати, або в школу.
Мабуть, не випадково центральна фігура другої, написаної в час Першої світової війни новели Василя Стефаника називається Марія. Марія – біблійне ім’я, біля джерел християнства, якому ось уже дві тисячі років, а його головні посили – доброта, милосердя, харитативність – актуальні, як ніколи, або ж як завше. Марія – ім’я християнської жінки-берегині. Що чи кого вона береже? В час війни – мерців. Вона – єдина, котра оплакує їх, і є містищем пам’яті про них:
Сиділа на приспі і нагадувала все минуле. Сперла голову до стіни, сиве волосся вилискувало до сонця, як чепець із блискучого плуга; чорні очі відсували чоло вгору. Воно морщилося, тікало під залізний чепець від тих великих, нещасних очей, які шукали на дні душі скарбів її цілого життя.
Далеко під горами ревіли гармати, палали села, а чорний дим розтягався змієм по синьому небі і шукав щілин у блакиті, щоби десь там обмитися від крові і спузи.
За її плечима дрижали вікна за кожним гарматним громом. А може, там і її сини, може, вже закуталися в білий рантух снігу, і крові біжить із них і малює червоні квіти.
Війна провокує в людині кризу ідентичності, самовідчуження і самоізоляцію, загострює відчуття покиненості-в-світі, непотрібності, тому якраз дискурс і досвід війни максимально близькі до екзистенцалізму, та й сама філософія екзистенціалізму розвинулася як форма опрацювання пов’язаних із Першою світовою війною пережиттів. Війна знекорінює людину, руйнує економічні й емотивні прив’язки, людина стає чужою в себе вдома й одночас відбувається переоцінка того, що таке дім: усе зазнає девальвації. Людина і партикулярні людські спільноти почуваються відкинутими, зневаженими, не потрібними, не любленими.
Стефаник визначає війну як ситуацію «здурілості», тобто, неприродності того, що відбувається, його суперечності до всіх чинних і мислимих норм. Проміжним підсумком дискурсу війни в доробку Стефаника стає коротеньке оповідання «Пістунка». «Пістунка» – відлуння війни. Пістунка – нянька, доглядальниця. Війна залишає дітей сам на сам із собою. Стефаник «фотографує», показуючи нам, які відповіді знаходять діти на ці виклики і чи взагалі вони їх мають. Стефаник дає взнаки, що війна, закінчившись, продовжує, однак вбивати. Годі нашукати коротшої і промовистішої замальовки в українській літературі на тему відлуння Першої світової війни, ніж «Пістунка».
Центральним твором українського письменства Галичини про Першу світову війну стала, однак, повість-поема Осипа Турянського «Поза межами болю». «Автор однієї книжки», – називає Турянського Людмила Слободянюк. Рвана оповідь, до якої вдається Осип Турянський, віддзеркалює характер війни. Спосіб і характер мовлення підважують нарацію як таку.
Я й мої товариші впали жертвою жахливого злочину.
Це був злочин, якого люди і природа допустилися на нас і який і нас приневолив стати злочинцями супроти духа людства.
І судилося нам пройти за життя пекло, яке кинуло нас поза межі людського болю – у країну божевілля і смерті.
Вже в цих перших рядках «Переднього слова» відбувається емотивна екстериторіалізація війни. Порушуючи норми обходження з паратекстом, Турянський вбудовує передмову в тканину твору. В листі до Турянського Петро Карманський так відгукується про твір:
Ваш твір – це наймогутніша з відомих мені картин не тільки в нашій, а й у цілій європейській літературі... Ваш твір викликає враження дійсно пережитого, переболілого і списаного кров’ю серця. І змістом (ідейно) і формою він має прикмету новітнього, наскрізь європейського твору, і я певний того, що він здобуде право громадянства у весвітньому письменстві. Це наймогутніший протест (без протесту) проти останнього європейського злочину (війни), це крик одчаю душі людини, чоловіка, батька, а одночасно вислів віри в людину, який Вам вдалося так просто, а рівночасно так могутньо висловити трьома словами: «є сонце в життю».
Екстериторіалізація війни і позиціонування людини не на межі її можливостей, а, власне, поза межами себе і свого болю тягнеться червоною ниткою крізь увесь твір. Територія війни як «країна божевілля і смерті» далі описується як «безодня нічогості», а стан людини як такий, коли «смерть – щастя». Війна спотворює і психографіку людської душі, і людське тіло, деконструює людину. Словник війни – словник смерті: «Ідуть, наче тягнуть власні труни на великий похорон». «Поза межами болю» – поетичне, людське звинувачення війні. Війна – стан, коли звичні для суспільства речі стають редундантними. Не виконує своєї функції культура, що не запобігла катастрофі, так що канон починає нагадувати карикатуру, а матеріальні атрибути культури, такі, як книжка чи скрипка, знаходять цілком інше застосування:
Та як розпалити вогонь замерзлими, зеленими галузками?
– Виймайте Шекспіра, Гете, Канта! Вони нам тут придадуться, – глузував Добровський.
Але ще три дні тому вони мусили спалити їх.
Сабо глянув із презирством на скрипку Штранцінгера.
– Те тарахкало придалося б дуже на вогонь... – шепнув.
Абсурдність війни досягає апогею в оповіданні Марка Черемшини «Зрадник». Як і Стефаник та Турянський, Черемшина також використовує у своїх творах на воєнну тематику словник смерті – очевидно, найвідповідніший для такого вжитку вокабуляр. Загибель передусім цивільного населення субсумується в образ гинучої Гуцулії (саме так називає край Черемшина): «А помежи вояками лежить обочами Гуцулія й текучими очима мухи годує» і «Плачі стеляться травами, до вбитої Гуцулії добуваються». Вустами фікціональних фігур Черемшина оскаржує передусім загибель мирних мешканців, гуцульських селян: «Коби-с був жовнір, не мала би того жєлю, не писнула бих ані слова».
Отже, війна руйнує патріархальне життя, не несучи, однак, модернізації; породжує кризу ідентичності, загострює екзистенційний біль, відчуття самотності, покиненості, непотрібності; створює ситуацію позаграниччя (позамежовості), коли людина опиняється по той бік болю, поза його межами; деконструює людину: нівечить людське тіло, нищить людину фізично і руйнує психічно; зумовлює радикальний перегляд канонів – від освітньо-культурного до суспільно-політичного. Такою бачили війну наші попередники – Стефаник, Турянський, Черемшина.
15.09.2014