Прошу нїяким світом не думати, що се я розповідаю видумку, або що напись на заголовку сеї повістки — яка небудь метафора. Нї, дїло справдї йде о оловець, і то не цїлий, а кусник, от так, возьмімо, три цалї завдовжки. Впрочім як хто скаже, що півчетверта цаля, то також не піду з ним до війта судитися. Але то знаю добре, що чотирох цалїв заздовжки не держав. Се міг би я, як кажуть правники, „ствердити головною присягою“, або як кажуть наші Ясеничане, „побожити і заскаритися, на чім світ стоїть“. Півчетверта цаля, не більше, за-довгій був герой сеї повістки Хоть то лїт тому чимало, як ми бачилися з ним послїдний раз (с. є. як я бачив його, бо він своїм затемперованим носиком хибаж міг мене бачити? А при тім він цїлого півтора дня лежав у моїй шкільній торбі, під книжками, достоту у тьмі кромішній!). Щоби не збрехати, то буде тому не менче шіснайцяти лїт, — достаточний час, щоби забути й про якого щирого приятеля. А я не забув про него, про півчетверта цаля задовгій кусник олівця, в оправі темно-червоного дерева, шестигранний і політурований на жовто, з срібною, вибитою написею „Mittel“ на тупім кінци; з другого кінця був затемперований, не надто остро, а не надто й тупо, — саме, тілько, кілько потрібно для сїльского школяря.
В такім видї лежав він одного зимового поранку на снїгу на подвірю ясеницької школи саме коло стежки, котру протоптали в рана школярі. Се був погідний, хорошій поранок. Мороз потискав, мов скажений; у воздусї лїтали малесенькі платочки снїгу, зовсїм прозірчасті, видні тілько по блеску діяментовім, коли в них заломався сонячний промінь. Оловець не застряг у замерзлий, искриcтий снїг, а лежав зовсїм на верха. Єго жовта політура полискувалася до сонця, а срібні букви „Mittel" виднїлися з далека. Певно котрийсь школяр, біжучи до школи загубив єго. Він так і лежав, простягнувши свій чорний, заострений носик до стїн школи, немов силувався вказати кождому прохожому, що там єго належне місце; немов просив своїм срібним поглядом щоби єго виняти з тої хоть гарної але дуже холодної постелї і занести там, до школи, відки широко по селу розлягався гармидер хлопцїв, ожидаючих пана професора.
Скажіть же тепер самі на совість, що би ви зробили, як би вам лучидося побачити такого Mittel’а і то в подібнім не зовсїм для єго „чина“ відповіднім положеню? Думаю, що 90% з вась, не підозріваючи в нїм героя не то повістки але навіть газетярскої новинки або мизерного анонсу, підняли б єго і сховали по просту до кишенї. Прочі 10% запевно, навіть не схилились би по него.
Я, признатися щиро, належав до тих 90%, с. є. не підозріваючи нїчого злого в олівци, схилився по него і не маючи, нїгде при тїлї кишенї, вложив єго до шкіряної торби школярскої, в котрій були мої книжки Але що при тім було не зовсїм звичайного, так се то, що я вельми утїшився своєю находкою. Я був бідний сїльскій хлопець і нїколи ще на своїм віцї не мав олівця, все мусїв писати тим проклятущим гусячим пером, котре так страшно капало, бризькало і порскало під натиском моєи руки. А тепер, нараз — я найшов оловець! Тай ще якій гарний! Правда, я бачив єго тілько мельком, ще як лежав на снїгу, бо відтак, ухопивши єго в руку, я швидко шусьнув єго до торби, немов боячися, щоб сонце, котре так ясно світило, не викрало єго з моєи руки. А ще друга цїкава штука при цїлій тій операціи була та, що менї й через голову не перейшло, щоби котрий школяр міг був єго згубити, — чуєте, — анї через голову менї не перейшло! Де, де, де! Котрий ту в нас школяр губить олівцї! То мусїв Богзна якійсь незнакомий пан приїздити до професора, — ну, певно то він якимось дивним способом згубив той оловець. А може то був жид гендляр, котрому професор торік продаві корову, може бути, що сей оловець лежав ту ще від торік а нїхто єго бідного не видїв. А може він упав в ночи з неба враз із снїгом. Аджеж бабуня казали, що нераз жаби падуть з неба; чомуж би й олівцї не мали падати? Так міркував я йдучи через подвіре до школи. Щож, хиба шестилїтному хлопцеви не вільно так міркувати? А впрочім — нї! Менї дуже подобався той оловець. Я держав руку в торбі, а він був у моїй руцї, я обертав єго гранками сюди й туди, старався угадати єго грубість, відновити перед своїми очима єго стать, одним словом, моя фантазія, мов мотиль кіло цвіта, невпинно крутилася і шибала коло олівця. Вона насилу відганяла всяку думку, що оловець міг належати до котрого школяря, і що, значить, менї прийдеться віддати єго назад властителеви.
В клясї повно вже було школярів. Деякі сідїли в лавках і бубонїли завдану лекцію, хвиля від хвилї боязко позираючи на двері, чи не йде професорі. Другі, смілїйші, ходили по клясї, билися, тручалися помежи лавками, мазали ріжні дива крейдою на таблицї і стирали їх відтак швидко намоченою шматою, котра служила замісць губки. За олівцем нїхто не питав. То мене дуже врадувало, й я швиденько, немов крадькома, шусьнув у другу лавку і сїв на своє звичайне місце. Виймаючи книжку, потрібну для слїдуючої години, я почув у торбі брязк олівця о шкіру і весь затремтїв; не знаю, чи з радости, чи з якоїсь неясної трівоги.
Ось і професор прийшов, почалася наука, Нїчого! Ось і година минула, професор вийшов, крик і гомін почався по давному, про оловець нїхто й слова не каже. Я сиджу, оглядаюсь довкола і тремчу, мов злодїй над краденим добром, боячись, що ось-ось надійде хтось і зажадає від мене олівця.
Але нїхто не жадає олівця. Школярі ходять і учаться, сваволять і товчуться по давному.
Стенан Леськів, мій добрий знакомий, наближуєсь до мене.
— Ов, ти видно нинї рахунків не вмієш; то то будеш у шкіру брав! А ще як менї скаже професор бити, ну, майся гаразд небоже!
Що за збиточник, той Степан! Він знає, що рахунки — моя слаба сторона і любить нераз додрочитися з мною. Але я знаю добре, що він такой жартом говорить; впрочім нинї не боюся професора, бо я рахунків (писати цифри до 100) навчився. О, ще й як навчився! А хто вчора цїлий день писав пальцом цифри по шибах вікон, покритих густою росою?
— Ну, ну, — не дуже ти журися моїми рахунками, — відповів я Степанови. Уважай лиш, абись сам не дістав в шкіру!
Диво дивне, бігме, що диво! Я хотїв відповісти Степанови також жартом, з усміхом, ласкаво, — а відповів якось так злісно, гризко, таким понурим голосом, що аж самому стало погано! Ба, я чув навіть, як цїле моє лице налилося кровю. Степан стояв хвилю передо мною і не кажучи нїчого більше, дивився на мене зачудуваним поглядом, а далїй відійшов, видимо засмучений тим, що вразив мене своїм жартом. Він так мене любив, той лагідний, тихій, служливий і добрий хлопчина! За що я так гризко відповів єму? За що засмутив єго? Він же-ж говорив до мене жартом, і я не мав нїякої причини гнїватися на него!
Таки мисли шибли менї через голову, коли Степан пішов і мовчком сїв у свою лавку. То був невеличкій русявий хлопчина осьмилїток. Єго батько, бідний селянин, був сусїд мого вуйка, у котрого я жив, то ж і оба ми, хлопцї, товаришували раз у-раз з собою, Степанів батько давнїйше, кажуть, був богатий чоловік, але великій огонь та всїлякі други нещастя зруйнували єго господарство. Він був високій, сильний мужчина, з понурим лицем, раз-у-раз схиленим в землю, і грубим різким голосом. Я мимовільно якось боявся єго і вважав жорстоким чоловіком. За то малий Степан весь удався в матїр, тиху, лагідну жінку з ладним ще, добродушним лицем і ясними, сивавими очима. Томуто нераз стоячи за плотом на пастївнику, підстерігав я, поки старий Леськів вийде з хати, щоб бодай на хвилю забігти до Степана, побавитися з ним. Правда, ми нераз і сварилися, як звичайно дїти, але нїколи не надовго. Я, горячійшій до сварки а то й до бійки, звічайно першій був і до перепросин — а Степан, усе однаковий, усміхався так любо, немов хотїв сказати:
— А видиш, — я то давно знав, що ти не видержиш без мене!
Але тепер, пощо я тепер розгнївався на Степана? Та нї, я чув добре, що я зовсїм навіть не розгнївався на него! Противно, єго жалібний, сумний погляд болїв мене якось з вертїв у моїй дитинячій груди. Я встидався чогось, сам не знаючи чого, і забув про оловець. Аж коли вражіня остигли і проминули і перед собою побачив я торбу, в котрій мой нерви немов чули з далека дотик олівця, тодї знов моя фантазія вернула назад до того предмету і за хвилю про Степана і єго сумний погляд я забув зовсїм.
Знов увійшов професор, почалася година наукова і поволї проминула; про оловець нїхто нї пари з уст.
Третя година мали бути рахунки. Тота висока і страшна наука відбувалася таким способом, що профосор викликував одного до таблицї, казав єму там писати крейдою цифри, а всї прочі хлопцї мусїли ті самі цифри писати на своїх зошитах. Професор раз у раз ходив коло лавок, заглядаючи то ту, то там до зошитів, чи всї пишуть і чи так пишуть, як належиться.
Перед рахунковою годиною почув я в послїдній лавцї, в котрій сидїв Степан, якійсь гамір, якісь трівожні, уривані питаня і відповіди, але за гамором не міг розібрати, що се таке. Але все таки мене щось тьокнуло, якійсь несупокій заворушився в менї. Я подумав собі: не буду тепер виймати олівця, буду писав, як звичайио, пером, хоть і як менї воно обридло.
Ось і професор увійшов. Відотхнувши хвилину при столї, він встав і викликав мене до таблицї. Я вийшов заляканий, тремтячій, бо в загалї писанє чи то цифер чи букв, було для мене твердим горіхом: всякі знаки з під моїх рук виходили криві, гачковаті, розлїзлі, так що звичайна подабали на старий пліт, в котрім кождий кіл стремить у иншій бік а хворостини півперечні стремлять самі к собі, не можучи здибатися з колами. Але що було робити,. викликав професор, треба йти. Я став коло таблицї, взяв у праву руку шмату а в лїву крейду.
— 35! — крикнув професор і озирнувся на мене. — Ах, ти тумане, а ти як крейду держиш? Лївкутом будеш писати, га!
Я перемінив нещасливі знаряди премудрости в обох руках, відтак підвів праву, як міг до гори і ледво дістав до , половини таблицї. Завданє, написати на таблицї цифру 35, було дуже трудне, бо приходилося писати самі „скрутні“ цифри. Вчора, вправляючися пальцем на шибах в писаню цифер, а довго думав, як би то воно написати тоту прокляту трійку, щоби її зладити таку кругленьку і з таким зубчиком на серединї Запитати не було кого, от я й рішив писати її з середини від зубчика, потягнути відси насамперед горішний, а відтак долїшний каблучок; Так я й навчився писати дома, так само взявся й тепер дрожачою рукою млзгуляти на таблицї. А ту ще, як на нещастє, рука дриголить, сила, котрої й так не було много, десь мов замерзла, так що хоть і як мучуся тиснучи крейду до таблицї, то проклятущі штрихи все виходять такі худі та тонкі, що ледво їх видно. З тяжкою бідою я намалював трійку.
— А що, вже? — кричить професор і обертається до мене.
— Ще... ще нї, відповідаю я і обливаючись холодним потом берусь писати 5, розумієтьсь, знов після власної методи, с. є зачинаючи з долини.
— Що, що, що? — скрикнув професор і прибіг близше до мене, — як ти пишеш, як?
Я мовчав. Дрожача рука дотягала штриха на таблици. Пятка подабала радше на ґ, нїж на круглочереве, гребенясте 5.
— Ах ти поросяча почеревино! (звичайний титул, яким професор іменував школярів), — то ти не знаєш, як пишеться 5?
І не ждучи відповіди на се питанє, професор одною рукою вхопив з столика широку ленію, а другою мою руку, з котрої вилетїла крейда, і голосний ляск розлїгся по клясї. Долоня налилася кровю і стала якась нїби грубша, а під шкірою немов мурашки забігали. Я, з малу твердий на біль, не заплакав, тілько скривився.
— То ти не знаєш, як 5 писати? Не видївєсь, як я писав? А диви, як пишеся 5, —от так — і пан професор хопив крейду і з розмахом написав на сам перед на таблици величезну пятку, а відтак на моїм лици такуж саму (може не таку правильну і виразну) величезну пятку.
— Пиши далїй, — крикнув до мене, —48!
Я взяв крейду і почав писати. Професор дивився ще хвилю. Чвірка вдоволила єго і він пішов знов між лавки.
— Чому не пишете? крикнув він грізно до хлопцїв, котрі на пів з усміхом, а на пів з ляком дивилися на те, що дїялося при таблици. На крик професора всї голови похилилися до долу, мов жито від вітру похиляє до долу пристигаюче важке колосє.
— А ти старосто як 3 написав? — питає професор одного.
Замісць відповіди, замість поясненя ляск ленїєю по лапі.
— А то що на верха, над 5? питає другого.
— Капнуло з пера.
Знов ляск ленїєю по лапі. — А ти, свату, чому не пишеш? — питає третього.
— Та я, про... прошу пана професора... чути крізь сльози голос Степана Леськового.
— Що? — кричить професор гнївно.
— Я десь оловець загубив.
В тій хвили з моєи руки, не знати чому, випала крейда. Кажу ще раз: не знати чому, бо я був певний, що оловець, лежачій тепер супокійно в моїй торбі, не був Степанів. нїяким світом! а прецїнь при тих єго словах я так запудився, рука моя так затремтїла, що крейда, мов слиж, виховзла з моїх рук. Щастє моє, що завдана цифра була вже написана, тепер я не зміг би був єи написати.
— Так, — крикнув професор, — загубив! Постій-но ти, навчу я тебе!
Чого властиво хотїв професор навчити Степана, Господь знає. Ми, школярі, знали лиш тілько, що професор два дни тому дуже сварився з Степановим батьком і видимо лишень притоки шукав, щоби за вітця пімститися на хлопцеви; а крім того ми бачили що нинї професор троха пяний, і що, значить, без бійки не обійдеться.
—Марш на середину! — крикнув він до Степана. Бідний хлопець, видко, знав, що єго жде і не швидко рушався; професор вхопив єго за довге, біляве волосе і виволїк на середину.
— Ту стій! А ти — обертаючись до мене — написав вже?
— Написав.
— Сїдай! А ти йди до таблицї!
При тих словах професор штуркнув Степана. Я лекше якось відотхнув, раз тому, що сам сидїв на беспочнім місци, а по друге тому, що-м собі думав, що чень вже Степанови не буде нїчого за оловець, коли єго професор післав до таблицї, — бо те знав я, що Степан писати вміє. Тілько чуючи, яким гнївним голосом диктував професор Степанови цифри, як лютився видячи, що Степан пише добре, я чогось боявся; Менї було так тяжко, немов щось шептало менї в нутрі, що коли буде що злого Степанови за оловець, то в тім буде й моя вина. Яким способом такі дивні гадки сплелися в моїй голові, не знаю, але те тілько певно, що я тремтїв, мов трепетовий лист
Степан пише цифри і пише, вже записав цїлу таблицю, професор раз-у-раз дивиться на него, щоби зловити єго на чім небудь, але годї.
— Досить! кричить він, — а тепер лягай!
— Та за що, прошу пана професора, — обзивається Степан.
— Що? За що? Ти ще питаєш? Зараз лягай!
Мене щось немов за горло стисло, коли почув я ті слова. Професор шукає різки в остатній лавцї, а бідний Степан, блїдий, дрожачій стоїть при таблици і мне шмату в руках.
— Та за що мене пан професор хочуть бити? спитав ще раз Степан крізь сльози видячи наближаючогося професора з різкою в руцї.
— Лягай! крикнув, і не ждучи далїй вхопив Степана за волосє, перевернув єго на крісло і почав що сили швякати різкою. Степан закричав з болю, але крик, бачиться, тілько дужше дразнив опянїлого професора.
— Аби-сь знав на другій раз як олівцї губити! — кричав він задиханим, уриваним голосом, і різка ще сильнїйше засвистала, оперізуючи тїло бідного Степана.
Що дїялося зі мною в тій довгій, страшно важкій хвили? Перша думка, яка мигом шибнула менї через голову, була встаті і сказати, що я всему вина, що Степанів оловець у мене, що я найшов єго і не віддав Степанови. Але страх перед свищучою різкою насилу придавив мене до місця, спутав мій язик, стиснув горло мов зелїзними клїщами. Крик Степана прошибав менї груди. Холодний піт облив мене цїлого, я виразно чув біль, острий біль від різки, чув єго на цїлім тїлї і так живо, що всї мої мускули мимоволї корчилися і тремтїли, а в горлї щось захлипало голосно, на цїлу клясу. Але трівога обдала всїх такою мертвотою, що помимо гробової тиші нїхто в клясї не чув мого хлипаня.
А професор ще не переставав бити! Вже бідний Степан охрип, лице єго посинїло з натуги, пальцї судорожно впилися в професорови колїна, ноги кидалися в воздусї, але різка не переставала свистїти в воздусї, а кождий єи свист, кождий ляск на грубу полотняну сорочку Степана стрясав і здавлював трийцять дитинячих серць у клясї, витискав новий крик болю і розпуки з грудей Степана. Я не тямлю вже — ох, і пригадувати не хочу! що дїялося в менї підчас тих страшенних хвиль, які чутя псрелїтали по моїм тїлї, якій біль проникав мой сустави, які мисли шибали по голові. Та нї, — мислей не було нїяких! Я сидїв холодний, задубілий, мов камінь! І тепер ще, по шіснайцяти лїтах, коли нагадую ту хвилю, бачиться менї, щі та хвиля на довгій час оголомшила мене, мов удар каменем по тїмю, і що будь таких хвиль богато в моїм дитиньстві, з мене вийшов би такій самий туман, як ті котрих бачимо сотки в кождій низшій школї нашого краю, як ті нещасливі, забиті фізично і духово дїти, котрих нерви від маленьку притупили страшні, огидні сцени, а голову від шести лїт задурила професорска дисципліна.
В кінци стих свист різки. Професор випустив Степана, а той, безсильний, змучений, без духу покотився на поміст. Професор, червоний, мов бурак, кинув різку і сїв на крісло, з котрого іно що скотився Степан. Хвилю віддихав, не кажучи й слова.
В цїлій клясї було тихо, мертво, сумно. Чути було лишень, як хрипів бідний хлопець, судорождо хлипаючи.
— Не встанеш ти? — прошепотїв професор, копаючи єго ногою в бік.
Степан по хвили ледво-ледво підвівся на ноги і став, держачися рукою лавки
— Марш на місце! А знай, як на другій раз олівцї губити!
Степан пішов на місцо. В клясї знов стало тихо. Професор, видимо протверезився троха і почув, що лихо зробив, збивши так хлопця. Він знав, що з Леськовим зачіпатися не добре. Думки про се ще гірше дразнили єго і він, схопившися, почав мовчком бігати по клясї, важко сапаючи.
— А, драби, розбійники! — крикнув у ходї, не знати, чи до нас, дїтей, чи до неприсутних ясеницких громадян.
Знов довгу хвилю бігає професор по клясї, знов сапає і воркоче, щось під носом, а далїй обертається до нас і кричить:
— До дому!
Але й се, звичайно дуже чудодїйне слово, звіщаюче нам бодай на день увільнене від ваготи шкільної премудрости, тепер немов, до глухих було сказане. Трівога і непевність приголомшили всїх школярів і відобрали їм чутя. Треба було аж другого, голоснїйшого викрику професора, щоб усї встали до молитви.
Коли по молитві школярі рушилися з лавок і почали виходити з кляси, то дїялося се без звичайного шуму і товкітнї; всї йшли звільна, боязко позираючи на професора, що стояв при столику, поки всї хлопцї не вийшли. Кождий чувся якось немов придавлений Степан ішов хлипаючи, а коли вже коло дверей позирнув на професора, той погрозив єму кулаком Я йшов майже самий послїдний, ледво переступаючи ногами, я боявся і встидався чогось так страшно, що рад би був в тій хвили запастися під землю. Не знаю, хіба розбійник по сповненім убійстві чує таку ваготу на серцю, яку я чув тодї. Особливо на Степана був би я в тій хвили не поглянув за жадні гроші. Я так живо представляв собі єго біль, — нї, я терпів не менш єго, — а ту ще той проклятий внутрішний голос, котрий разь у раз шептав менї, що він через мене терпів, що оловець єго! Так, тепер уже виразно щось говорило менї, що то єго оловець я найшов! І що би бачиться, на такій спосіб природнїйше, як піти тепер до него і віддати єму згубу? Чи не ще! Та нї! Природно воно видається, але менї тодї, доразу прибитому страхом, жалем і встидом, було зовсїм неможливо се зробити. І не то, щоб тепер ще я бажав заховати той оловець для себе, — де там! Він тепер важив мов камінь у моїй торбі, пік мою руку з далеку, — я тепер нїяким світом не був би діткнувся єго, не був би поглянув на него! Ще як би хто був силою вирвав у мене торбу і витряс з неї все, так, щоби й оловець випав, а Степан відтак міг єго взяти, — ах, як би я був радувався; таким случам! Але так не сталося, —та й не до того було школярям.
Скоро лиш з кляси та з професорского подвіря, всї обступили ще хлипаючого Степана і почали єго розпитувати, як і де загубив він оловець, якій то був оловець; деякі голосно відказували на професора, другі жалували Степана і говорили єму, щоби конче пожалувався татуневи.
— Або я-а знаю, де я за-агубив, хлипав Степан. Але що менї тепер та-атуньо скажуть! Іно що менї поза-авчора купили в містї, а я-а загубив. Ой ой-ой! — заплакав бідний хлопець, котрий боявся вітця не менше, як професора.
— Та не плач, дурний, не бійся,—потїшали хлопцї, хоть певно нї оден з них не рад би був бути в Степановій шкірі.
— Ага, не пла-ач! — відповів сумно Степан. Та вони мене забють за оловець! Шість крейцарів, кажуть, заплатили за него в містї... А як менї, кажуть, де загубиш, то шкіра не твоя чуєш!.. Ой, ой, ой!..
Я не міг слухати тої бесїди. Кожде Степанове слово кололо мене, мов бодяки. Я побіг швидко до дому, весь дрожачій, блїдий і задиханий.
— О, ти вже певно десь бився з хлопчисками!;— крикнула при моїм входї на мене тїтка, — що такій приходиш задиханий, як той пес гінчій! Ахь, ти драбе якійсь, непотрібе, нездаро, нуждо якась несосвітенна!
Тїтка була ще дївчина двайцяти кількох лїт віку. Вона була „дуже добра“, — бодай се можна сказати про єи язик, котрий не любив нїколи „дармо хлїб їсти“ і котрому нїколи слів не хибло.
Я повісив торбу з книжками на кульцї і сїв їсти, не кажучи й слова. Попоївши, я сїв коло стола і взяв книжку, не по то, щоби вчитися, щі там на завтра було завдано; — де менї було до вченя! Я сидїв над книжкою, мов пень і сотий раз прочитував усе одні і ті сами слова, не тямлячи, що чптаю і до чого се йде. Я силувався не думати про Степана, про професора, про старого Леськового, але їх лиця раз у раз сунулися менї на думку, проймали мене холодом, гризли і непокоїли, мов грішника згадки про давни проступки. Я так бажав, щоби раз настав вечір, але вечір, мов заклятий, не приходив. Я боявся поглянути на торбу з олівцем, немов се була не торба, а страшна нора, і не оловець, а гадина.
Як я перемучився, поки настав вечір, не буду росказувати. Які страшні сни снилися менї в ночи, як я кричав, утїкав нїби, ховався, як за мною бігали та лїтали ящірки з острою мордою і з великим написом „Mittel“ на хребтї, як мене кололо тернє з жовтою блискуючою корою і з шестигранними кільцями, затемнерованими при кінци, — се також нехай тоне в криницї забутя. Досить того, що вставши рано я був мов збитий або зварений у поливанницї, а тїтка в додатку насварила на мене, що я усю ніч метався та верещав, не даючи їй спати.
Рано, заким ще я пішов до школи, вуйко приходить із села і скинувши грубі, суконні рукавицї з рук зачинає розповідати про ріжні сельскі новини.
— А за що то вчера професор так Леськового Степана збив? — питає вуйко нараз мене. Те питанє страшно перепудило мене, немов би мене хто окропом обілляв.
— Та .. та.. та.., каже, щодесь за.. за.. за...
— Що ти, говорити не вмієш, чи що? — крикнула з боку тїтка. — Ну, та що там такого сталося із Степаном, запитала вуйка.
— Та так вам єго вчера професор збив
за якійсь оловець, що ледво живий прилїз до дому.
— Та за якій оловець?
— А во, —купив єму отець у понедїлок оловець, а він вчора загубив. Професор пяний, тай нуж хлопця бити, нїби він тому що винен. Чуєте, ледво бідний хлопчиско до дому долїз. А ту ще, прийшов та повідає, а старий медвідь сказився та бий дитину! За волося, та під ноги та обцасами!.. Господи! Стара в плач та в крик, хлопець умлїв, ледво водою віділляли, тепер, кажут, лежить, рушитись не може! Що то, так дитину скарувати!...
Ще вуйко не скінчив, коли я розплакався, в голос і перервав єго бесїду.
— А тобі що? — спитав вуйко зачудуваний.
— Чи ти вдурів, хлопче, чи що?—крикнула тїтка.
— Я... я.. я.. — пролепотїв я плачучи, але хлипапє не дало менї докінчити бесїди.
— Ну що, що, кажи! — промовив вуйко ласкаво.
— Я... найшов. Сте..панів оловець!
— Найшов? Де? коли?
— Вчора, перед школою на снїгу, проговорив я вже смілїйше.
— Ну, і чому ж ти не віддав Степанови?
— Я не знав, що то єго, — а він не допитувався.
— А потому, по школї?
— Я.. я боявся.
Боявся? Та якого дїдька лабатого? — спитала тїтка, але я не відповів нїчого на те питане.
— Ну, і де ж той оловець?
— Та в торбі.
— Вуйко зазирнув до торби і вийняв нещасливий оловець. Я не смів позирнути на него.
— Ну, дивіться, люде добрі, — тай за таку дурпицю так хлопця збили; пощезали би оден з другим!
— Вуйко сплюнув і вийшов, узявши оловець з собою. Мене тїтка випхнула до школи. Я ще хлипав по дорозї, а сльози текли менї мимо волї долів лицем, хоч на душі стала менї далеко лекше.
Того дня і цїлий слїдуючій тиждень Степан не приходив до школи, лежав слабий. Ба, на другій тиждень заслаб щось напруго й професор; — вуйко догадувався, що певно єго старий Леськів мусїв добре „обломити“. Чи воно так було, чи нї, того я нїколи докладно не дізнався, — досить того, що Степана я після того не бачив цїли дві недїлї. Ах, як я тепер боявся з ним здибатись! Як часто я бачив в неспокійних снах єго добре, тихе лице, синє ще від побоїв, зболїле і марне, — яким важким докором глядїли на мене єго сиві, добродушні очи! Але коли я побачився з ним, коли почув єго голос, то всї муки, весь неспокій перебутого дня немов віджив одним разом у моїй душі, — але тілько на хвилю. Степан тепер був уже здоров і веселий по давному, заговорив до мене добродушно, мов нїчого й не було між нами; про оловець анї споминки. Чи він не знав о тім, що я мав єго оловець у себе і став причиною єго болю? Не знаю. Досить того, що нїколи відтак про оловець між нами не було бесїди.
12.09.1888