Малий Мирон (1885ж)

 Малий Мирон — дивна дитина. Батько втїшаєся ним і каже, що він чудно-розумна дитина, але батько, звісна річ, сторонничій судя; тай ще батько — чоловік вже в лїтах, ледво дочекався дитини і, значиться, яка там будь собі дитина, все она у него золота і розумна і гарна Сусїди тихо шептали собі, що Мирон „якесь не таке, як люде“: йде тай розмахує руками, гуторить щось сам до себе, возьме прутик і швякає по воздусї, або стинає головки у бодаків та ластівочого зїля. Серед других дїтей він несмілий і непроворний, а коли часом і відозвеся о чім небудь, то говорить таке, що старші як почують, то тілько плечима стискають.

 

 — Василю — говорить малий Мирон до малого Василя — ти доки вмієш рахувати?

 

— Я? а доки маю вміти? Пять, сїм, парканайцять.

 

 — Парканайцять! ха, ха, ха! А то кілько парканайцять?

 

— Ну, кількож має бути? Я не знаю!

 

— Та то нї-кілько. От сядь лишень, будемо рахувати!

 

Василь сїдає, а Мирон починає рахувата, ковтаючи за кождим разом бучком о землю: Оден, два, три, чотири...

 

Василь слухає, слухає, а далї встав і побіг. Мирон і не замітив: сидить, ковтає і рахує далїй і далїй. Надійшов стежкою старий Рябина, кахикає, крекче і охає, — Мирон не чує, все своє. Старий зупинився близь него, слухає слухає.. Мирон дорахував уже до чотириста.

 

— А ти не вітцівска дитино, е! — сказав старий своїм звичайним троха носовим голосом; а ти що робиш?

 

Малий Мирон аж звергся і обернув залякані оченята на старого Рябину.

 

— Та ти землицю святу бєш, е? Ти не знаєш, що землиця наша мама? Дай сюда той бучок!

 

Мирон дав, не розуміючи майже, чого хоче від него старий. Рябина шпурнув бучок геть в кропиву. Мирон трохи не заплакав, не так за бучком, як за тим, що старий перервав єму рахунок.

 

— Іди до дому, та „Отче наш“ говори, -е-е-е, анїж маєш такі збитки робити! сказав старий з суворим видом і пошкандибав далїй. Мирон довго глядїв за ним, все ще не можучи поняти, за що се старий прогнївався і чого від него хоче.

 

II.

 

Малий Мирон над все любить бігати сам по зелених, цвітистих лугах, помїж широколисті лопухи та прекрасний полевий ромен, любить впиватися солодким запахом росистої конюшини та квітчатися прилипчастими лопуховими гузиками, котрих так і насиляє на себе від ніг до голови. А ще річка, через котру з города треба йти на пастївник, невеличка, супокійна підгірска річка, з глубокими стрімкими та обривистими берегами, з глинистим дном, з фурчачими бродами, котрих дно покрите дрібними плиточками, оброслими мягким, зеленим водоростом, довгим, мов зелені шовкові пасма, — тота річка, то правдива роскіш, то сильна принада для Мирона. Там він цїлими годинами любить сидїти, запхавшися в високій зелений косїтник або між густе, лапасте листє надбережного підбілю. Сидить і вдивлюесь в плюскотячу воду, в мигаючу під напором филї траву, в ковбликів, що час від часу вилазячи з своїх печер або випливаючи з глубшого плеса, нипають по днї, шнирячи за водяним хробацтвом, то знов вистобурчують свою тупу, вусату мордочку аж над воду, хапнуть раз воздуху тай утїкають чим борше в свою криївку, немовби закоштували незнати якої присмаки. А між тим сонце жарить з безоблачного, темно-блакитного неба, гріє Миронови плечі і все тїло, але не пече єго за широким листом. Любо єму. Невеличкі єго сїрі оченята живо бігають, дитинячо чоло стягаєся, — думка починає рушатися.

 

— От сонїчко, — чому оно таке невеличке, я татуньо казали, що оно велике? То певно в небі лиш така невеличка дїрка прорізана, що єго лиш тілько видно! — Але сей час же в єго голові заворушилася і друга думка.

 

— Та — а як же оно? Сходить, ті там дїрка мала, — заходить то і там дїрка. Хибаж дїрка разом з сонцем по небі ходить?

 

Се не може єму поміститися в голові і він обіцює собі, що скоро до дому, то зараз запитаєся татуня, яка то в небі на сонце дїрка прорізана?

 

— Мироне! Мироне! — чути з далека крик. То мати кличе. Мирон почув і схопився збіг із беріжка над бродок, щоби перейти через річку, тай нараз зупинився. Богато разів уже він переходив через річку, тай нїчого, а тепер нараз нова поява впала єму в очи. Він стояв як раз проти сонця і дивлячися в воду, побачив нараз замісць плиткого дна, камінчиків, і мягких, зелених пачосів водоросту — одну  бездонно глубоку синяву. Він не знав що, що се небо з води всміхає ся до него і зупинився. Як же ту йти в таку глубінь? І відки она взялася нараз? Він став і почав уважно розглядати глубінь. Все однако. Він присїв. Однако, — тілько при беріжку видно знакомі камінчики тай чути звичайний любий журкіт води на бродї. Він повернувся лицем в другій бік, за сонцем глубінь щезла, брід плиткій, як був. Се відкрите і втїшило і здивувало єго. Він почав повертатися на всї боки, пробуючи і втїшаючись дивним явищем. А про мамин, клик і зовсїм забув!

 

І довго так стояв малий Мирон, то  схиляючись то повертаючись над бродом, — але лїзти в воду все якось не смів. Усе здавалося єму, що ось-ось серед  плиткого, камінчастого броду земля розскочиться, і зїне бездонна, блакитна глубінь над річкою, між високими берегами, і полетить він в ту глу. бінь далеко-далеко, щезне в нїй, мів трісочка кинена в глубоку темну криницю. І хто знає, як довго був би він стояв над бродом,  колиб не був надійшов сусїд, що з вилами і граблями квапився до сїна.

 

— А ти чого ту стоїш? Он тя мати кличе! Чому не йдеш до дому?

 

— Та я хочу йти, але боюся. — Чого?

 

— Та от, адїть! І він показав бездонну синяву в водї. Сусїд не порозумів.

 

— Ну, та чого тут боятися? Адже плитко.

 

— Плитко? — спитав недовірливо Мирон. А от яка глубінь!

 

— Глубінь? Ади, що не глубінь, — сказав сусїд, і як був в ходаках, так і перейшов через брід, мало й замочивши їх. Той перехід сусїда осмілив і Мирона і він перейшов через воду і побіг горі городомь до дому.

 

— Якій се дурний хлопець! Пять лїт, а він ще броду боїться, — пробовкнув сусїд і пішов до сїна.

 

III.

 

А коли лїтом усї старші з хати підуть  в поле, Мирон лишаєся сам, але не в хатї,  — в хатї він боїться. Боїться „дїдів у кутах“ т. є. тїней, боїться череватого комина,  чорного в нутрі від саджі, боїться грубої; деревяної клюки вбитої в віконце, що в  повалї для пропусканя диму від скипок, котрими світять зимою. Мирон лишаєся на дворі. Там він може собі гуляти, рвати зїлєчко і розщипувати на кусники, будувати  хатки з трісок і патичків, що на дривітни, або і так собі лежати на приспі та  грітися на сонци, та слухати цвіркоту воробцїв на яблінках, та глядїти на сине небо.  Любо єму, і на дитиняче чоло знов немов  хмарка набігає — се, думка надходить.

 

— А чим то оно чоловік все видить? і небо і зїлє і тата з мамою? — таке питанє насуваєся єму нї з відти, нї з відси.

 

— Або чим чує? Он каня кевкає, кури кудкудачуть... Що то таке, що я тото чую? Єму здаєся, що все то чоловік дїє ротом, і видить і слухає. Рознимає рот: так і є, видно все, чути все...

 

— А може нї? Може очима?

 

Зажмурює очи. Ов,не видно нїчого. Рознимає: видно і чути. Зажмурює знов — не видно, але чути.

 

— Еге, так ось оно як! Очима видно, а чим же чути? Знов рознимає і затулює рот— чути. Далїй очи — все чути. Аж ось прійшла єму думка — заткати пальцями уха. Шум-шум-шум. А то що таке? Чути шум аде не чути нї кудкудаканя курей, нї кевканя кацї. Віднимає пальцї, — чути кудкудаканє, а шуму нема. Другій раз — то само.

 

— Що то таке? міркує сам собі Мирон. — Еге знаю вже! Ухами чую кудкудаканє, а пальцями чую шум! Аякже, аякже.

 

Пробує раз і другій — так, зовсїм так!

 

А коли поприходили женцї на полудне, він підскакуючи біжить до батька.

 

— Татуню, татуню! Я щось знаю! — Та що таке, моя дитинко?

 

— Я знаю, що чоловік очима видить.

 

По батьковім лици перебіг усміх.

 

— А ухами чує кудкудаканє, а пальцями шум.

 

— Як, як?

 

— Та так, що як не затикати уха пальцями, то чути, як курка кудкудакає, а як заткати, то чути тілько шум.

 

Батько зареготався, а мати остро позирнувши на Мирона, сказала намахуючи єму лижкою:

 

— Іди, приблудо, іди! Такій парубок великій, що вже би далїй женився, а такі дурницї говорить! Чому ти нїколи не погадаєш на перед, що маєш казати, а все десь таке ляпнеш, мов на лопатї вивіз?... Таже чоловік все чує ухами, і шум і кудкудаканє.

 

— А чомуж не чує разом? Тілько як не затикати ух, то чує кудкудаканє, а як заткати, то чує шум? — запитав малий. —От потрібуйте самі! І він справдї для перекони заткав свої уха пальцями.

 

Мати проворкотїла ще щось, але відповіди на те питанє не найшла.

 

IV.

 

А вже найбільша була біда Миронови з тим мисленєм! Не вмів мислити, тай годї. Що тілько бувало скаже, все якесь не таке, як треба, все мати або хто небудь другій каже єму:

 

— Та чому ти, тумане вісїмнайцятий, не помислиш вперед, що маєш казати, а так  бовтаєш як той бовтом бовтає!

 

І що вже бідний Мирон не намучився, щоби вимислитн і відтак сказати щось розумного, — нї, не мож, тай годї. Бідний Мирон прійшов до того переконаня, що він не вміє мислити!

 

Ото раз сидить вся родина при обідї круг великого стілця на серед хати. Мати подає капусту. Капуста добра, з салом ще й крупами засипана. Всї їдять єї мовчки. Малий Мирон вкусив разів зо два, а далїй задивився на то, що так тихо стало в хатї, нїхто й слова не скаже. Нї відси нї відти здаєся єму, що іменно тепер єму випадає щось сказати. Але що би ту таке? Треба наперед розмислити, а то всї будуть сміятися, ще й мама насварять. Що би ту сказати? І малий Мирон зачинає мислити. Лижка як нїс єї від рота до миски, так таки застила в воздусї враз із рукою. Очи недвижно вперлися в пустий простір, а далїй мимовільно зупинилися на образї Матери Божої, що висїв на стїнї, губи тілько рушаються, мов щось шепчуть.

 

Слуги побачили се, ззирнулися поміж собою, трунули одно друге ліктями, а дївка-служниця шепнула навіть до старого Івана:

 

— Ану́, він зараз якусь дурницю вистрілить.

 

— Ба, не знати, почав звільна Мирон, чому тото свята Матїнка дивиться, дивиться, а капусти не їсть? ..

 

Бідний Мирон, хоть і як мучився, не міг нїчого лїпшого придумати, може для того, що єго на силу заставляли думати „так як люде.“

 

Сміх, регіт, звичайна нагана матери враз із „туманом вісїмнайцятим“, — бідний Мирон заплакав.

 

— Та щож, коли я не вмію мислити так, як люде! — сказав він обтираючи сльози.

 

V.

 

Що з нього буде? Якій цвіт розівєся з того пупінка? Се і проповісти не тяжко. Лучаються по наших селах доволї часто такі дивовижні появи. Все у них з маленьку не так як у людей: і хід і обличє і волосє і слова і учинки. — А коли прийдеся такій дитинї вік жити під тїсною сїльскою стріхою, без ширшого досвіду, без яснїйшого знаня, коли від малку нетямучі родичі почнуть натовкати в неї все на такій спосіб, „як звичайно у людей“, то їм і удасться придавити вроджений нахилок, всї неуживані і приголомшені спосібности дитини занїміють і занидїють в завязку, і з малого Мирона вийде кепській газда, або, що гіршо, не доразу приголомшена живість та прудкість характеру попре єго до злого, не можучи розвитися в добро, — стане він забіякою, ворожбитом віруючим в власні привиди і туманячим людей із щирого серця...

 

Але коли така дитина натрафить на любячого, і, що головне, не дуже вбогого вітця, котрий схоче і зможе потягнутися з остатного, щоби своїй дитинї отворити очи і світ, то тогди —щож тогди? Чи ви думаєте, що доля дитини стане кращою так, як звичайно понимають люде кращу долго? Коби не так! В школї дитина хапатися буде науки на диво, впиватися буде нею, як недужій свіжим воздухом і скінчить на тім, що переймеся правдами науки і забажає перевести їх в житє, і стане горячим проповідником тих правд, понесе їх між темних і погибаючих, під рідні сельски стріхи... Ну, і не завидна чекає єго доля! Навістить він і стїни тюремни і всякі нори муки та насиля людей над людьми, а скінчить тим, що або згине десь в бідности, самотї та опущеню на якімось піддашу, або з тюремних стїн винесе зароди смертельної недуги, котра пеперед часом зажене єго в могилу. Бідний, малий Мирон!...

 

 

12.09.1888