Відгомін солідарності

Не знаю, яких слів підібрати, щоби висловити той відгомін солідарності, який у Польщі щодо України є повсюдним. Він справді повсюдний, може, за винятком незначної групи осіб, котрі виявляються агентурою відомого сусіда зі Сходу, евентуально, як дуже радикальної правої меншості.

Підкреслюю, що ця меншість є правою. Ця річ притаманна не тільки Польщі: подібне є у цілій Європі, східній та західній, південній та північній. Колись Москву підозрювали в тому, що вона фінансує на Заході, у ліберальних та демократичних країнах, ліві організації. У цей час для підтримки аґресії України у світі, для агресії щодо ліберально-демократичного ладу використовують ультраправих. Прошу не піддаватися цій омані щодо людей, котрі висловлюватимуться проти України в Польщі, Угорщині, Франції, Великобританії. Бо раптом виявилося, що це чудовий спосіб співпраці на міжнародному рівні, «чорний інтернаціонал». Панове мусять це усвідомлювати і вирізняти тоді, коли кажете про солідарність наших суспільств із Україною. Це маргінес, котрий, на жаль, росте в силі, але він все одно є маргінесом. Треба цього пильнувати.

Коли йдеться про вияв солідарності, то я напередодні розповідав колегам: щоразу, коли їдемо польською делегацією ПЕН-клубу до Вільнюса, до наших литовських друзів, завжди спершу їдемо з букетами квітів та вінками на Антокольський цвинтар, де лежить 13 жертв, убитих радянськими командосами у 1991 році (йдеться про жертв штурму радянськими вояками вільнюської телевежі. – «Z»). Там прекрасний меморіальний ансамбль, вони поховані півколом, а три останні могили – це люди, народжені в 1967 році. Можна полічити, скільки років вони мали тоді, коли загинули у 1991-му… І, судячи з імен, там лежать литовець, татарин і поляк. І наш «псячий обов’язок» – їздити туди, піднести квіти, поклонитися жертвам. Наша солідарність мусить щоразу підтверджуватися. Сподіваюся, що польська солідарність для України підтверджується в міру сил і можливостей, але також у помислах та емоціях. У наших ПЕН-клубах, у наших культурних та інтелектуальних середовищах панує повне порозуміння, ми стоїмо понад історичними непорозуміннями, різниці в історичній пам’яті. Стоїмо один поруч одного й знаємо, на чиєму ми боці і во ім’я чого. Це є велика річ. Сподіваюся, що це триватиме.

Повертаючись до виступу Мирослава Мариновича… Боюся формулювання – «Європа». Нема чогось такого як Європа. Європа як Європейська Унія – це конгломерат кількадесяти держав. У кількадесяти держав є ще більше народів, спільнот. Все це безустанно мусить доходити до якогось консенсусу, той консенсус нікого повною мірою не задовольняє. Тобто на це треба дивитися інакше. Нема Європи як чогось сталого. Нема сталого порозуміння. Це перманентний процес.

Спостерігаючи за цим з польського погляду, але також з погляду країн Старої Європи, мушу визнати: протягом останнього часу бачу процес дозрівання до зовсім іншого мислення. Ми є свідками кінця нинішньої Європи. Вичерпалася мета про Європу демократії та спокою. За нашого життя не буде такої Європи. Маємо Європу, загрожену війною. Якщо йдеться про цінності, то тут доводиться мати справу з цінностями, геть для нас чужими. Ця загроза тепер ітиме з нами обабіч. І наша солідарність та наша спільна гідність у цім випадку – протидіяти загрозі. Небезпека зростатиме, бо нема жодної перспективи, щоб вона зменшувалася. Не бачу такої перспективи. Тому ми мусимо бути витривалими. Хочу «потішити» панство, що від завтра буде інакше. Так само, як у єврейському прислів’ї: «Краще – вже було».

Зараз маємо скрутні роки. Збереження солідарності – навіть попри можливість конфлікту – це запорука тривання. Європа без України – не витриває. Європа як цілісність мусить включати Україну. Адже Україна виявилася фронтом, найбільш загроженим елементом того міжнародного ладу, котрий Європа як цінність собою репрезентує. Є щось таке як міжнародне право, його підвалини. Не може бути так, що в один момент вчиняється наруга над цілим пластом міжнародного права. Україна проливає кров, Україна бореться, але бореться також і за це міжнародне право, за фундамент цього права, бо воно зазнали атаки. Позаяк ця атака така раптова і така глобальна, і на такому рівні – це свідчить, що це далеко не локальна справа України.

Завжди, коли в Польщі говорять про необхідність діалогу, коли в цілому світі кажуть про діалог (а ПЕН-клуб повстав саме через розчарування війною, Першою світовою війною, коли стало очевидно: якщо ти борешся за солідарність – борешся одночасно за міжнародні перспективи)… Так от, щодо діалогу, про що вже казав Мирослав Маринович: не можна домовлятися про діалог між жертвою та агресором, виставляючи його (діалог) на одному щаблі і на рівних правах, бо це означає, що підтримку дістає не жертва, а перевагу отримує агресор. Я завжди питаю: що означає діалог? Чи поліцейський допит це теж діалог? Скажу це по-російськи: «Является ли допрос формой диалога?» І це є питання, яке мусимо ставити перед собою. Не може бути так, що ми змушуємо якусь країну, якийсь народ до того, щоб проводив діалог під час допиту.

Президент польського ПЕН-клубу Артур Мендзижецький  у перші роки Другої світової підлітком через Львів потрапив із «дармовим квитком» до Казахстану. Там його як стипендіата, учорашнього ліцеїста почало допитувати НКВД. І той допит – він насправді про міжнародний діалог. Коли він вже вдесяте назвав свої персональні дані: ім’я, прізвище, рік народження, то почався «діалог». «Ну, бля, говори: как ты хотел присоеденить Казахстан к Польше?» – «Як то – Казахстан до Польщі?.. Адже це неможливо» – «Ну, бля, мы знаем, что невозможно, но все-таки ты хотел! Говори, как ты хотел».

Такий діалог, прошу панства, не має перспектив. Не треба собі морочити голову таким діалогом. Але є такий діалог, котрий ми намагаємося проводити, захищаючи наших колег. Коли Мирослав Маринович звернувся до нас із проханням, аби ми разом приїхали і виступили перед шановним панством, то ми ні на мить не вагалися. Андрій Хаданович із Білорусі, Геркус Кюнчус із Литви, Людмила Улицька з Росії. Достатньо було кинути клич – і ми вже тут. Це є діалог між людьми, котрі мають гідність і шанують одне одного.

Справді, світ не знає про Україну. Завжди добре розбити свою думку на пункти. Таких пункти є три. Гадаю, що для нас у ПЕН-клубі це теж великий виклик, щоби доносити до свідомості світу існування тих трьох аспектів України.

Перший аспект – це мова. До більшості світу ще не дійшла звістка про те, що існує українська мова. Згідно з пропагандою, але також згідно зі стереотипами та упередженнями, вважається, що українська мова, білоруська мова та російська мова – це одна мова. Тут не йдеться про задкування на 50-60 років. Скромно кажучи, йдеться про 500 років. Звісно, можна спізнюватися і на 500 років… Це те, за що треба боротися. Треба боротися, щоби кафедри української мови були на всіх, де тільки надається, навчальних закладах світу. Ситуація України, котра проливає кров і піддається терпінням, може з іншого боку сприяти в такій боротьбі, щоб ці кафедри відкривалися. Українська мова мусить бути мовою, що на рівних із іншими існує в навчальних закладах світу. 

Другий елемент – то є культура. Звісно, тут ми теж маємо справу зі злісною пропагандою. Той Путін, що римується на «-ло», старається, щоби ця пропаганда була успішною. Це стереотип про Україну як державу без культури. Позаяк у Польщі такий стереотип теж існував, то я маю щодо цього оптимістичний коментар, адже я більш-менш можу зрозуміти, яким є механізм існування цього стереотипу, це механізм для України смертельно небезпечний. Бо державу трактується як збірню, перепрошую, 50 мільйонів людей без культури, поза культурою, тобто як неструктуровану масу. «Це не суспільство, це не народ, це не культура, вони нічого не творять, не є продуктивними, не є конструктивними». Чому кажу про те, що тут є місце для оптимізму? Коли йдеться про польський досвід, то після того, як упав комунізм, починаючи із 1989 року, у Польщі вибухнула несподівана зацікавленість серед молоді, науковців, культурологів до культури наших сусідів – тих сусідів, дружбу до котрих нам нав’язували за комунізму. Зокрема експлозія зацікавлення до української культури. Якраз у той час Юрко Андрухович став дуже популярним у Польщі і так далі, і так далі. Ця хвиля зацікавленості до молодої, свіжої української культури досі триває у Польщі. І це чудово. Давній стереотип, який існував іще з давніх століть, і в передвоєнні часи – відсутність комунікації з українською культурою – того в Польщі нема, це впало. Це чудовий результат останніх 25 років. Тобто можна! Нема такого, що не можна.

Третій пункт – це, на жаль, пункт найскладніший. Це те, що шановне панство муситиме робити до кінця свого життя. Це Українська держава. Читаю, намагаюся читати українську пресу, стежу за публіцистикою. Читаю й розумію нетерплячість, навіть передчасність нетерплячості українців: «Не можна прикривати війною відсутність реформ, бо реформи є нагальні». Але знаєте що? Ми зустріли у Львові видатного польського правника, котрий співпрацює з українськими юристами. Одна з речей, які він розповів: в Україні фактично відсутній нотаріат. Справи залагоджуються «на губу». Якщо нема права власності, якщо воно плинне й будується на базі міжперсональних стосунків, то нема фундаменту для права і демократії. І так далі. Ви знаєте це ліпше, ніж я. Знаєте, яка в Україні корупція. Не моя роль про це розповідати – зрештою, ми теж маємо своїх корумпованих урядовців. А інакше трапиться врешті решт щось таке як майдан. Той майдан протестує не проти чогось. Він знає, що хоче будувати. Не можна марнувати цей шанс!

Завершилася епоха. Завершився певний час, і пан Бог більше не дає нам часу! Це те, що стоїть перед вами. Ви репрезентуєте народ, який мислить дуже конструктивно, кажу це як спостерігач ззовні. Це не народ деструктивного мислення, негативного. Це мислення над тим, як можна щось зробити. На милість Божу, робіть. Зробіть!

Промова президента польського ПЕН-клубу занотована і перекладена «Z» 10 вересня 2014 року під час дискусії на тему «Гідність і солідарність». Участь в розмові брали президенти національних ПЕН-клубів Андрей Хадановіч (Білорусія), Геркус Кунчюс (Литва), Мирослав Маринович (Україна), Людміла Уліцкая (Росія).