Добіг кінця мистецький проект CrossArt, що впродовж двох місяців з 10 липня до 11 вересня, наповнював життям львівську галерею Primus. У цей час простір галереї був не лише виставковим центром для молодого покоління митців, котрі працюють у різних напрямках мистецтва, але й територією для спілкування, обміну досвідом та дискусій творчих та цікавих особистостей з України, Польщі і не лише.
Фото: Ігор Сальніков.
За словами ідейної натхненниці проекту, художниці і перформерки Ярини Шумської, «CrossArt» – дослівно означає «через/повз мистецтво», і орієнтується на створення особливого простору; місця, що охоплює різні мистецькі аспекти, але перш за все – людей, своєю відкритістю та щирістю. Втім, мистецтво у проекті хоч і головна, але тільки одна з багатьох точок акцентування. Тут воно є радше способом і причиною комунікації, вихідною точкою відносин для різнобічних особистостей.
Сьогодні Ярина Шумська, яка не уявляє своє життя без танцю і перформенсу, живопису і абстракції, жовтого кольору і грушок, не уявляє і простору Львова без території творчості і спілкування, якою була галерея Primus впродовж останніх тижнів.
Історія ж створення такого простору і проекту CrossArt загалом – невипадкова випадковість. Тому почнемо здалека...
Ярина Шумська на ТАМ 2014. Фото: Наталка Шимін.
– Я малювала з дитинства. Мій тато – ходожник, і мама також закінчувала ЛНАМ, – пригадує Ярина. – Але у мене малювання ніколи не було чимось вимушеним. Тато готувався до виставки, і я завжди ходила в три-чотири-п’ять років йому допомагати. Тепер це смішно згадувати, але мама розповідала, як я допомагала у двох роботах, і потім мала страшну образу, мовляв, як то так, що саме вони не потрапили в експозицію... Згодом була школа, музика, танці, те, чим я зрештою продовжую займатись і зараз. Малювання трохи закинулось, але десь у класі восьмому тато сказав: «Знаєш, Ярина, щоб моя совість була чиста, не хочу ні до чого змушувати, але щоб знати, що я тобі дав все, що міг, щоб потім я не шкодував і ти не дорікала, спробуй... Якщо піде – дам, все що зможу. Не піде – займешся чимось іншим». Так я почала частіше приходити в майстерню, згодом відчула, що «це воно», і мені подобається. Трохи вагалась, чи не вибрати філологію, бо це мені теж цікаво, але вирішила, що мови завжди будуть зі мною, тому вступала на монументальний живопис.
– Але нині ми знаємо тебе також з перформенсу...
– На початках я собі дуже пов’язувала малярство з театром, як можливість працювати зі сценографією. Сьогодні ця тема для мене не настільки актуальна. Натомість, коли навчалась на третьому курсі, випадково склалось з поради тата, що я потрапила на першу «Школу перформансу» в рамках Тижня Актуального Мистецтва, який тоді відбувався на Фабриці повидла. Там я знайшла те, що нарешті показало мені, як з’єднати ці дві паралелі в житті – танець і живопис, які ніколи між собою не перетиналися, а мені цього дуже бракувало. Найперша робота у цьому напрямку потім отримала назву «Кроки» і була дуже пов’язана з кроком танцю. Такою була перша зустріч з перформансом. Пам’ятаю, як прибігла в Академію, з захопленням розповідала викладачам, у відповідь, звісно, почула: мовляв, ти собі роби, а ми тут працюємо у своєму напрямку. За рік усе загасло. Наступну «Школу» я відвідала лише частково, бо кудись їхала. Натомість у 2011 це був найактивніший період, ці чотири дні, коли виклади переходили у практику, потім у покази, лекції, люди, зустрічі... Я цим жила. Януш Балдига і Вальдемар Татарчук уже сприймали нас за своїх, сформувалось своє середовище. Вони ж запросили нас до Любліна на фестиваль, а згодом закінчилось навчання у академії і почався новий етап – стипендіальна програма «Гауде Полонія». Це був дуже важливий досвід. Тоді ж мені з Володимиром Топієм довелось побувати на фестивалі у Пьотркові Трибунальському у Польщі, де зустріли Сейджі Шімода, японського куратора, який своєю чергою запросив нас на фестиваль у Японії. Він був дуже здивований, бо вперше за свою 20-річну діяльність зустрів перформерів з України. Ми не старались показати щось надто українське, але багато людей відзначало, що наші роботи мають інше коріння, іншу традицію.
Фото: Ігор Сальніков.
– Повертатись, мабуть, було нелегко?
– Після Польщі, де мистецьке середовище дуже відкрите, довелось пройти час адаптації... Наче час сповільнився. Де-не-де щось відбувається в Дзизі, щось роблять хлопці з «Детенпули»... Торік після познанського Gallery weekend я дуже загорілась організувати щось схоже у Львові, але почались події з Євромайданом, і вже ні про який вікенд не йшлось. Натомість навесні у галереї Primus у мене була персональна виставка і власниця запропонувала, чи не хотіли б ми взяти на літо галерею під опіку, може щось організувати. Для мене це було абсолютною несподіванкою. Я трохи сумнівалась, але все знову ж таки складалось випадковостями. Я зустріла однокласників, хлопців, яких не бачила кілька років. Один з них професійний спортсмен, інший – пов’язаний з економікою. Це був той момент, коли тобі іноді треба, щоб хтось штурхнув у плечі і сказав: «Давай!». Вони це і зробили, а в разі чого обіцяли допомогти.
– Допомогти фінансово?
– Коли дійшло до діла, фінанси були великим знаком запитання для нас. Але оскільки я наполягала аби запросити поляків, бо є багато знайомих вартісних художників, які хотіли приїхати і щось показати – ми отримали підтримку від Польського Інституту, за що дуже вдячні. Хотілося б і місцевих художників підтримати фінансово, але це вже мотивація для організації на наступний рік. Дай Бог, ситуація в країні зміниться на краще. Це польське дофінансування зняло частину запитань. Частину грошей з гонорарів з огляду на ситуацію залишали на розвиток і самі учасники. Вхід на всі заходи був безкоштовним, але при вході у нас є чарівна банка у яку можна було за бажанням підкинути грошей. Хтось її оминав, а хтось кидав 20-50-100 гривень. Це дрібні кошти, але і вони суттєво допомагають у такій ситуації.
– Що і кого можна було побачити у рамах проекту CrossArt?
– Ми стартували з перформенсу Аніти Мовчан, під час якого вона розчавлювала жарівки, а на стіні була проекція метелика замкненого у такій лампочці. Це її персональна алюзія до невдачі чи навпаки успіху, але так чи інакше це асоціація до художника, який постійно летить на світло, вперед-вперед, а потім потрапляє у свою ж пастку. Далі була виставка-інсталяція групи «Карусель», молодих художників, студенти ЛНАМ, які створили свого роду проекцію в майбутнє. Евеліна Пікула, яка об’єднала рисунком фотографію, книжку, відеопроекцію. Художник з Кракова Домінік Станіславський представив відео та фотороботи. Світлі, щирі, легкі фотороботи показала Мар’яна Клочко у двох фотопроектах з останнього часу. Цікавим проектом була виставка польських художників, які працюють незалежно, але цього разу вирішили об’єднатись. Маріан Стемпак з Торуня у роботах використовує речі з секондхенду, надаючи їм нового значення, Томаш Влазьляк працює з відео і анімацією, які пов’язані з першими 8-бітовими відеоіграми, і Катажина Єжик, яка також займається анімацією. Паралельно з тим відбувались різні зустрічі з авторами, перформенси Петра Ряски, Кароліни Кубік, Володимира Топія, Ярослава Футимського, україно-французької хореографічної групи...
Фото: Марія Гоїн.
– Як складалася програма?
– На відміну від польської групи учасників, яких запрошували особисто, знаючи вже приблизно хто чим займається, українська частина програми складалась на конкурсній основі. Податися до участі могли абсолютно усі. Відбором займалась я і також мої знайомі. Мені цікаво було, як реагуватимуть люди, які не мають стосунку до мистецтва. І переважно наша думка у виборі збігалася. До конкурсу надійшло близько 35 заявок. Багато хто казав, мовляв, ой, а це треба щось сучасне, а я такого не роблю. Мене це дивувало, бо ж треба вірити у те, чим займаєшся. До того ж, постійно доводилось щось корегувати і змінювати, бо одну пропозицію подали, а потім іншу презентували... Можливо, для людей мусить існувати критерій оплати за виставку, тоді буде серйозніший підхід, а не так, що от виставка і треба стіни чимось закрити, то щось зробимо...
– Але, окрім візуальної частини, програма була насичена і різноманітними зустрічами...
– Ми планували, що окрім виставок відбуватиметься багато інших подій, щоб затягнути сюди людей. Галерея існує вже сім років, але останнім часом кому не скажеш, то у відповідь чуєш зустрічне питання: «А вона хіба ще діє?». Важливим завданням проекту є презентування простору Львова по-новому, завдяки новим ідеям, що спостерігаємо у творчості молодих митців з України, Польщі, Франції, Бельгії.
Щочетверга ми відкривали виставку, а щоп’ятниці влаштовували зустріч з її авторами. З львівськими художниками зустрічалися радо, з польськими – публіку зібрати було складніше. Іноді зустрічі переростали у кількагодинні дискусії. Однією з цілей проекту було знівелювати заочність існування між художником і глядачем, які зазвичай не бачаться, не зустрічаються. І це працює! Навіть складно уявити, скільки є людей, яким потрібно не лише виставлятись, дивитись, а й говорити про це.
11.09.2014