Дмитро ПОЛЮХОВИЧ

З усього створеного людиною навіть годинник не втілює плинність часу так, як це робить водяний млин. Годинник – лише інструмент для вимірювання часу, а от млин – його символ. Тут і філософське «усе тече, усе змінюється», і побутово-простацьке «все перемелеться...»

 

Водяний млин в Сатанові ХІХ століття. Вигляд з боку Збруча.

 

Дореволюційна свинцева пломба з написом «Мельница под г. Сатановъ». Такими опломбовували мішки з борошном.

 

 

Ще сто років тому чи не на кожному потічку України сумлінно трудився водяний млин, а разом їхній рахунок ішов на десятки тисяч. Нині про них нагадують лише напівзруйновані греблі та вибиті вікна спорожнілих виробничих корпусів. Чинний водяний млин – диво дивне і рідкість рідкісна. На Збручі такий залишився один – біля подільського містечка Сатанів.

 

Шлюзи калагарівського млина вже ніколи не відкриються.

 

Село Калагарівка. Від «галицького» млина залишився лише виробничий корпус.

 

 

Донедавна він мав ще й свого галицького сусіда-конкурента – за якусь сотню метрів, у селі Калагарівка, на сусідньому рукаві Збруча. Але років зо п’ять тому колись «австрійський» млин зупинився. Незабаром хазяйновиті ґазди розтягли обладнання на металобрухт. На місці ще залишається порожня кам’яна коробка.

 

Між Калагарівкою та Сатановом Збруч розділяється на два рукави, утворюючи острів. Тут стоять млини – «галицький» (зліва) та «подільський».

 

 

Що галицький, що подільський млини зведені десь у середині ХІХ століття. Калагарівські селяне запевняють, що обладнання на їхньому було ще цісарське. На сатанівському млині машини не такі давні, але теж антикварні. Їх виготовили 1928 року у Нижньому Новгороді на заводі ім. Воровського акціонерного товариства «Мельстрой». Помилитися тут неможливо – до багатьох агрегатів пригвинчено таблички з відповідним написом.

 

У підвалі млина теж якісь механізми та колеса.

 

 

 

Як розповідає екс-мельник Володимир Чорний (він працював тут до 2011 року), радянське обладнання встановили десь у 1960-х роках. Перед тим, мовляв, теж працювали австрійські машини. За переказами, «цісарські» агрегати давали такий дрібний помол, що того борошна в Сатанові ніхто й не бачив. Усю продукцію вивозили за кордон. Потім цінне австрійське обладнання нібито кудись вивезли, а навзамін дали «совіцький» непотріб.

 

Мельник Ігор Новосилецький має чи не найрідкіснішу професію – оператор водяного млина.

 

 

Щоправда, нові мірошники, батько і син Новосилецькі, які тепер господарюють на млині, на машини не нарікають. «Он, на тій стороні Збруча, в Калагарівці, – розказує Ігор (мельник-син), – наші «конкуренти» електромлин організували, найновіше обладнання закупили. Погоджуся – борошно у них біліше, і тісто, особливо на вареники, біле, красиве. Але досвідчені господарі везуть своє зерно до нас. Бо з нашого борошна тісто більш якісне, а випічка – смачніша».

 

На такому диво-агрегаті очищують гречку від полови.

 

 

Крім борошна, на сатанівському млині шеретують крупи, мелють корми для худоби тощо. Для місцевих жителів у звичному від народження млинові жодного дива немає. Для них це суто утилітарна та дуже корисна споруда. І не більше. Мало хто з місцевих сприймає його ще й як унікальний об’єкт, до того ж діючий технічний музей.

 

 

Подивитися, як працює це диво інженерної думки, варто кожному. Особливо вражають довжелезні ремінні передачі, здоровецькі колеса та шестерні. Все це крутиться, гримотить і порипує. Особливого шарму інтер’єру надає специфічне мельничне павутиння. Річ у тім, що на млині ниточки павутиння вмить вкриваються борошняним пилом і втрачають липкість. Тому місцеві павуки змушені весь час поновлювати свої тенета. От і висять по кутках цілі ґрона білого павутиння, як у якомусь голлівудському фільмі жахів.

 

Мельничне павутиння нагадує декорацію до фільму жахів.

 

 

До речі, про жахи. Як відомо, водяні млини – улюблена оселя для чортів, водяників, русалок та інших барабашок. Тож, здавалося би, на САТАНІВСЬКОМУ млинові взагалі мали би не проштовхнутися серед різної чортівні. Але мельники наявність на ввіреній їм території чогось такого страшного та містичного заперечують. Мовляв, навіть якоїсь завалящої примари у їхньому господарстві немає і не було ніколи. А всі страшні звуки, що часом лунають вночі від млина, списують на сов, які злітаються сюди поласувати грубими млиновими мишами. Є підозра, що вони брешуть, аби не відлякувати потенційних клієнтів. Бо який же то САТАНІВСЬКИЙ млин без парочки водяників?

 

В одному з приміщень старого млина можна побачити залишки електрогенератора, який також  обертали води Збруча. Колись тут стояла гідроелектростанція, запущена ще 1933 року. Встановили її радянські прикордонники – щоби давала струм до комендатури. Остання була зовсім поруч, біля колишньої міської брами, у будинку старої царської митниці. Також струм ішов на живлення потужних прожекторів, якими “карацупи” освітлювали прикордонну смугу. Гідростанцію поставили у рамках зміцнення прикордонного режиму, аби хто з голодних селян бува не втік до буржуїнів у Польщу. Варто зазначити, що сам електрогенератор був британського виробництва, і придбали його як раз коштом відібраного у тих самих селян збіжжя.

 

Давала станція струм також на потреби радянських установ і партійних органів, а ще в будинки місцевого начальства. У повоєнні роки генератор вже працював виключно на цивільні потреби. Щоправда, за словами старожилів, на кожну хату дозволяли мати лише одну жарівку.

 

Щитова Сатанівської ГЕС (1933)

 

 

Від тієї електростанції залишився щит управління з величезними «баняками» довоєнних амперметрів-вольтметрів та інших приладів, а також емалевою табличкою, прикрашеною черепом, що весело шкірить зуби. Ця щитова – теж справжній музейний експонат. Такого обладнання, виготовленого, до речі, ще у довоєнні роки, в Україні, може, й не збереглося більш ніде. Правда, поки музейники сваряться, хто ж отримає цей раритет, мельники використовують щитову по-простому і без особливої пошани до раритету – як звичайну поличку для інструментів і запчастин.

 

Нівроку так жорна

 

 

Якщо вам дозволять потинятися цим «музеєм», дуже вважайте. Скрізь плетиво ремінних передач і весь час крутяться величезні колеса. Тож спостерігати за роботою агрегатів краще здалеку. І у жодному разі не пхати руки, куди не слід.

 

У сплетінні ременів, крім місцевих мірошників, навряд чи хто й розбереться.

 

 

Від «подільського» млина у бік «галицького» веде добре натоптана стежка. Не заблукаєте. До того ж додатковим дороговказом стане шум води. Шумить чималенький штучний водоспад,  зриваючись з мальовничої, складеної з вапнякових брил дамби. Кожен порядний турист тут обов’язково має зазнимкуватися, аби потім хизуватися перед знайомими, у яких мальовничих місцях він побував.

 

 

Загата на правому рукаві Збруча

 

 

Світлини Олександра Волкова (Львів) і автора

 

Здається, що тут зупинився час

 

Млинівка – улюблене місце для купання місцевих хлопців.

 

 

 

 

09.09.2014