Тимофій Гаврилів

Еразмус Цеклер. Ви мусите жити! З німецької переклала Галина Петросаняк. – Івано-Франківськ: «Лілея-НВ», 2013. – 232 с.

 

За 56 років на покритому пилюкою горищі євангелістської лікарні у Ґетінґені-Веенде я, внук Теодора Цеклера і один з небагатьох ще живих із тих, хто його добре знав, знайшов десять чималих ящиків. У них збереглася велика частина дідових листів і документів, які було переправлено з Галичини в Німеччину. Понад 50 тисяч листів чекали на впорядкування й каталогізацію.

 

Ці листи й документи розповідають історію чоловіка, який посеред кількох народів – поляків, євреїв і українців, – у найбіднішій із коронних земель Австрії на голому місці створив дім для безпритульних дітей-сиріт. Це хвилююча історія, в якій відбуваються речі, котрі неможливо пояснити раціонально.

 

Меморіальна дошка Цеклеру в Івано-Франківську

 

 

Так міг би починатися який-небудь художній текст. Упродовж щонайменше трьох останніх сторіч саме так починалися твори багатьох європейців – захопливі оповіді про вигадані події, зроблені від першої особи, виписаної такою мірою колоритно, аж не віриться, що існувала вона лише в уяві письменника. Вони імітували літературу факту, їхнє «Я все це сам бачив і / або пережив» навіювало достеменність, незалежно від того, чи той, хто оповідав, усе «пережив» сам, чи хтось із його близьких. Їхня правдивість полягала в художній рафінованості, чеснотах поетики – байдуже, налічували вони пару сотень сторінок, як «Робінзон Крузо» Даніеля Дефо, чи всього-на-всього п’ять, як «Колекція марок» Карела Чапека.

 

Правдивість же книжки, про яку мова, виростає з її належності до non-fiction, з викладених у ній фактів – тих самих листів і документів, на які знадобилося десять ящиків. Це навіть не так подорож у часі і не так географічним простором, як простором етики, системою духовних координат, головний навігаційний прилад якої – сумління, жертовність, людяність, ця потреба допомогти ближньому, неуникність, приреченість, свідомий, себто такий, якого ніхто не нав’язував, вибір – доброчинство.

 

 

Життя Теодора Цеклера – цеглинка в будиночок, на вході до якого красувався би напис «Сага про спільну історію». Можливо, наріжний камінь. Та чи була вона, «спільна історія»? Чи пересування тими самими вулицями вже само по собі робить її такою? Ротові вона бачилася готелем на вісімсот шістдесят чотири номери – невиправдана гігантоманія на тлі невеличкого, провінційного, нічим не цікавого й непримітного містечка-почекальні. В творах цього літератора й репортера дух транзитності повністю опановує трансцендентність, підминаючи під себе однаковою мірою Левіафана і Йова. Кінець кінцем, трансцендентність – різновид транзитності.

 

Погляди на те, як велося мешканцям цього будинку, розбігаються. Далекі від одностайності версії самих пожильців укотре підтверджують: історій стільки, скільки людей, налаштованих розповісти. Цю суперечність, неможливість і воднораз неукникність спільного знаменника добре вловлено в передмові до книжки, в словах «(не)можливого міжнаціонального примирення», в дужках, що їх так само годі розкрити, як і викинути геть те, що ними охоплено. А можливо, ми ще не готові до цього неминучого кроку, без якого немає гідного, а часто-густо й поготів життя, і дужки виражають нашу напівготовність – виокремити, але ще не викинути? Або ми викинемо (разом з дужками) «не», або сеґреґуватимемо одне одного.

 

Теодор Цеклер народився в Померанії, «Помор’ї», – краю, якого немає, так само як немає Галичини, так само як немає багато чого, що було і що ми, здається нам, пам’ятаємо, хоча не були ні його учасниками, ні очевидцями. Незрідка ми навіюємо собі з цього приводу тугу, осцилуємо між відвертим і вдаваним оплакуванням і категоричним відкиданням, необачно вихлюпуючи разом з купіллю смисл. Наша туга – зокрема, наслідок релятивування того, що було, тим, що було опісля, хоча й цього останнього, такого близького до нас, більшість нас у його найжахливіших виявах, на щастя, не спізнали.

 

Обмаль тих європейців, для яких Галичина була не місцем призначення, не щаблиною, не надто певною і приємною, в кар’єрній, здебільша бюрократичній драбинці, а вибором. Ще менше таких, для кого вона стала новою, другою, малою, а по правді, просто батьківщиною. Цеклер – один із цих праведників.

 

Біографія Цеклера вкладається в кільканадцять рядків. Народився 5 березня 1867 року в Ґрайфсвальді, нині центрі Передньої Померанії (того, що залишилося від «Помор’я»). Його батько, Отто Цеклер – професор теології. 1891 року Цеклер став парохом євангелістської (протестантської) німецькомовної церковної громади Станиславова, німецькою – Stanislau. «Заклади Цеклера» – мережа доброчинних установ, сиротинців та освітніх осередків, перші з яких було засновано 1896 року з ініціативи й чину Цеклера. Від 1923-го Цеклер – духовний провідник євангелістської церкви в Малопольщі. В червні 1939 року прес-служба протестантської церкви повідомляє: «Станиславівські заклади Цеклера змушені припинити діяльність, позаяк польська влада актом зворотньої дії наклала сьогодні податки за 6 років». 1946 року Цеклер заснував комітет допомоги галицьким німцям. Помер вісімнадцятого вересня тисяча дев’ятсот сорок дев’ятого в містечку Штаде, що в Долішній Саксонії, де й похований – недалеко від моря, тільки іншого. Біографічні довідники називають Теодора Цеклера «особистістю», наділяючи такими рисами, як «енергійність» та «освіченість».

 

За цими скупими штрихами – життя, сповнене пригод і випробувань: того, що в його випадку вартувало б назвати «чином». Історія Цеклера охоплює чимало – все, що можна було охопити в двадцятому сторіччі, в першій його половині, впродовж – не більше, не менше – сорока дев’яти років: бюрократична оперетковість Габсбурзької монархії, відчайдушна приреченість Західноукраїнської Народної Республіки, двадцятиріччя Малопольщі, про яку в Цеклера чимало доскіпливих зауваг, пекло першої совєтської та нацистської окупацій. Плюс сторіччя попереднє, XIX-те, з кінця якого все починалося.

 

Цеклер належав до тих, кого називають галицькими німцями, самі ж вони вважали себе швабами, австрійцями, ауґсбурзькими євангелістами, найчастіше, однак, таки швабами. Вкрай важливий, вирішальний, урочий момент, коли хтось, хто розмовляє іншою мовою, якою читає інших письменників і проказує молитви, належить до іншої конфесії, вважає ці самі краєвиди, рослинність і вулиці, архітектуру і ритм  своєю батьківщиною. Також своєю і також батьківщиною. Це ставить саме поняття батьківщини в інший ракурс. Це і є розмаїття, прославлене і люблене, – зазвичай тоді, коли його вже немає. Бо легко любити мерця.

 

А ще тексти онука про діда показують наше місто в дещо іншій конфіґурації, адже більше ніде в подібних джерелах мемуарного типу не знайдемо цікавих інформацій про початок і перебіг двох світових воєн, репресивні заходи польської окупаційної адміністрації й «перших совєтів», свідчення про людські стосунки й взаємодопомогу в умовах людиновбивчої політики, активну і безкомпромісну боротьбу німця-протестанта проти нацистського режиму тощо.

 

То ж хто такий Теодор Цеклер, який помагав живим? Ось він каже про себе сам:

 

Спочатку мандрівка була дуже незручна. Я взяв третій клас, бо мав таке стійке враження, що Ісус, напевно, хоч який утомлений, не їхав би другим класом. Але вагон був напхом напханий, жахливо сперте повітря й неугавний гармидер. Я це витримав до Богуміна, але потім перемогла думка, що правильніше буде, заплативши на кілька крон більше, вночі виспатися, щоб удень бути у Відні бадьорим, ніж не спати вночі, а потім проспати неділю. Отож в Богуміні я перейшов у другий клас, але там було не краще. Що мене найбільше засмутило, так це те, що через мій прихід одна молода пара з немовлям у дитячій ковдрочці позбулася останнього комфорту.

08.09.2014