[Батьківщина і инші оповідання, Київ, 1911, с. 7—46]
(Присвячую Високоповажаному Хведору Вовку на спомин нашої спільної мандрівки 1904 р.*).
Нашого товариша Опанаса Моримуху прозвали ми ще в ґімназії Батьківщиною, — не на честь популярної ґазети „Батькôвщини“‘ яка тодї ще не виходила, а з иншої причини. Він мав звичай, коли говорив про свойого батька, називати його „батьківщиною“; так само матїр по-за очи називав „материзною“, „стрийка“, „стрийщиною", і загалом любив жартом перекручувати, або як він казав „підплїшувати“ мову. Він степенував добрий, лїпший і лїпшійший; силкував ся написати цифрами число кільканацять, міцно обстоював за численнєм днїв назад: нинї, вчора, позавчора, яко́сь, позаяко́сь; боров ся з учителями за ріжницю між словом повітрє, яке вважав рівнозначним із нїмецьким die Pest — чума, і „повітє“, що мало значити die Luft, — одним словом, був незвичайний майстер від язика. Він один у цїлій нашій ґімназії вмів не тільки говорити по бойківськи, бойківськими словами, формами й акцентом, але знав характерні нюанси говору майже кождого села в околиці Дрогобича. Він принїс і пустив у курс такі діялєктольоґічні перли мазурського говору з Рихтич, як „zaprzyj dźwirże“, що мало значити „запри двері“ і „wyżeni imienie na zagumienie", що мало значити „вижени худобу („імінє“ в підгірськім діялєктї) на пасовисько“. Він був добрий ученик і добрий товариш, загально люблений за-для свойого доброго гумору, дару удаваня ріжних голосів та висловів, та незлїченої сили приказок та дрібних оповідань і анекдотів, якими в хвилях веселости щедро пересипував свою мову.
Його батько старий Моримуха, був, як казали, заможний селянин із Колодруб, невеличкого надднїстрянського села. У нас тамошнїх селян називають „Заболотеями“, бо вони живуть на рівнинї, яку часто заливає Днїстер, серед багон та болот. а на дорогах, які ведуть через їх села, болото, як кажуть, не висихає нїколи. „У нас болото святеньке, — говорив було Опанас, — як розчинять з одною паскою, то кисне аж до другої“. „Заболотеї" визначають ся також своїм строєм: не носять гунь анї суконних свит, тільки довгі, майже до самої землї полотнянки.
— У нас як котрий сват виросте високий, — говорив було Опанас, — а в станї тонкий, а одягне таку полотнянку, а в половинї перепереже вузким ремінцем, а зігнеть ся в двоє витягаючи ноги з болота, то виглядає зовсїм так, як цїп: цїпивно хтось держить у руцї, а билень кінцем загруз у болотї.
— А чи правда то, що в вас ті полотнянки перуть як на Панталима, то аж знов на Панталима? — питаємо було жартуючи.
— Не правда! — з комічним обуренєм відповідає Опанас. — У нас нїхто не бачив, аби полотнянки прали. Носить доти, доки нижнїй конець не обігниє з болота. Тодї на колодку, відмірить пядь — тай сокирою цюк-цюк! І полотнянка йде на когось меншого замісь нової, а більший дістає нову. І так її все направляють, доки з полотнянки не зробить ся лейбик. Сей дістає найстарша бабенція, що сидить за комином і пряде клочє.
Ми бувало боки зриваємо, регочучись із тих Опанасових вигадок, а Опанас байдуже собі, і не скривить ся, мов щирісїньку правду говорить. Які були відносини Опанаса до батька й матери, ми якось не могли зміркувати. Правда, він по-за очи називав їх жартуючи „батьківщина“ та „материзнина“, але нїколи ми не чули, щоб він справдї кпив із них або нарікав на них. Тільки з боку знали ми, що старий Моримуха був чоловік заможний, але дуже скупий. У нього не було більше дїтий, Опанас був одинак. Моримуха дав його до ґімназії тільки наслїдком зусильного намаганя священика та вчителя, але силкував ся надгородити собі ту шкоду не лише тим, що вишукував йому як найдешевшу й найпоганїйшу кватиру, привозив йому скупо сухого хлїба та бульби, або ячмінних круп без омасти, але навіть пізнїйше, коли Опанас заробляв собі приватними лєкціями пару ґульденів у місяць, не соромив ся що понедїлка випрошувати у нього пару „дудків" то на тютюн для себе, то на топку соли, то на обарінки для вуйчаників та тїтчаників дома. І Опанас давав, а для малих вуйчаників та тїтчаників і сам купував то колачі то цукерки, то дешеві забавки, та передавав до дому.
Раз тільки витягли ми в нашого Опанаса невеличке оповіданє про його батька, тай то треба було його від нього, як то кажуть, клїщами витягати. То так було. Одного понедїлка старий Моримуха чомусь не міг приїхати до Дрогобича, і передав цїлотижневий провіянт для сина через якогось сусїда, розповівши йому, де й як має шукати синової кватири. Приходить сваток до нас на кватиру з кобелею в руцї тай питає крізь вікно:
— А чи тут Каганцїв Панаско?
Ми поприходили зі школи, а Опанаса ще не було.
— Каганцїв? — перепитуємо. — Тут живе Опанаско, але не Каганець, тільки Моримуха.
— Ну, та той, той, той сам. У нас його називають Каганець.
— Ба, та чому ? Через що ? — питаємо ми зацїкавлені.
— Е, та то би довго повідати, а менї нема коли. От, каже, тут йому тато футраш* передав. Виберіть із кобелї, бо кобеля моя.
— Та розповіжте бо, чому старого Моримуху називають Каганцем ? — налягаємо ми.
Але сусїд уже взяв кобелю, натиснув стару соломяну крисаню на потилицю, тай обертаючи ся йти геть, каже:
— Питайте Панаска, він вам скаже, а я не маю коли.
Тай пішов. А коли Опанас прийшов зі школи, ми зараз до нього, як пси до дїда на перелазї.
— Чому твого старого називають Каганцем? — А ви відки се знаєте?
— Та був тут ваш сусїд, принїс тобі „футраш“, та питав, чи тут Каганцїв Панаско?
— Ну, то було його питати, відки мою батьківщину прозвали Каганцем.
— Ми питали. Він велїв запитати тебе:
— Ей, дайте менї спокій!.. Я такий голодний, як коли-б у мнї дно випало, а вам чорт зна чого захочуєть ся.
— І ми голодні. Та поки обід буде — говори. — Говоріть ви; я послухаю.
— Нї, зараз кажи, чому твою батьківщину прозвали Каганцем?
— Та чому ? — нерадо мовив Опанас. — То колядники збиточники. Прийшли колядувати під наші вікна, а тато не мав дрібних.
— А може не хотїв дати ? — втрутив хтось.
— А може й не хотїв, — згодив ся Опанас. — Досить, устав з лави тай стукає до вікна, нїби-то не треба. А колядники кричать: „Татусю, таж то Різдво Христове, раз у рік свято! Годить ся колядників приймати“. А тато каже: „Вже були трої“.
— А то певно неправда була? — втрутив знов хтось з боку.
— Та може й неправда. Або я знаю! — згодив ся Опанас. — А колядники не хочуть уступити ся. А тато до них: „А будете колядувати за каганець вівса?“ Як почули колядники таку цїну, то зразу в сміх, потім помуркотїли щось поміж собою, а потім крикнули: „Будемо !“ — тай заколядували.
Опанас урвав, мов на раз похопивши ся, що за далеко забіг у своїм оповіданю.
— Ну, як заколядували ? — питаємо.
— Або я знаю, — каже якось несміло Опанас.
— Знаєш, знаєш! — кричимо. — По носї тобі видно, що брешеш! Зараз говори, як заколядували.
— Але ви будете з мене кпити.
— Нї, слово чести, що не будемо.
— Або з моєї батьківщини.
— Нї, нї, говори сміло!
— Та як заколядували! Там між ними був такий цупкий на вигадки, так той затягнув, а всї за ним, та так мов сокирою рубають.
Бог предвічний народив ся,
Прийшов днесь со небес;
Моримуха так як пес
Розвередив ся.
Тріє цари ідуть со дари:
Парубки співаки.
Раз у рік колядники
Колядували.
Тріє цари, де ви йдете?
Тай ідїть далї в світ,
Бо у мене гроший нїт,
Дармо ревете.
Звізда ясна обявила ся...
А я вам хиба дам
За колядку співакам
Каганець вівса.
Слава Богу, вже й піснї кінець!
Нам овес, а ти пес,
Та вже будеш вік увесь
І сам Каганець.
— Ну, але вже колядники не дожидали того вівса. Вибігли до них татуньо з палицею, а вони лиш по за хату злопотїли, як конї. І ще тої самої ночи нова колядка пішла скрізь по селу, і від тодї татуня прозвали Каганцем. Уже вони до попа і до війта на скаргу ходили, та що з того, ще їх наганьбили, а того, що їм прилїпили злі язики, вже до смерти нїяка людська сила їм не відійме.
Опанас розговорив ся, та коли скінчив і замовк, ми могли зміркувати, що йому й самому не мило було, що так розбалакав ся. Кілька день по тім він був якийсь квасний та незадоволений і на всякі питаня відповідав нерадо, просто кажучи відбуркував ся. Так і видно було, що сам собі вразив якесь болюче місце і не міг дарувати собі того. Була у нього якась тиха амбіція, що раз ображена огорожувала ся мовчанкою, особливо коли та враза доторкала його улюбленої „батьківщини".
З часом я переконав ся одначе, що назвою „батьківщина“ він обіймав не так своїх родичів та свояків, як радше щось неособове, хоч не можна сказати щоб абстрактне. Я мав нагоду раз підчас вакацій загостити до нього до дому. Після мойого рідного Підгіря його рідне село, положене на болотистій Днїстровій долинї, серед лоз та очеретів, видало ся менї страшенно нецїкавим та одноманїтним. Низенькі хати, низенькі плоти, коряві верби, чорні вільхи по над берегами грузьких річок, і рівнина-рівнина, поперетинана бездонними болотами, стругами, та охабами, все те якось давило мою душу, навівало сум і нудоту. А мій Опанас бігав по тій сумній околиці оживлений, веселий, щасливий, що я й пізнати не міг того тихого, мало говіркого та задуманого хлопця, яким він був у Дрогобичі. Він увесь день тягав мене по вбогім садку довкола своєї батьківської хати, оповідав менї історію кождого дерева, кождого корчика, кождого рівчака і кождої кладки. Він знав кожду стежку на непереглядній надднїстрянській сїножати, кожду баюрку і кождий закрут ріки, знав, у якім очеретї гнїздять ся дикі качки, а де можна знайти достиглі ягоди смородини. Кожду грушку на межи, кождий корч жостелї серед тернини над річкою, кождий китях калинових ягід, навислий над водою, і кожду темнобагрову „павку“ на очеретї він витав радісними окриками, як старих знайомих. І всюди він умів щось цїкаве оповісти, з кождою дрібницею вязав ся якийсь момент його житя. „Оттут ми тої а тої осени зловили журавля на нічлїзї“. „Оттут моя батьківщина торік чепила величезного щупака: Жид у коршмі не торгуючи ся дав два папірки“. „Оттуди треба йти навпростець до Луки“... „Оттут менї раз трапило си те й те“. Він не вгавав весь час мойого побуту, був невтомний, бігаючи зо мною скрізь і оповідаючи про все, а все було цїкаве-прецїкаве для нього. Сей мій невеличкий побут у його селї дав менї ключ до розуміня його вдачі, його тихої і глубокої пристрасти, що була, можна сказати, основною нотою його житя. Я ще нїколи не бачив хлопця, щоб так горяче любив свій рідний куток, так зжив ся з ним і весь жив у нїм, і мене дивувало тодї лиш одно: як можна було так усею душею привязати ся до такого мізерного, сумного, однотонного та нїчим не визначного місця, як ота його славетна „батьківщина".
II.
Я пішов на унїверсітет двома роками швидше від Опанаса Моримухи, тай потім якось не зійшов ся з ним близше. Я знав лише, що він здав матуру, на жаданє свойого батька записав ся до духовної семінарії, хоч не почував у собі нїякісїнької охоти до духовного стану, та швидко якось виступив із семінарії та переписав ся на фільософію. Якось по роцї я довідав ся припадково, що обоє старі Моримухи померли, так що Опанас лишив ся одиноким спадкоємцем своєї батьківщини. Швидко потім я зовсїм стратив з очий Опанаса. Він якось щез зі Львова, і нїхто з його близших знайомих, у кого я перепитував за ним, не міг сказати менї нїчого про те, куди він подїв ся. В першій хвилї я подумав було, що він покинув унїверсітет, до якого його нїчогісїнько не тягло, і пішов на село на батьківське господарство. Я вже збирав ся „на хибив-трафив“ написати йому лист і поздоровити його з улюбленим сїльським житєм, коли одного разу здибав у Львові кількох селян із того села і почав розпитувати їх про Опанаса. Вони з разу не розуміли, про кого я питаю, а далї один догадливійший гукнув:
— А, се ви про Панаска! Про Каганцьового Панаска! Ого, зійшов наш Панаско на пси.
— Е, нї, куме, — перебив йому другий. — Не ладно так казати. Хто ще знає, що з ним стало ся. Я гадаю, що він подав ся на пана.
— Як же се так? — запитав я. Один каже, що зійшов на пси, а другий, що подав ся на пана.
— Та то на одно вийде, — мовив перший селянин, очевидно більше жартливої вдачі. — Бачите, скоро вмер старий Каганець, Панаско приїхав, і аби вам слово сказав кому, порадив ся чи що, а він просто до Жида, тай бух! продав усю свою батьківщину.
— Тай ще як продав! За пів-дармо! Так як би хотїв з рук позбути ся! — з жалем крикнув другий.
— Се правда. Як би був до нас обізвав ся, ми були б йому дали без торгу десять тисяч. Бо там, пане, маєтки були! А Жид за пять тисяч узяв. А скоро гроші в жменю, наш Панаско сїв на ту саму жидівську таратайку, якою приїхав, тай дмухнув із села.
Наші люди аж тодї довідали ся про його вчинок, як виїздив. У селї крик зчинив ся. Повибігали з хат баби, чоловіки, кленуть Панаска, гукають за ним: „Юда, Юда! Батьківщину продав!“ Далї молодші за грудки, за камінцї, давай шпурляти за ним, та все кричать; „Юда! Юда!“ А стара Безкрилиха вискочила зі свого обістя, стала серед дороги перед його фірою та кричить: „Панаску їдеш уже ? Та чекай, іди на цвинтар, вели відкопати тата та покласти по людськи, бо він у гробі перевернув ся!“ Але фірман-Жид штовхнув стару дишлем у груди, перевернув у снїг, бо то зимою дїяло ся, тай погнав світами. І від тодї вже ми не бачили Панаска і не чули, що стало ся з ним.
— Та вже певно, що добра йому не буде! — задумано мовив другий селянин.- — Де ж би Пан Біг міг благословити такого чоловіка!
От ся відомість була для мене такою несподїванкою, що довго я по просту не міг отямити ся. Як то, — думалось менї, — той Опанас, що, бачилось, так усїм серцем і всею душею прилип був до своєї батьківщини, жив у нїй думками і жив нею, — він мав би нї з сього нї з того продати її тай ще Жидови! Відомість була неправдоподібна, дика, та про те сумнївати ся про її правдивість не було нїякої можноти. Я пробував вдумувати ся в її причини, та не міг нїчого придумати. Вчинок Опанаса був для мене загадкою, над якої розвязанєм я мучив ся досить довго, та не догадавши ся нїчого, покинув думати, хоч у глубинї душі якось не важив ся з повним переконанєм повторити окрику: „Юда! продав батьківщину!“
III.
Від того часу минуло десять лїт. Доля кидала мене в ріжні боки, водила по ріжних закутках нашого краю і робила зо мною всїлякі експеріменти, чи, як кажуть, держала зо мною тверду школу. Одна її лєкція завела мене в один із найглухійших закутків наших гір, до села, позбавленого всякої комунїкації доступного звичайно хиба верхи, або зимою саньми, затесаного між великими лїсами, крутими горами і рвучою гірською рікою. В чудовій затишнїй долинї, обставлене темними стїнами лїсів, і лежало невеличке сельце, радше подібне до пустельницького скита, нїж до новочасної оселї, тим хиба новочасне, що в ньому невилазно гнїздила ся зовсїм не іділлїчна біднота, бруд, убожество та темнота. Сельце з невеликою церковцею на однім горбику і з просторою та невимовно брудною коршмою внизу при одинокій вулицї, що заразом була ложищем маленького гірського потока, тулило ся як сирота одним своїм кінцем до чорного бору, другим губило ся в яру над рікою. Від хаток, неотїнених нїякою садовиною, крім верб та смерек, вибігали дві-три стежки на супротилежну гору, в низу покриту худими вівсяними нивками, а далї обгорілими пеньками недавно спаленої „пасїки“ * та корчами ялівцю. Сї стежки — то була одинока комунїкація, що вела з сього світом забутого закутка далї на Бескид і в Угорщину.
Менї доводило ся їхати з Угорщини і минути те село не зупиняючи ся. Ми їхали верхи з провідником — угро-руським парубком із одного пограничного села. Ми поспішали, щоб на вечір добрати ся до найблизшого містечка, та наш плян перемінила ріка. Минулої ночи в горах упав сильний дощ, і коли ми доїхали до ріки, ми побачили здоровий, жовто-каламутний вал, що зі скаженим клекотом, пінячи ся, бючись о береги та котячи по свойому днї з глухим гуркотом грубе камінє, сунув ся вниз, перериваючи всяку комунїкацію нашого села з дальшим світом.
Коли ми почали зїздити над сам беріжок ріки, з одної хати вийшов чоловік, і побачивши нас почав махати нам обома руками і кричати щось. Хоч і як не далеко було від нас до нього, але за ревом та клекотом води ми не могли розібрати анї одного слова.
— Що, що ! — закричав з усеї сили мій провідник.
Чоловік перелїз тим часом два перелази, відчиним лїску і вийшов на вулицю проти нас.
— Та куди там їдете? — запитав він не здоровкаючи ся з ними.
— Хочемо на другий бік, — мовив провідник.
— Та не видите, що вода велика!
— Та видимо. А не покажете нам, куди тут переїхати ?
— Хиба перескочите, — мовив чоловік здвигнувши плечима.
— Як то? — запитали ми обидва враз.
— А так, що броду не є.
— А може, де міст ?
— Моста не є.
— А може добра кладка ?
— Кладки не є.
— Ну, а так переїхати не можна?
— Камінє несе. Коням ноги потре.
— Ну, то що ж нам робити?
— А перечекати, аж вода впаде.
— А коли впаде?
— Чей завтра.
— Значить, доведеть ся ночувати, — мовив я, обертаючи ся до провідника. — Не знаєте, де би тут переночувати ? — додав я, обертаючи ся до місцевого чоловіка, бачучи, що мій провідник стоїть заклопотаний та чухає потилицю.
— Та де би? Хиба в коршмі.
— Я зирнув питаючим оком на свого провідника. Сей усе стояв, держачи за поводи наших коний, і одною, свобідною рукою чухав ся по потилицї.
— Hy, що, Михайле? — запитав я, бачучи, що він не говорить нїчого.
— Та нїчого, прошу пана.
— Підемо ночувати до коршми?
— Як пан знають. Я не піду.
— А то чому?
— Я вже раз ночував там та закляв ся не ночувати більше.
— А то чому?
— Тут, прошу пана, найкусливійші блощицї на всї гори.
Відповідь була коротка і переконуюча. Я обернув ся знов до місцевого чоловіка.
— А не можна би просити ся до вашого єґомотя на ніч?
— У нас нема єґомостя. До нас доїздять що дві недїли на відправу.
— А може до якого ґазди ?
— Та не знаю. Може би... Лиш не знаю, у кого би?
А потім, подумавши хвилину, він додав : — Хиба би у нашого навчителя.
— У вас хиба є навчитель?
— А є.
— То значить, є й школа?
— А є. Вже пять лїт маємо школу.
— А де ж той ваш навчитель?
— Та не далеко. Он тут за коршмою.
І він показав нам дорогу. Було справдї не далеко. По дорозї, їдучи стежкою по-над потоком, що заступав місце головної сїльської вулицї і якого берегом провідник проводив коний, я встиг розпитати у чоловіка, що їх навчитель молодий ще чоловік, живе сам, нежонатий, не виїздить майже нїкуди з села, що у нього не буває нїхто чужий і що громада досить задоволена з нього, бо вчить „дїтваків" пильно, не бє в школї, тай і з людьми людяний: у всьому порадить і не одного й грішми поратує, хоч сам живе бідно. Отак розмовляючи ми дійшли до „чколи“, що стояла на крутому березї над потоком. Заїзду до неї не було нїякого, тільки стежка горі невеличким, пустим огородом. Школа була така ж селянська хата під соломою, як і инші, збудована хиба о стільки відмінно від селянських, що складала ся з двох половин, передїлених вузкими сїньми. Одна половина з трьома вікнами до города, се була шкільна саля, а друга з двома вікнами — помешканнє вчителя. Перед сею половиною огород був скопаний, засаджений яриною, з-між якої тут і там виростали гарні щепки яблунь та груш; пліт отїнювали густі корчі садженої малини, порічок та „веприн“*. В однім кутї стояла альтанка, отїнена густим диким хмелем та обсаджена смерічками. Смерічки, засаджені в два ряди перед дверима, по пять у кождім рядї, заступали місце ґанку. Двері були заперті, але вчителя ми застали в альтанї. Пора була лїтня, вакаційна, і шкільного занятя не було; він очевидно порав ся в своїм огородї, а тепер відпочивав у альтанї та покріпляв ся квасним молоком і чорним житнїм хлїбом.
Я війшов до альтани й поздоровив його. Він мотнув головою, не відповідаючи нїчого на моє поздоровленє і не встаючи з місця. Я попросив його переночувати мене і мойого провідника. Він видивив ся на мене якимось тупим поглядом і не перестаючи жовати, дивив ся досить довго, не говорячи анї слова. Я стояв у входї і дивив ся на нього з заклопотанєм, не знаючи, як менї бути. На поміч менї прийшов селянин, що припровадив мене.
— Та вже, пане навчителю, будьте ласкаві! Я би й сам переночував паничя, але знаєте, в мене тїсно. А в корчмі не хочуть, бо там блощицї.
Учитель поклав ложку, встав і, не кажучи до мене анї слова, вийшов з альтани та пішов до перелаза, за яким стояв мій угроруський провідник з парою коний.
— Ти відки? — запитав він.
— Та з Волівця.
— А багато взяв від панича?
— Та два ринцькі *.
— А заплатили тобі?
— Та заплатили.
— Ну, то сїдай на коня і їдь до дому. Ще маєш час доїхати.
— Та чому нї? До ночи доїду до своєї границї, а там я вже як дома.
— Ну, то добре. На, маєш шустку * на тютюн. Їдь, а я вже панича проведу, куди треба буде.
Я з не меншим як досї зачудуванєм слухав тої розмови і дивував ся, як се так пан учитель, не розвідавши ся гаразд, розпоряджає ся моїм провідником. Я наблизив ся до нього і сказав:
— Менї би треба до Турки.
— Добре, добре, най він їде, — відповів якось байдужно учитель, навіть не обертаючи ся до мене.
І мій провідник поїхав. І місцевий селянин поклонивши ся пішов собі до дому. Ми лишили ся самі.
— Позвольте вам представити ся, — сказав я, знов наближаючи ся до нього.
Він усміхнув ся якимось силуваним сміхом.
— Нїби я не знаю тебе! За першим разом пізнав. То хиба ти не пізнав мене.
Я придивив ся йому, та не міг пізнати. Се був чоловік на вид 35 лїт, з довгою, чорною бородою, трохи згорблений, у лїтній полотняній блюзї і в таких самих штанах, з якимось не то мелянхолїйним, не то заляканим і непритомним видом. Його очи немов уникали вашого погляду, але тодї, коли він не чув на собі вашого погляду, вони спочивали, вперті десь у одну точку, в якусь далечінь, немов відси визирали когось. Я глядїв та не міг пізнати його. Він якось скривив ся, далї здвигнув плечима і похилив голову.
— Ну, тай не диво. Давно ми бачили ся. А ти навіть у мене в хатї був. Моримуха Опанас — тямиш?|
— Та не може бути ! — скрикнув я. — Опанас! Нї, нї за що не пізнав би! Та Господь з тобою ! Відки ти тут узяв ся? Вчителюєш? І в такім глухім закутку! І стільки лїт я не чував про тебе... Ну, ходиг оповідай, що з тобою?..
Я засипав його питанями, та він похилив голову і якось з під-лоба дивив ся на мене, немов би або не вірив у щирість мойого зацїкавленя, або міркував над тим, як би вакрутити ся від моїх запитань.
IV
У вечері при лямпі ми сидїли в кімнатї вчителя і розмовляли. У мене знайшов ся чай та цукор, пан учитель роздув огонь та розігрів окріп, ми згадали старий школярський звичай, попиваючи горячий чай та закусуючи хлїбом та бриндзею. Моримуха їв з апетитом, слухав моїх оповідань, та сам говорив мало. Оповідаючи про спільних знайомих, учителїв та товаришів, я пильно дивив ся на нього, силкуючи ся пізнати давнього Опанаса, та все щось немов перепинювало менї, заслонювало знайомі риси, показувало в привичнім для мене обличі якісь чужі, невідомі менї риси. Я мав таке вражінє, немов би в житю того чоловіка пройшла якась широка й глибока борозна, якою відорано його минуле від теперішнього. Кілька разів менї здавало ся навіть, що в заляканій чи апатичній душі сього нового Опанаса ворушить ся щось, блимає якийсь огник, що рад би освітити сю дивну борозну, що якісь питаня, якісь признаня снують ся у нього на язицї, раді зірвати ся та вилити ся, але якась таємна сила зупиняє, прогонює їх назад у глибину його душі. Я постановив собі допомогти тим боязким пташкам зірвати ся і вилетїти, постановив, як кажуть, легенько потягнути Опанаса за язик.
— А я недавно був у твоїм селї, — закинув я несподївано.
— В моїм, — з якоюсь дрожю в голосї відповів Опанас. І сумно всміхаючи ся додав: — Де там у мене яке село ? Хиба те моє, де я тепер.
— У твоїм ріднім, — поправив я. — Там, де твоя батьківщина була.
— Минуло ся, забуло ся!
І він махнув рукою і звісив голову.
— Ну, але тебе там люди не забули. Хоч нїхто не міг сказати менї, куди ти подїв ся.
— Благословляють мене?
— Не можу сказати, щоб так дуже, — мовив я. —
А все таки не можуть вийти з дива, що тобі стало ся, що ти так нї сїло, нї впало продав свою батьківщину. А особливо я здивував ся. Адже я знав, як ти любив її.
Опанас кинув ся мов ужалений.
— Ти знав! що ти знав? Ти міг знати лише частину. А про те...
Він знов махнув рукою і звісив голову.
— Ну, Опанасе, скажи по правдї, що се з тобою стало ся? Так ти якось нї з сього нї з того щез із нашого горізонту, так безслїдно пропав... А ще потім та нагла продаж батьківщини...
Се не по тім було, а дрібку перед тим, — нервово, мов зачеплений за болюче, втрутив Опанас.
— Ну, то вже чи по тім, чи перед тим, а все таки загадка. Я довідав ся про смерть твоїх старих і думав, що ти пішов сїсти на ґрунтї та господарювати. Вже збирав ся писати тобі на село, коли якось припадком довідав ся від селян, що ти продав усе...
— Ще до того Жидови! — додав він з гірким усміхом.
— І вибрав ся кудись. Зрозумієш і сам, що я не знав, що й думати про се.
— І що ж ти думав?
— Нїчого не думав. Зупинив ся на тім, що тут якась загадка, якої самою льоґікою не розвяжеш.
— А инші товариші що?
— Якось не доводило ся нї з ким говорити про тебе. Ти в товариствах нїколи не бував.
— Ну, певно, забули! — мовив Опанас. — І добре так.
— Але скажи, що таке тобі стало ся? Йшов у один бік і раптом звернув з дороги, тай гатьта! Немов якась киценька перебігла тобі дорогу.
Опанас аж підкинув ся, мов ужалений.
— Киценька! Ти тямиш її?
— Кого?
— Адже ти отсе згадав про неї. Значить, знаєш щось. Догадав ся! Чи може чув що від когось? А може вона сама?..
І він з жахом впер в мене очи.
— Вибачай, Опанасе, але я бігме не розумію тебе. Про кого я згадав? Хто такий вона сама?
— Киценька.
— Що за киценька ?
— Як то ? Не тямиш Киценьки? І не знаєш моєї історії ?
— Та нїчогісїнько ж. І про яку се ти киценьку?
— Не тямиш? А, правда, ти не бував у Суберльової.
— Був пару разів.
— Ну, то може пригадаєш. А в тім...
Я пригадав собі каварню Суберльової, що була на розї вулиць Вірменської і Ґродзїцких. Се була нічна каварня з дамською обслугою, свойого часу ославлене місце гулянок золотої молодїжи. Я заходив туди рідко і то лише в день, тому й не диво, що назва Киценьки не сказала менї нїчого.
— Там була одна панна, — мовив якось нехотя Опанас. — Свого часу славна була. Її звали Киценькою. Брунетка, з роскішним волосєм, з чорними, блискучими очима. Лице — кров з молоком. Зуби чудові. На устах усміх такий, що аж за серце хапав. Голос — у розмові, не в співі, бо вона мало співала — але такого голосу я не чув нїколи. Тай загалом уся вона, кождий її рух, кожда рисочка, кожде слово, кождий позирк її очий — усе в неї було таке, що я від першої хвилї забув себе, все в неї менї видавало ся невиданим і нечуваним, таким, якому нема пари в світї. Не даром кажуть, що закоханє — слабість, манїя. Коли я побачив її, почув її голос і усміх, на мене найшла така хороба і то в такім сильнім степенї. що я навіть здумати не міг того, щоб їй оперти ся. Знаєш, що я звичайно не був ласий до жіноцтва, анї надто чутливий. Але тодї се наскочило на мене раптом, з такою силою, що я цїлком стратив застанову. Так мов би з лїсової гущавини нараз вийшов на лїсову пожежу. І я станув без власної волї, без сили, без тями. Чув, що судьба заглянула менї в очи і що не втечу від неї.
Опанас зупинив ся. Він аж задихав ся, наговоривши стілько одним духом. На його блїдому лицї запалав горячий румянець, мов і справдї випечений пожежою. Він говорив з очима втупленими в землю, немов углубляв ся в своє внутрішне житє і бояв ся глянути менї в очи, щоб я крізь них не заглянув йому в душу. Помовчавши трохи та сербнувши чаю, він заговорив. знов, проти свого звичаю сквапно, уривано, немов ловлячи образи, що несли ся по овидї його душі мов дощові хмари.
— Я не був частим гостем у Суберльової. Але раз засидїв ся до пізного вечера. Сиджу за ґазетою, коли підвів очи, побачив її. .Витріщив очи, мов сам собі не вірив. Зачудуванє — сe було перше, найсильнїйше чутє, яке опанувало мою душу. „Невже“! „ Чи справдї“! — Такі питаня вертїли ся в моїй голові, мов сухе листє в осїнному вітрі. Я сидїв і дивив ся на неї. Коли вона проходила поміж столами, мої очи бігали за нею, як вірні собаки за паном. Коли наближала ся до мене, мене кидало в жар, пробігало дрожю. Коли вона щезала, я сидїв мов оглушений і ждав її. Минала година за годиною; у мене навіть не ворушила ся думка в голові, щоб іти кудись. Йти ? Куди йти, коли тут був увесь світ, було сонце, було житє. Десь коло одинацятої прийшли деякі товариші, вже добре підпиті, з голосним реготом, веселі, співучі. Вони позасїдали при двох столах, замовили цїлу масу коняків, а побачивши мене, притягли мене до себе. Вона війшла, несучи замовлені коняки.
— А, Киценька! — закричали вони і почали тиснути ся до неї. — Servus, Кицю ! Як ся маєш? Здорова була! Wie gehts?
Десятки рук простягли ся до неї, одні брали чарки з коняком, инші тисли ся до її грудий, рук, плечий, стану, доторкали ся її, щипали її. Я весь тремтїв, стояв, мов обсипаний приском. У мене в голові шуміло, немов мене оглушено довбнею. А вона йшла спокійно, байдужна, на всї безсоромні рухи, дотики та окрики. На її лицї грала якась маєстатична усмішка, немов увесь отой пяний гармідер не досягав до її пят, не міг доторкнути ся до неї, анї тим менше опоганити її. Я також узяв чарку з її рук і почув при тім, як її очи спочили на менї. Я затремтїв увесь, кров ударила мені до голови, і та чарка коняку полила ся в моє нутро мов огненна течія. Я якось безтямно зажадав ще одної „колїйки", а далї не тямлю, що дїяло ся зі мною. Знаю лише, що у мене в кишенї було двацять ґульденів, із яких я другого дня не знайшов анї цента, що ми ревли піcень і перекидали ся цинїчними жартами, що вона сидїла у мене на колїнах і торгала мене за вуха, а я плакав, цїлував її руки і безтямно белькотав: — Киценько! Житє моє! Киценько!
Хто, коли й як завів мене до дому, роздяг і поклав до ліжка, я й доси не знаю. Я прокинув ся другого дня аж десь над вечером з тріскучим болем голови. В горлї щось пекло, в ухах шуміло, і я не міг отямити ся, де я і що було зо мною. Та коли нарештї я зволїк ся з ліжка і вимочив голову в водї, менї почала вертати память прожитої ночи. Я не почував нї сорому, нї жалю, не міркував нї про що, хиба про те, що у мене нема гроший, щоб і сеї ночі бачити її, бути з нею. Та се була не велика ще турбота. Я одним позирком обміркував, що з моєї ґардероби можна продати, щоб добути гроші. Книжки, розумієть ся, без нїякого міркованя пішли зараз „на гебраіку“. Пішов і годинник. О десятій я вже сидїв у каварнї і знов мучив ся: і горів, і тремтїв, дивлячи ся на неї. Вона ходила поміж столами, гарна, маєстатична; анї слїду втоми, перепою, невиспаної ночи не було видно на її непорочно чистім, дитячо-невиннім лицї. На мене вона якось не дивила ся, а може тільки робила такий вид, немов не бачить, не пізнає мене. Я просидїв отак мовчки до першої години, пив одну чарку по другій і не осмілював ся заговорити до неї, та й вона не чіпала мене, хоч тут то там поблизу мене лунав її сріблистий сміх, коли до неї заговорювали або зачіпали її знайомі паничі. По першій я вийшов із каварнї і пішов до дому.
Почало ся для мене житє від ночи до ночи. Я покинув ходити на унїверсітет, покинув думати про себе, про свою будущину, жив тільки тим, що бачив її, ловив вухом її сміх та її слова, думав про неї. Після тої першої ночи я не пробував заговорити до неї, тай вона, бачучи, що я не пю і не сиплю грішми, не цїкавила ся мною і немов і зовсїм не добачала мене. Та менї про се було байдуже. Я не був заздрісний, коли инші жартували з нею, обіймали, щипали або цїлували її. Я, бачилось, навіть не любив її так як люблять закохані. Я тільки почував невідхильну потребу що дня бачити її, так як почуваємо потребу світла та повітря.
V.
Ми допили чай, але спати нам не хотїло ся. Менї цїкаво було дослухати до кінця Опанасову драму, в якій для мене виявляла ся чим раз яркійше вся його тиха, та глибоко пристрасна натура. А Опанас очевидячки рад був, що може перед кимось висповідати ся, що знайшов слухача, який розуміє його і сімпатизує з ним. Він потер долонею чоло, поглядів на мене якийсь час недовірливо, немов бояв ся мойого осуду, але не бачучи на моїм лицї нїчого такого, що могло би знеохотити його, відвернув ся знов очима до кута і почав тихим голосом:
— Сказати тобі по правдї, все те, що далї стало ся зі мною, се був якийсь такий чортівський танець, що я й досї не приберу йому назви. Инодї менї здаєть ся, що то був сон, що я від тодї й доси сплю і ось-ось прокинув ся таким самим студентом,. яким був тодї, коли побачив Киценьку. А иншим разом я готов вірити в чудо, в призначенє, в чари, в що хочеш, так неправдоподібним видаєть ся менї все те що тодї стало ся зі мною. Зрозумієш, що й оповісти тобі всю отсю історію не зумію докладно. Мабуть не одно важне дїло шмигало поуз мене, а я й не завважував його, і навпаки, моя увага не раз серед того шаленого виру подїй зупиняла ся на маловажних дрібницях, на привидах, із яких потім годї було злїпити щось цїле та природне.
Почало ся з того, що одного дня я одержав із дому телєґраму. „Приїзджай зараз. Твій тато“. Щось немов торкнуло мене в душі, коли я прочитав ті слова. Але телєґраму я одержав о девятій годинї вечером, саме коли вибирав ся до каварнї Суберльової, щоб пасти свої очи видом Киценьки. У мене тремтїли руки. Я кинув телеґраму на стіл, не думаючи про неї, натиснув шапку на вуха, бо на дворі ревла та свистїла хуртовина і била в очи снїгом, і побіг вулицями. У мене було ще в кишенї кілька ґульденів, одержаних за продаж годинника. За пів години я сидїв уже в каварнї серед клубів диму та пяного гамору, пив чорну каву, читав ґазети, а властиво читав инодї очима надруковані сторінки, а сам ненастанно глядїв на двері,. якими мала війти вона. Але минула десята — вона не приходила, минула одинацята — її не було, минула дванацята — Киценьки нї слуху нї духу. Я сидїв мов у горячцї, пив одну чарку за другою, в голові у мене шуміло, перед очима скакали друковані букви з ґазет, які я держав у руках, та думка не клеїла ся в моїй голові. Нарештї по важкій боротьбі з самим собою я зважив ся запитати у одної з тих панночок, які услугували сьогоднї, що стало ся з Киценькою?
— О, вона вже не прийде сюди! весело відповіла панна, сїдаючи біля мене і дмухаючи менї дим із своєї папіроски просто в очи.
— А то чому !
— А вам цїкаво знати ?
— А вже-ж цїкаво.
— А менї не цїкаво оповідати.
— А чого треба щоб вас зацїкавити?
— Го, го, богато де-чого треба. А поперед усього два келїшки коняку, щоб добре бесїдувало ся.
Я велїв принести два келїшки коняку. Вона стукнула ся зі мною, пригубила свою чарку, а решту вилляла на тацку. Я також лише пригубив і не пив.
— Отже що стало ся з Киценькою?
— Нема її.
— А де-ж вона?
— А на що вам знати?
— Треба.
— А по-що треба? Так вам вона сподобала ся?
— Та вже чи сподобала ся, чи нї, а треба.
— Е нї, я на таке не пишу ся. Кажіть, подобала ся вам чи нї?
— А вже-ж сподобала ся.
— І ви закохані ?
— Смертельно.
Мої уста сміяли ся, а за серце стискало щось мов клїщами.
— А, коли смертельно... Але пийте! Чому не пєте? Я випив.
— Ще два коняки! — гукнула вона кельнерови.
— Пан велять? — запитав мене кельнер, не дивлячи ся на неї.
— Так, — сказав я машинально, не зводячи з неї очий.
Вона знов дмухнула менї димом із своєї циґаретки просто в очи.
— Смертельно! Бідний хлопчина! І за що властиво? Ну, скажи, за що ти любиш її?
— Або я знаю! Так якось трапило ся, Але де вона?
— Може дома.
— Чому не прийшла сюди?
— Бо її відправлено. А може й сама виступила. Сього не знаю.
— А де вона живе ?
— Тут же на другім поверсї.
Мене мов штовхнуло щось. Я хотїв було в тій самій хвилї відіпхнути свою розмівницю, зірвати ся з місця і без тями бігти кудись, бігти до неї, щоб лиш побачити її, бути на хвильку близько неї. Та все таки я переміг себе, зробив байдужне лице, покликав кельнера, заплатив і вийшов. Опинивши ся на вулицї я мимовільно обтер собі піт із чола і важко відітхнув, мов вирвав ся з-під тяжкого тягару. Потім я пішов вулицею навманя, силкуючи ся зміркувати, що властиво стало ся і що значить для мене ся новина ? Вона покинула службу в каварнї. Чому? Ну, се байдуже. Але вона без служби. Може в прикрім станї? Може . її прогнано, скривджено при виплатї'? Може у неї стара мати, дрібні сестри та брати, яких вона мусить удержувати? Менї набігали на ум ріжні положеня де дївчина, нїби то пропаща, являла ся героїнею, що жертвувала свою дївочу честь на удержанє своєї ріднї. Я постановив собі навідати ся до неї, розпитати у сторожа про її обставини, віддати все, щоб допомогти їй. Я укладав собі ріжні пляни, як доступити до неї, зблизити ся до неї, здобути її довірє, і з тою постановою зайшов додому, розібрав ся на-потемки і лїг спати.
І спав твердо десь до другої по полудни. Мене збудило сильне стуканє до дверий. Листок із телєґрамою. Я відчинив, підписав рецепіс, машинально розірвав телеґраму, прочитав. „Приїзди зараз. Твій тато!“ Я здивував ся. Що се таке? Я-ж уже дістав таку телєґраму. Чи се та сама надана через помилку другий раз ? У нас почтар инодї напєть ся та перепутає висилку. А коли нї, то що се значить ? Чого два рази те саме телєґрафують ? Чого приїздити тепер, зимою, в таку фуґу? Зелїзнича станція у нас мала, від неї чотири милї дороги саньми, у мене нема й одежі такої, щоб можна було пускати ся в таку дорогу. Що се може значити? Я тер долонею чоло, мучив ся думками, напив ся води і заснув. А коли прокинув ся десь коло пятої, одинокою моєю думкою була Киценька. Що з нею ? Як добрати ся до неї ? Де здибати її ? Про телєґраму я й не думав. Зібрав ся, замкнув покій і вибіг на місто. Пообідавши, я побіг на Вірменську і почав ходити поперед каменицею, надїючи ся здибати Киценьку, коли буде входити або виходити з брами, а тодї вже, — що тодї буде, я й не брав ся думати, але чув у своїй душі якусь незломну постанову, якусь непохитну певність, що тодї здобуду ся на якийсь рішучий крок.
Десь коло семої вона вийшла, гарно одягнена в барвистім капелюсї з великим струсячим пером. У мене завмерло серце. Я. поклонив ся їй, але підійти до неї, заговорити не було анї думки. Вона злегка кивнула менї головою і пішла гордо випрямлена вулицею. Я йшов за нею в віддаленю яких двацятьох кроків. Я не зводив очий із її капелюха, мов моряк із полярної звізди. Мене потручували, менї ставали на ноги, снїг замітав менї очи, та я не зважав нї на що. А вона озирнула ся раз, озирнула ся другий раз і очевидно все пізнавала мене. Що дїяло ся в моїй душі в ту пору — страшно подумати. Одинока думка: не вже вона така? ся думка, така натуральна в данім випадку, вистарчала для мене за цїле пекло. Я біг за нею, весь тремтячи, задиханий, безтямний, а вона, здавало ся, йшла все швидше, віддаляла ся від мене все більше, вибирала самі найлюднїйші вулицї, потім вийшла на ринок, пройшла одним боком, вийшла на Трибунальську. Її капелюх чим раз частїйше тонув у потоцї чужих темних постатий і на раз щез зовсїм. І я побіг наперед, кинув ся сюди й туди — нема Киценьки. Мов шалений бігав я по всїх сумежних вулицях, довкола ринку, по Галицькій, по Маріяцькій площі, — нїде не було її. Щезла, мов парою розвіялась. Снїг лїпив чим раз дужчий. Коло десятої почали вулицї пустїти. Я ще якийсь час ходив, мов вартовий, перед брамою тої каменицї, де жила вона, але даремно ходив: Киценьки не було анї слїду. Мабуть вернула до дому швидше. А може знайшла де инший обовязок, що зупиняв її всю ніч ? Але де ? Нічних каварень таких, як Суберльової, у Львові не було. Я даремно ломав собі голову і по дванацятій, весь розбитий, утомлений, мокрий і зіпрілий, вернув до дому, Сторож, відчиняючи менї браму, набурчав на мене, що раз-у-раз волочу ся так до пізна, а тут телєґрафний післанець розбивав ся за мною.
Що за лихо з тими телєґрамами ? — подумав я і махнув рукою, мов обганяючи ся від влазливої мухи. Але вдумувати ся в положенє моєї батьківщини я не мав анї часу, анї охоти, анї сили. Я роздяг ся, весь продрог у нетопленій хатї і, обвинувши ся ковдрою та накинувши ще на ковдру все моє мокре убранє, я лежав дзвонячи зубами та трясучи ся мов у пропасницї, поки важкий сон не налїг на мої повіки.
Рано я прокинув ся з сильним болем голови. Я мав таке чутє, що хтось довбнею бє мене по тїмю. Важко стогнучи, я підвів голову і тільки по хвилї розібрав, що хтось сердито стукає до моїх дверий. Я зволїк ся з ліжка, босими ногами пішов до дверий і відчинив. У клубах морозної пари, що бухнула до покою, стояв возний від телєґрафу.
— Я вже думав, чи вас не вбито, або чи ви не загоріли? — мовив він. — Пів години стукаю до дверий, тай годї вас добудити ся.
І він подав менї дві телєґрами.
— З одною я вчора не міг вас дождати ся, — пояснив він. — Надїю ся, що нема там нїчого пильного.
Я підписав оба рецепіси, дав возному двацять крейцарів, затулив обі телєґрами в жменю, і сїчучи зубами, замкнувши двері, закопав ся знов під ковдру. Якась невимовна млість опанувала мене, якесь ослабленє не то тїла, не то волї. Я лежав, як колода, грів ся. Ворухнути рукою або ногою видавало ся менї величезною, надсильною працею. З телєґрамами в жменї я швидко заснув, не розгортавши їх.
Що було далї, не тямлю. Мов крізь сон пригадують ся якісь люті стуканя, якісь голоси, якісь холодні руки, що стискали мене мов клїщами, а далї все заволїкає сїра, непрозора мряка.
VI.
Опанас помовчав хвилю, передихнув, обтер піт, що виступив йому на чоло, і, зирнувши несміло менї в очи та переконавши ся, що я не дрімаю, почав оповідати далї.
— Я прокинув ся в шпиталю. Менї сказали, що я пролежав без тями два тижнї. Безтямного спровадили мене сюди. Коли сторож, почувши стогнанє в моїм покою, покликав полїцію, ся виважила двері і велїла забрати мене до шпиталю. Обі телєґрами і пару листів, що прийшли були в часи моєї хороби, знайшов я обік себе в шуфлядї нахткастлика. В одній телєґрамі були слова: „Благословляю тебе, твій тато“, а в другій відомість про смерть мойого тата. В листї наш громадський писар доносив менї про те, як мій тато, а зараз по нїм моя мама, занедужали на тиф, як обоє бажали конче бачити мене перед смертю, посилали післанця за післанцем до телеґрафу, як тато не діждавши ся мене вмер, а за ним до трьох день умерла й мама. Тепер з порученя начальника громади доносив менї, що мою рідну хату опечатано, що тато при свідках полишив для мене все своє добро, що про се вже заявлено до суду, і взивав мене, щоб я як найшвидше зголосив ся обняти в посїданє свою батьківщину.
Я читав ті документи і дивував ся. Менї здавало ся чомусь, що все те менї відоме, що я сам був там, ішов за похороном свойого батька, приняв благословенство від матері і перебув усе те, що повинен був перебути при такій нагодї. І нї що тепер не ворушило ся в моїм серцї при тій вісти. Так від разу й вийшло, немов усе те так і мусїло стати ся, і власне тепер, у сю пору. Я почув навіть якесь облекшенє, мов на менї порвали ся якісь пута, що вязали мене, і мов тепер я буду міг свобідно полетїти кудись, розпочати щось таке, про що перед тим навіть не смів подумати. Про Киценьку я неначе зовсїм забув, — вона не істнувала для мене, в голові не ворушила ся про неї анї одна думка.
Я пролежав іще кілька день у шпиталї, поки міг вийти на світ. Та скоро тільки я вийшов на вулицю і мене обхопило холодне сїчневе повітрє і в очах замигтїли діяменти — відблиски снїгових зірочок, розіскрених сонцем, я в тій самій хвилї почув, як думка про Киценьку, непереможне бажанє летїти до неї, шукати її, кинути їй до ніг усе що маю, віддати себе їй увесь без огляду — опанували всю мою істоту. Ще нетвердими кроками я поспішив на Вірменську і почав вартувати перед брамою, відки надїяв ся виходу Киценьки. Пару годин я ждав даремно, перемерз і пустив ся ходити по вулицї, коли на раз на розї наткнув ся на Киценьку. Вона йшла з ринку. Я з неописаною трівогою поклонив ся і став неначе вкопаний. Вона зиркнула на мене, всміхнула ся, зупинила ся, подумала., щось, потім приступила до мене і мовила коротко:
— Ходи до мене !
Я жахнув ся, немов би ось тут коло мене вдарив грім. Та про те я машинально пішов за нею, На другім поверсї у відчинених дверях вона ждала на мене зі свічкою в руцї. Я зупинив ся в нерішучости. Вона взяла мене за руку і потягла за собою, шепнувши одно слово:
— Ходи!
Я війшов. Вона замкнула двері і попросила мене зняти пальто і сїсти собі. Її помешканє складало ся з просторого, ясного покою й ниші, де стояло її ліжко. Покій був уряджений як сальоник обставлений зі смаком, хоч без виставности. На мене дихнуло любе тепло, не знаю чи від натопленої печи, чи від її особи. Вона скинула з себе пальто, і опинила ся переді мною в елєґантнїй вовнянїй сукнї, скромно і зі смаком зачесана. На її лицї не видно було анї слїду заклопотаня. Повертала ся свобідно, з тою властивою їй маєтатичною ґрацією, що так хапала мене за серце. Повештавши ся по помешканю, поправивши перед зеркалом волосє і кокарди під шиєю, немов хотячи дати менї хвилю часу отямити ся, вона станула передо мною і, вдивляючи ся менї в лице, з таємничим усміхом запитала:
— Любиш мене ?
Я не відповів нїчого, тільки вхопив її обидві руки і почав покривати їх поцїлунками. Сльози ринули менї з очий, закапали на її руки.
Вона сїла біля мене на кріслї і пригорнула мене до себе, притулила мою голову до своїх грудий. Я тихо хлипав.
— Ну, ну, цить дурненький! — мовила вона. — Я все знаю. І чого було не прийти зараз тодї, як тобі Наталя казала? Треба було конче простудити ся і йти до шпиталю?.
Я з жахом поглянув їй у лице.
— Кажу ж тобі, що все знаю. Про тебе було в ґазетах. І про те, що твої старі померли.
Я тільки в тій хвилї догадав ся, що телеґрами і лист, які я знайшов у шпиталї, були порозпечатувані. І як се я в першій хвилї не доглянув сього? А вона встала, поправила огонь у печи і лямпу на столї і знов стала переді мною.
— Ну, скажи що? Чого тобі треба від мене?
— Нїчого, — відповів я. — Я щасливий тим, що: ти дивиш ся на мене.
— Ха, ха, ха! — засміяла ся вона. — От іще дивачина! Ну, але скажи, що думаєш робити тепер ?
— Не знаю. Нїчого не думаю.
— А богато лишили тобі старі?
— Не знаю. Гроший певно нїяких, але господарство, поле...
— Кілько-ж се може бути варта?
— Не знаю.. Три, чотири тисячі. ;
— Гм!
Вона пару разів пройшла ся по покою, немов обмірковуючи щось, а потім знов стала переді мною.
— І що ж ти думаєш робити з тим ?
— Не знаю.
— Може хочеш іти на село, осїсти на ґрунтї? А може й від мене зажадаєш, щоб я йшла з тобою, зробила ся селянкою і годувала гуси та свинї?
Я з переляком видивив ся на неї. Таке жаданє видало ся менї чимось бездонно абсурдним та неможливим.
— Ну, скажибо! Говори! Думай!
І вона обома руками потермосила мене за плечі.
— Зроблю все, що звелиш, прошептав я.
— Так? Ну, се гарно. За се люблю тебе. На !
І вона нахилила ся і поцїлувала мене в чоло. Від дотику її уст у мене мов огняні мурашки забігали по-під шкірою.
— Слухай же! — мовила вона, знов сїдаючи біля мене і пригортаючи мою голову до своєї груди лївою рукою. — Подобаєш ся менї. Хочеш їхати зі мною ?
— Куди?
— В світ. Я не думаю сидїти в тім проклятущім Львові. Тут менї не місце. Тут я Киценька і нїщо більше. А мене тягне до чогось висшого. Чую в собі силу, талант, огонь. Хочеш допомогти менї вирвати ся з сеї проклятої нори?
— Все віддам, щоб допомогти тобі, — скрикнув я з запалом.
Вона скоса з усміхом дивила ся на мене.
— А ти навіть гарний, коли не киснеш. Люблю такий запал у молодих хлопцїв. Дай уста.
І вона вхопила обома руками мою голову, прихилила до себе і поцїлувала мене в уста. Я стратив память. Якась невимовна роскіш наповнила моє серце. Думалось, що зомлїю, що мину ся в тій хвилї.
— Слухай же, — мовила вона далї. — Від нинї за тиждень їду геть зі Львова. Мушу, не видержу довше. Коли хочеш їхати зі мною. будь готов до того часу. Від нинї за тиждень. У вечері. Ось тут. Злїквідуй свої дїла, продай свою спадщину, чим дорожше, тим лїпше. Роби як знаєш. Від нинї за тиждень, у вечері, ось тут жду на тебе. Не прийдеш від завтра за тиждень, уже мене тут не буде і нїхто не знатиме, де я. Як би не ти, як би не те, що ти подобав ся менї від першого разу, і як би не ота пригода з тобою, що попала в ґазети, я була б уже виїхала перед тижнем. Отже чуєш ? Розумієш? На, поцїлуй мене і йди тепер і роби як знаєш. Я не силую тебе, але ждатиму. Хочеш закоштувати щастя зо мною, то приходь. Добра́-ніч. Я поцїлував в її уста, в руки і вийшов позбавлений до разу власної волї, вийшов її невільником. Моя доля була запечатана, і я не міг навіть подумати про те, щоб бороти ся зі своїм призначенєм.
VII.
Опанас замовк. Я підвів очи і глянув на нього. Його лице було смертельно блїде, з очий градом котили ся сльози.
— Опанасе! — скрикнув я. Годї тобі! Тебе занадто розворушують ті спомини. Ходїм спати, а то ще занедужаєш.
— Нї, не бій ся — відповів він. Не занедужаю. Навпаки. Ти не знаєш, яку полекшу на серцї робить менї те, що можу раз подїлити ся тими споминами з кимось иншим. Десять лїт я мовчав і носив їх, мов камінь на серцї. То вже тепер, коли твоя ласка і коли... Але ти може втомлений з дороги, спати хочеш ?
— Нї, зовсїм нї! — запевнив я. — Та й хиба би чоловік деревом був, щоб твоє оповіданє не прогнало йому сон із очий.
— Но, но, без комплєментів! — осміхнув ся він, обтер очи і веселїйшим голосом говорив далї.
— Менї з рештою небогато й лишило ся оповідати. Кінець історії не цїкавий, можна й наперед догадати ся його. Я зараз на другий день поїхав у село, оглянув свою батьківщину і заходив ся шукати купця на неї. Певна річ — по тихо. Селяни всї радили менї вертати в село, господарювати, але нїхто не знав, що кипіло в моїй душі. Залагодивши потрібні судові, формальности, я продав місцевому арендареви всю свою батьківщину за пять тисяч. Лице горіло менї з сорому, серце краяло ся, коли я підписував контракт, але у мене не було вибору; над усїм панував образ Киценьки. Думка про те, що се її воля, її наказ, що вона жде мене зі своїми палкими обіймами й огнистими поцїлунками, зі своєю ненаглядною красою й ґрацією, — ся думка переважала все. І коли по доконаній продажі я, мов злодїй, виїздив із села, я прощав ся з ним без слїз, без жалю; я чув тільки звиток з пятьма тисячоренськовими банкнотами на грудях, а серце було повне Киценьки. І коли обурені селяни на відїзднім обкидали мене лайками, проклятями та жменями болота, я кулив ся та хилив ся мов під громом, але не почував нїякого жалю, нїякого гнїву, нїякого сорому. Киценька заслонювала менї весь світ, замінювала всї почутя, заповнювала всї бажаня.
Був остатнїй вечір перед визначеним нею речинцем її відїзду. З якою душевною мукою біг я на Вірменську! Ану-ж одурила! Ану-ж відїхала без мене! Що тодї? Передо мною рознимала чорну пащеку якась страшна безодня. Опинивши ся на розї Вірменської, я зирнув у гору на її вікна. Ах, вони були освітленї! — значить, не виїхала! Як вихор полетїв я горі сходами, застукав до її дверий і не дожидаючи голосу, влетїв до покою. Вона сидїла на великім куфрі в подорожнім убраню, з очима оберненими до дверий. Її лице було блїде-блїде, очи горіли.
— Ось я! — скрикнув я, переводячи дух. — І ось тут — на!
І я поклав перед нею пять тисячоренських банкнотів. Вона всміхнула ся і махнула рукою.
— Сховай се ! Я ждала Тебе. Бачиш, я готова до дороги. Подзвони на сторожа, щоб покликав фіякра.
Я подзвонив і розпорядив ся, а потім обернув ся до неї.
— А як би я був не приїхав, запізнив ся о півгодини, то ти була б відїхала без мене?
— Розумієть ся, — сказала вона коротко.
Я взяв її руку. Вона була холодна, як крига.
— Що тобі таке ? Ти хора? — запитав я її.
Вона не відповідала.
— Киценько! Житє моє ! — скрикнув я. Скажи менї, ти ненавидиш мене ? Не рада, що я прийшов? Хотїла їхати сама, без мене? Коли так, то на тобі гроші і їдь. Я не маю нїякої претензії.
Я подав їй гроші. Вона легким рухом руки відсторонила їх, потім усміхнула ся — як менї здавало ся, кріз сльози — і своїм звичаєм, узявши мою голову в обидві долонї і пригорнувши її до себе, поцїлувала мене в чоло і мовила:
— Який ти дурненький! І не вгадав. Знаєш, я вже почала була сумнївати ся, чи ти приїдеш. Думала, що твоя батьківщина переможе в твоїй душі мій образ. Ну, а як би ти не був приїхав, я була-б, розумієть ся, відїхала, але з одним наміром.
— З яким?
— Се вже мій секрет.
— Скажи менї його.
— По що?..
— По що? Щоб я знав.
— Про мене. З наміром — на найблизшій станції або за станцією кинути ся під колеса зелїзницї.
Я з жахом обняв її, немов хтось силкував ся вирвати її у мене,
— Киценько, а то чому ? — скрикнув я.
— Ну, у мене не було иншого виходу. Так і памятай собі: сьогоднї ти своїм прибутєм уратував мене від неминучої...
Кінець сього реченя я заглушив своїми поцїлунками.
Десять мінут пізнїйше ми сїли на фіякра і поїхали до зелїзницї.
— Куди-ж ми ідемо ? — запитав я.
— А тобі що до того? — відповіла вона різко. — Їдемо, куди я хочу. Ти тепер мій і я роблю з тобою, що сама захочу, доки —
— Доки що ?
— Доки не кину! Ха-ха-ха! Страшно тобі?
— Нї, не страшно.
— Любиш мене про те ?
— Люблю.
— Ну, гляди-ж! У мене тверда школа.
Ми надоспіли як раз на курієрський поїзд до Відня. Вона взяла два білєти другої кляси, віткнула щось у руку кондукторови і, коли поїзд рушив, він запер за нами купе. Тодї Киценька кинула ся менї на шию і цїлуючи мене мовила:
— Ну, тепер починаєть ся наша шлюбна подорож!
У Віднї ми стали рано. Я був безтямний, ошоломлений, а вона — мов зовсїм нїчого. Покликала пакера, заговорила до нього чистїсїньким віденьським діялектом, щоб замовив нам фіякра, і ми заїхали до якогось готелю. Там нам дали дві гарні кімнати, і в них я прожив з Киценькою чотири днї — чотири найщасливійші днї мойого житя. Що я буду тобі описувати те, що пережив тодї! Такі річи не описують ся, а хто їх не пережив сам, той не відчує нїякого опису, а головна річ, кождий із тих щасливцїв, яким випадають на долю подібні днї, переживає їх по свойому. Киценька розсипала передо мною всї чари своєї краси, свого доброго, справдї золотого серця, свого незвичайного розуму. Кожда хвилина мойого побуту з нею відкривала менї в нїй щось нове, принадне, любе. Анї одна хмариночка, анї одно непорозумінє, анї одна брутальна чи цинїчна рисочка не закаламутила того світлого, чистого образа, який зложив ся в моїй душі в її подобизну. Все і всюди: вона була супроти мене така суцїльна, натуральна і, бачилось, непорочна душею, а при тім весь спосіб її поводженя виявляв стільки простоти й делїкатности, що я тільки тодї пізнав, до якої висоти може цівілїзація піднести людину, а спеціяльно жінку. І я всїм своїм єством поклонив ся тій цівілїзації і поклав собі метою служити їй усе своє житє ширити хоч ті слабі її промінчики, які здужав захопити. А дивлячи ся на Киценьку і любуючи ся нею, я в душі запитував себе, відки се і яким правом я, бідний Рутенець, приходжу до того, щоб роскошувати ся такою перлиною людського роду?
Було щось загадкове, таємниче в її поведїнцї, якісь наглі скоки, мов непереможні пориви якоїсь темної сили. Я кілька разів запитував її, благав, щоб відкрила менї свою душу, подїлилася зо мною всїм тим, що тисне й турбує її. Вона якось милосердно всміхала ся при тих словах, гладила мене попід бороду та говорила:
— Ну, ну, ти дурненький! Годї тобі.
А потім сяде до фортепяна, вдарить кілька акордів і затягне пісню. Співала і грала чудово — бодай я нї перед тим, нї потім не чув нїчого кращого. Особливо любила одну пісеньку — може й сама зложила її...
В день мене любить
Сонце в просторі,
Я ж покохала
Нічнїї зорі.
В день мене сонце
Цїлує в очи,
Серденько-ж прагне
Темної ночи.
Як би я мала
Над сонцем силу,
Я б його вклала
В темну могилу.
Я б заміняла
Сонце за свічку,
Всї днї-б віддала
За одну нічку.
А проспівавши кинеть ся до мене, цїлує і пестить і приговорює:
— Розумієш се ? Розумієш? Знаєш, яка я? Ну, то не допитуй ся далї.
Я не розумів, не хотїв розуміти нїчого по-над те, що давала менї хвилина. Одно тільки я прочував, що таких хвилин нїякому чоловікови в світї, а тим менше менї, не могло судити ся богато.
От тим то мене майже зовсїм не здивувало, коли збудивши ся пятого дня, я не застав, Киценьки на її ліжку, і коли покликана моїм дзвінком Zimmermädchen сказала менї, що „die gnädige Frau ist verreist“. Правда, у мене при тій відомости зробило ся на душі так, немов наді мною раптом погасло сонце, але зараз же потім прийшла рефлєксія і почала шептати менї: „А ти ж як думав? Воно лише для тебе світить ? І для тебе сходило ? Будь рад, що й стільки бачив його!“...
Якийсь час я снував по покоях, мов неприкаянний, не знаючи, що робити, за що взяти ся. Потім, глянувши на її нахткастлик, я побачив на ньому лист із написом на конвертї „Fidelio". Се мене вона назвала тим романтичним іменем. Я отворив той лист і прочитав. І раджу тобі також прочитати його. Нехай він сам говорить за себе. Тим більше, що я тепер і не потраплю висловити тобі й сотої части того вражіня. яке він тодї зробив на мене. Ось на тобі його. Бачиш, я справив собі на нього срібну пушку — одиноку люксусову річ, яка є у мене. Бо се-ж найбільша моя святість, одинока памятка жінки, що раз на все заповнила мою душу. Читай і міркуй сам, що маю судити про неї.
І він із окремої шуфлядки свого столика виняв невеличку, гарно зроблену пушку, відчинив її і виняв із неї маленький листок у незапечатаній ковертї. Заким подати його менї, він притулив його до уст.
— Ще чути запах тої перфуми, яку вживала вона тодї, — мовив Опанас, і по короткій мовчанцї додав: — Знаєш, я не забобонний, але поклав собі в душі таке віруванє: доки від сього листа чути її перфуму, доти я певний, що вона живе, і значить, доти можу надїяти ся, що вона ще верне до мене.
Я розгорнув листок, писаний дуже гарним жіночим почерком на моднім перед десятьми роками листовім папері, і прочитав ось що:
„Дорогий мій Fidelio! Пора нам розійти ся. Я їду, куди кличе мене доля. Не сердь ся, що виїзжаю без прощаня. Вір менї, так буде лїпше. І не винувать мене, що користую ся грішми, які ти подарував менї. Беру їх як доказ твоєї любови. Я дала тобі за них те, що могла дати на разї, і вважаю себе на далї твоєю довжницею. Надїю ся, що прийде ще час менї поквітувати тебе. Вірю в твою вірність і щирість, що ти не обвинуватиш і не будеш пошукувати мене. Се з рештою і не придалось би нї на що. А тепер слухай моєї ради. Вертай назад до свого рідного краю. Кінчи студії, здобувай собі житєве, становище. І доки у тебе в душі не вигасне спомин про мене, не забувай хоч до року написати менї пару слів на адрес: A. Z. № 12. Wien VIII, poste restante. Як живеш, чим займаєш ся, чи жонатий, — чуєш, доконче — і яка твоя адреса. Чи дістанеш коли яку відповідь від мене, чи нї, а ти не забудь написати. Се потрібно. А тепер бувай здоров! Ти спиш солодко. Цїлую тебе в чоло. Твоя Киценька.
Р. S. Наш готелевий рахунок я вирівняла Тобі на дорогу і на перші потреби лишаю в твоїй валїзцї сто ґульденів. Більше не можу. Ну, до побачення!“
— Ось тобі й уся моя драма, — мовив зітхаючи Опанас, коли я, дочитавши лист, зложив його і віддав йому, а він знов обережно поцїлував його, сховав до пушки, а пушку до столика.
— Ну, і що ж ти зробив потім? — запитав я. Зробив усе так, як велїла вона. Не шукав за нею, поїхав із Відня, а зрікши ся раз на все всякої думки про карієру, пішов зі Львова до Станїславова, скінчив там учительську семінарію, зробив іспит і отсе вже пять лїт учителюю тут у горах та сїю по троху зерно цівілїзації в темнім закутку.
— А до неї пишеш ?
— Раз на рік. Коротко, без, чутливости, подаю лише реляцію із мого житя, свою адресу і поздоровленє тай годї.
— А дістав коли відповідь?
— Нїколи. Анї слова.
— І не знаєш, де вона, що з нею?
— Нїчогісїнько не знаю. І байдуже менї. Люблю її, живу споминами про неї, — і досить менї. І ті спомини піддержують мене в тяжких злиднях. А з по-за туманів невідомого все мов її біла рука киває до мене і чуєть ся її останє слово: „До побаченя“!
Опанас замовк, задумав ся. Лямпа почала погасати. Ми полягали спати.
Другого дня по снїданю обидва ми вибрали ся в дорогу. Опанас провів мене до місточка, куди було треба. Він був замислений, але спокійний, оповідав про свої заходи коло просвіти селян та їх економічного піддвигненя, про свою ненастанну боротьбу з властями. Про Киценьку не було анї згадки.
VIII.
Минуло звиш пятнацять лїт від того часу. Я знов стратив із очий Опанаса, тим більше, що на два чи три мої листи до нього не одержав відповіди. Аж лїтом 1904 р. я побачив ся з ним на вічу галицьких і буковинських учителїв. Він значно постарів ся, посивів, запустив велику бороду, але все-таки держав ся просто, був статний і крепкий, говорив сміло. Давнього заляканого погляду, мелянхолїйного зітханя не було нї слїду. Се був очевидно чоловік, який знав, що і по що робить, а чуючи за собою совісну і позітівну працю, глядить кождому сміло в очи. Ми привитали ся сердечно, умовили ся, де маємо здибати ся по вічу, а зійшовши ся в вечері при склянцї пива, розбалакали ся.
— Ну, що там твої гори ? — запитав я Опанаса.
— Го, го, мої гори! — відповів. він. — Такі вони мої, як твої. Я вже давно з гір. Від того часу, як ми бачили ся, — осьмі мої переносини.
Ми побалакали про ті переносини та ще про де-що, та Опанас видно ждав від мене якогось питаня, на яке у нього готова була відповідь. А не можучи діждати ся того питаня від мене, він нарештї нахилив ся до мене і притишеним голосом запитав:
— Ну, а про неї не питаєш?
— Про кого б то?
— Ну, а про Киценьку.
— Що ж про неї питати ? Хиба стало ся щось нове ?
— А вже ж стало ся. Вона вернула до мене. Я вже був у К., недалеко Дрогобича. Одного вечера приїздить до мене фіякер і на ньому дама вся в чорному, закрита чорним серпанком.
— Здоров був, Fidelio! — скрикнула ще з воза. Голос її був мов переломаний, але я пізнав її від разу. — Ось бачиш, я до тебе!
Я поміг їй злїзти з воза. Властиво я знїс її майже зовсїм на руках. Була легенька, як дитина. Коли стала на землї, я почав цїлувати її руки.
— Ну, ну, дай спокій ! — мовила вона. — Я приїхала до тебе вмирати.
І при тім вона відкинула заслону зі свого лиця. Було блїде, з випеченими на щоках румянцями. Уста були блїді, очи горіли. Я взяв ся потїшати її, хоч у самого серце мов клїщами здавило.
— Нї вже, синку, не балакай нїчого! — мовила вона. — Я же знаю, по що приїхала. Доки була сила, я розсипала її по світу. Доки була краса, я чарувала нею. Доки було здоровлє, я шафувала ним. Я жила — що вже казати. А тепер приїзжаю до тебе вмирати. Приймеш ? Не бій ся, я довго не потягну.
У мене сльози бризнули з очий.
— Е, ти, бачу, ще не позбув ся сентіментальности. Ну, ну, дай спокій! Встигну ще набриднути тобі. Моя хороба така, як той Чех казав: „Ne boj se, Mariska, ja te budu pomalenku rizal“. Я для того й носила її з собою отсе вже три роки, щоб не надто докучити тобі. А гарно тут у тебе! Треба буде піти та роздивити ся по кладовищі та винайти собі місце спочинку до вподоби.
Вона говорила майже весело, хоча по кождім реченю уривала і важко дихала. В грудях чуло ся легесеньке харчанє. І кожде її слово, кождий отакий тон із її грудий різав мене по серцї.
Пожила у мене ще вісїм місяцїв. До самого кінця держала ся на ногах, була весела, хоча говорила вже майже лише шепотом. На мої намови узяти шлюб зі мною відповідала все одним рішучим „Нї“. Мусїла б показати менї свою метрику (спалила її давно), виявити своє дїйсне імя й прозвище, а сього не зробить нї за що. Я називав її Галею, і вона полюбила се імя. Хто вона була, відки й якого роду, се лишило ся тайною, яку вона й понесла з собою в могилу. На тихім сїльськім кладовищі в тїни прастарої липи я похоронив її відповідно до її волї в простій деревляній домовинї, в тій одежі, яку сама собі приготовила на смерть. Анї хреста, анї надгробного каменя на своїй могилї не велїла класти. „Житє дало менї все, що могло дати, нехай ще й смерть бере все, що може взяти“ — говорила вона.
— Дивне дїло, боже, отака жінка, додав Опанас по хвилї роздуми. — Глядиш на неї з боку — пропаща. І сама вона не вважає себе нїчим лїпшим. А піди-ж ти, яка сила в нїй ! Одним своїм позирком, одним, може навіть несвідомим рухом, одним недбало киненим словом може; зіпхнути чоловіка в безодню і підняти його та попхнути до працї, до посвяти.
— Не всякого чоловіка, Опанасе, — додав я. — А кілько то було таких, перед ким твоя Киценька весь свій вік розсипала чари своєї краси та перли своєї ґрації та блиски свого розуму, і все-таки не попхнула їх нїкуди. Все се було для них „аки усерязь злат в ноздрех свиній“; перли сипали ся перед них лиш на те, щоб вони могли топтати по них. На се треба мати також певну здібність, треба мати, що так скажу, в своїй душі свою „батьківщину“
_______________________
* Отсе оповіданє написане лїтнїми місяцями р. 1904 в часї вакаційного побуту в гірських селах Мшанцї старосамбірського і Дидьові турецького повіту при нагодї етноґрафічної екскурсії в Бойківщину, в якій я супроводив д. Хведора Вовка, було в осени того самого року друковане в „Кіевской Старинѣ" російсько-українським правописом, т. зв. романівкою, і з численними помилками в текстї. За для обмеженого числа читачів того журнала в російській Українї, а тим більше в Галичинї, моє оповіданє, друковане також у Лїтературно-Науковім Вістнику в початку 1905 р., тут і там відоме досї дуже мало, і се спонукує мене подати його ширшій публицї в новім, поправленім виданю.
* Живність.
* Пасїкою називають у горах місце, де весною вирубано, а в осени спалено лїс, щоб на весну на тому місцї за сїяти „збіжє“, себ то овес.
* Абрус.
* ґульдени.