Нині (4 вересня) в обід до Львова повернулися бійці третього батальйону 24-ї окремої механізованої бриґади, яка дислокується у Яворові. Хлопці воювали в зоні АТО понад два місяці і наразі не відомо, чи повертаються домів через ротацію, чи залишили бойові позиції самовільно. «В Яворів приїдемо і там все скажемо, бо ще не всі приїхали. Другий автобус іде з Луганська», — повідомили вояки, які на кілька хвилин вийшли з автобуса до журналістів та людей, які прийшли їх зустрічати на в'їзді в місто з боку «Галицького перехрестя».
Зістріч хлопців з 24-ї бриґади не була велелюдною — прийшло дослівно кілька людей, які довідалися про приїзд вояків в останні хвилини. Про прибуття військовиків ніде раніше не повідомлялося. Інша річ — вчорашня зустріч бійців 80-ї аеромобільної бриґади. ЇЇ широко заанонсували, і Львів встиг належно підготуватися.
Вояки з «вісімдесятки» перебували в зоні АТО понад п'ять місяців, залучалися до запеклих боїв, частина з них до останнього утримувала Луганський аеропорт. Нарешті вони повертаються до рідних домівок.
На території Академії сухопутних військ імені гетьмана Петра Сагайдачного (вона поруч із військовою частиною десантників) — синьо-жовті та чорно-червоні прапори густо майорять серед людей, які, затамувавши подих, чекають родичів, друзів, а головне — захисників України.
Курсанти академії та їх командування неохоче відповідають на запитання репортерів. Зібралися представники влади, духовенство, та й звичайні люди, які хочуть подякувати воїнам за мужність і боротьбу. Схвильовані, розчулені, збуджені — здебільшого говорять про те, що востаннє почули у новинах.
«Хвилювалася за цих хлопців, як за рідних, — каже Анна. Тримає в руках великий букет квітів кольорів національного прапору. — Емоції переповнюють. Таке враження, що зараз трапиться щось нереальне. Я сьогодні прийшла до всіх цих 146 бравих воїнів. Вони воюють з квітня, хоч я, на жаль, навіть не знаю деталей їхнього перебування на сході. Вони — герої. Хочу подякувати їм, підтримати».
Пані Наталія з донечкою чекають з війни брата й кума. Вони теж не знають, де воював солдат: «Зв'язку з ним протягом п'яти місяців майже не було. Ми навіть не знаємо, де точно вони всі перебували. По телефону таку інформацію передавати не можна».
Пані Людмила прийшла на зустріч у синьо-білому тільнику. Чекає сина. Каже, що хлопець просив її не відволікати телефонними дзвінками, адже це лише діяло на нерви, а не допомагало. «Я питала, що привезти їсти, чи не голодував він там. А він відповідав: "Мамо, зараз не час думати про їжу!"».
Матері доклали багато зусиль для того, щоб хлопцям дали відпустку: «Я приписую собі та іншим мамам заслугу в тому, що у наших синів тепер є відпустка. Ми дуже довго чинили тиск на органи влади, щоб вони все-таки прийняли рішення дати хлопцям відпочинок», — каже жінка.
Черговий військової частини жестом наказує присутнім звільнити місце для проїзду. Голоси стихають. У воротах з'являється супровідний скутер, хлопці розмахують запаленими «файєрами». Одразу за ними — три автобуси. Через вікна втомлено визирають українські вояки.
Оркестр грає гімн України. Кількасот львів'ян кидаються вітати хлопців, тиснуть їх в обіймах, обдаровують квітами. Вирватися воякам із цього оточення не просто.
Десантник Дмитро Іванов дякує за підтримку. «Ми б не вижили, якщо б не відчували таку сильну психологічну і моральну підтримку, якою забезпечував нас український народ протягом усього часу. Дякую вам, друзі», — каже солдат. Жінка в окулярах, що стояла поруч, втішено кидає ремарку: «У мене теж прізвище Іванова, як і в Дмитра. Пишаюся».
Дмитро Іванов разом з друзями-військовиками перебував у зоні АТО близько півроку. Хлопці брали на себе найскладніші ділянки, зокрема протягом останнього тижня утримували Луганський аеропорт. На жаль, у роті з 72 осіб додому не повернулись 12, іще 25 бійців були поранені…
Для Миколи родичі й друзі влаштували гучний прийом. Тільки-но ступивши на львівську землю, хлопець обійняв маленького племінника — і вже не відпускав. Говорив неохоче і коротко. «Не хочу згадувати, — рубає фрази десантник. — Проте далі боротися ми готові. Достатньо кількох днів перерви, а там можна повертатись до бою».
Солдати мають 35 діб відпочинку. Але чи повертатимуться хлопці в зону військових дій — наразі ні командир 80-ї бриґади майор Андрій Арабський, ні тим більше й самі вояки, не знають.
Компанія курсантів також радо зустрічає друзів-героїв: «Чуваки, ви так схудли! Як ми раді вас бачити! Ну що, на казарму?».
04.09.2014