Ще минулого року, перед Майданом, коли Європа з подивом спостерігала за вивертами української зовнішньої політики, західні дипломати казали, що Україна поводиться так, ніби всі навколо щось їй винні. Мовляв, Янукович розмовляє з лідерами Євросоюзу по-візантійськи, знаючи, що їм щось від нього треба, ось і торгується. Ще зі школи українцям втовкмачують думку по унікальне геополітичне розташування України – ми потрібні всім, все навколо залежить від нас, адже ми – сполучник між Сходом і Заходом. Це настільки наївна позиція, що не витримує жодної критики.
Так, Україна має в своєму арсеналі досить вигідне й значуще геополітичне розташування, але корисне воно лише в перспективі. Якби за роки Незалежності ми навчилися правильно використовувати свої географічні плюси, то сьогодні Україна не була б у такій плачевній ситуації. Вихід до Чорного моря? Хіба члени Євросоюзу Румунія й Болгарія його не мають? Сполучник між Сходом і Заходом? А члени Євросоюзу Литва, Польща, Хорватія – хіба не сполучники?
Сьогодні внаслідок імпотентної зовнішньої політики Україна важлива лише як експериментальний майданчик на подвір’ї Росії. Захід схильний нас підтримати, щоб зупинити вовчу жагу Путіна, допомогти провести реформи, які могли б стати вірусом для демократизації Росії в майбутньому. І все.
Тому досить дивно чути безкінечні кавалькади обурення діями й бездіяльністю Заходу. Навіть достатньо мудрі люди кривляться, чуючи про сухі дипломатичні вислови «занепокоєння», «глибоке занепокоєння» тощо. Ще під час Майдану, коли Євросоюз довго не хотів запроваджувати санкції проти кліки Януковича, українці примхливо обурювалися – чого це Захід не діє?
А чому Захід має діяти? Це ж ми самі обрали собі Президентом злодійкуватого імбецила-садиста. Це ж ми самі понад двадцять років гралися в багатовекторність, позаблоковість і шизофренічні стратегічні стосунки водночас і з Росією, і з Євросоюзом. Ми не провели жодної нормальної реформи, не домоглися верховенства права в своїй совковій державі, банально не відправили у важливі країни нормальних, сучасних і освічених дипломатів. Чому Захід має нам допомагати? Ми ж не члени Євросоюзу, НАТО, ми нічого конкретного не зробили для вступу в ці організації чи хоча б компатибільності з їхніми стандартами. Захід має нам допомагати, переслідувати Януковича, постачати нам зброю і втихомирювати Путіна лише через те, що в нас нібито стратегічно важливе геополітичне розташування? Це смішно. Заходу краще знати що і як йому вигідно, а країни Євросоюзу об’єдналися в понаднаціональну державу для того, щоб разом бути сильнішими й розвиватися швидше. І вже зовсім не для того, щоб допомагати Україні, яка сама не знала куди хоче – то в союз із Казахстаном, то із Бельгією.
Ще дивніше чути вислови про «фрау Ріббентроп». Чи Меркель винна щось Україні? Чому вона має за нас розпинатися? За те, що ми називаємо її «фрау Ріббентроп»? Німеччина в нинішньому конфлікті для України вже зробила більше, ніж сама Україна. Меркель було б вигідніше дружити з Росією, але вона має стійкі принципи і цінності, виплекані повоєнною денацифікацією, тому підтримує Україну не через інтереси копійчані вигоди. І зовсім не через те, що українці якісь унікальні, а Україна дуже важлива геополітично. Ми самі нічого не зробили для протидії російських впливів в Україні, для запобігання інфільтрації влади російськими агентами, ми за 23 роки навіть не спромоглися створити свої культурні інститути за кордоном, щоб представляти себе й переконувати, що ми – не росіяни. Тож чому саме Меркель отримує образливе прізвисько? Німеччина раніше за Україну оголосила санкції Росії, у Меркель, на відміну від Порошенка, немає свого бізнесу в РФ. А ми, замість того, щоб під посольством Німеччини щодня дякувати Берліну за дієву й послідовно проукраїнську політику, обзиваємо нашу головну союзницю «фрау Ріббентроп». Від такої «подяки» виникне в неї бажання й надалі підтримувати українців, які невідомо з яких причин вважають себе пупом Землі?
Ми не в праві вимагати чогось від Заходу, бо самі для себе нічого не зробили. Хто хотів реформ – йшов у Євросоюз, виконував acquis communautaire; хто хотів безпеки – вступав у НАТО. Ми не зробили нічого, а тепер вимагаємо від інших захистити нас. Це ж ми понад двадцять років плекали свою державу як сіру буферну зону Росії, дозволяли Донбасу окупувати й рекетирувати всю країну, розбазарювали свою армію. Тож і нарікати слід в першу чергу на себе. А Заходу дякувати, оскільки він, хоч нічим і не зобов’язаний Україні, все ж її консеквентно підтримує. А міг би й махнути рукою – принаймні самі українці зробили все можливе, щоб Європа в нас розчарувалася. Не вимагати, а просити, не критикувати, а дякувати, не битися в груди від чуття власної значущості, а показати, що ми вміємо вчитися й розвиватися – приблизно так має виглядати співпраця України з ЄС і США. Більшого ми просто не достойні – і картати за це треба не Захід.
03.09.2014