Катержина ТУЧКОВА. Житковські богині / Пер. із чеської Ганни Величко. К.: Комора, 2014. 390 с.
Політичний трилер про чаклунок... Родинна сага про самітниць... Любовний роман про страх і стид… Інтелектуальний детектив про село… Науково-популярне фентезі… Інтерактивний історичний роман… Щось забагато у цих майже-жанрових визначеннях протиріч за суттю? Так і є. А у суперечливих, оксюморонних поєднаннях – потенціал вибуху. Український читач чеського бестселера «Житковські богині» Катержини Тучкової може чекати на прочуханку – емоційну й інтелектуальну; його сподівання будуть виправдані.
Є у Білих Карпатах невеличке чесько-словацьке (кордон по ньому проходить) селище Грозенкове, а хутір Житкова – там просто поруч. Тут ще з XVII століття фіксують специфічні магічні практики – боговання. Добре знають тут і жінок, з магією пов’язаних – богинь: «Коли була маленька, то взагалі думала, що бути богинею – це лише одна з форм існування: жінки просто поділяються на тіток із пошти чи сільпо, на доярок чи свинарок із колгоспу й на тих, хто заробляє собі на життя як богині». Богиня – не бог жіночого роду, а людина жіночого роду, яка звертається до Бога за роз’ясненням і підтримкою, коли іншим треба допомога. Богиня лише переказує Богу послання. Боговання – це і лікування, і ворожба, і передбачення, і замовляння, і прокляття. Справа ця – суто жіноча. Талант богиня успадковує, але далі сама вирішує, яким буде її боговання і відтак яким буде її життя.
Дора Ідесова у рідному селі уже багато років не живе – майже тридцять. Вона після інтернату переїхала у Брно, де працює у етнографічному інституті і може бути поближче до брата, за яким наглядають у закладі для розумово відсталих. Але вдвох вони часто бувають у Житковій – тут поховані їхні батьки (батько зарубав мати, а відсидівши, і сам повісився), тут на Дору чекає її «нелегітимна» коханка (жінки виявляють по ходу сюжету чи не двоюрідними сестрами), тут є хата тітки Сурмени, житковської богині, яка ще наприкінці 70-х померла у психлікарні.
Дора пише наукове дослідження про богинь, книжку про свою матір і свою тітку, родовід яких – а отже і власний – довела до середньовічних відьом (доля яких відома, авжеж). Вона багато років збирає етнографічний матеріал, ретельно його опрацьовує в очікуванні часів, коли про богинь можна буде розказати всю правду. Аж допоки до її рук не потрапляють документи раніше не доступні – особова справа тітки Сурмени, відкрита до вивчення після люстрації 1989-93 року. Ні, стара відлюдниця не співпрацювала з органами держбеспеки – ані з нацистськими, ані з радянськими (а були такі побоювання у Дори, цілком виправдані). Документи, які вивчає Дора, свідчать про травлю – багаторічну систематичну травлю жінки, наділеної надприродними здібностями і суперечливою вдачею. І от тут останній з роду житковських богинь відкриваються родинні таємниці.
Буколістичних картинок центральноєвропейського села шукати тут не варто. Залитися паленкою і зарубати дружину, яка стверджує, що чує янголів, а натомість гуляє з усіма стрічними земними чоловіками – типова картинка з побуту «містичного краю». Далека від ідилії виявляється й родинна історія Сурменової і Магдалів. У богині народилися три дочки. Старшу вона понесла від власного батька (зґвалтування), тому при першій нагоді вислала ту з нової родини (щоб не нагадувала про сором). Вигнана донька прокляла сестер і зробилася чорною чаклункою. Наче страшна казка? От тільки добрі молодші сестри знайшли спосіб маніпулювати злою старшою. У тої під час нацистської окупації народилася онука (від німецького офіцера – це щоб мало не здалося). Сурмена, попередньо вбивши матір новонародженої, заховала дитину як гарант власної безпеки. Казка насправді страшна і геппі енду не передбачає.
Писати історію сім’ї у XX столітті – значить, писати про травму. Або як у випадку Тучкової – писати травму. Тобто не відтворювати болісні події знову і знову у ігрових та істеричних (само)повторах, а ретельно проробляти контекст – умови і наслідки події. Цілком адекватна психотерапевтична практика, маю зазначити. І цілком безрезультатна – наголосить розповідачка «Житковських богинь», яку ми, між тим, почуємо лише у фіналі роману. Наприкінці твору нікого з героїв у живих не залишається – Яцько лежить у комі після епілептичного нападу, Дору забила до смерті коханка, якій жінка запропонувала нарешті відкрито жити разом. Стара односельчанка Дори, до котрої приїхала збирати матеріали для свого роману про богинь оповідачка, повідомить нам про Дорину наглу і таємничу смерть. Пошкодує, що книжка тої так і не побачила світ, бо Дора знала правду і розповіла б її. Потужить... І знову почне розказувати, хто такі були житковські богині; уже вкотре – охочі слухати байки завжди знайдуться.
Роман Тучкової створений як мовби-документальний текст; тут наявні техніки популярного останні десять років mockumentary – монтаж, фактографія, біографія, пастиш, есеїстичне письмо, колаж, стилізація тощо. Спочатку «Житковські богині» нагадують «Possession» Антонії Байятт: уривки чиїсь спогадів, якісь листи, котрісь фотознімки, фрагменти наукових робіт, старі газетні шпальти – пошматовані часом папірці, що мають зрештою скластися в одну красиву історію. З одним маленьким «але». Основне свідчення «Житковських богинь» – текст, котрий несила уявити у неовікторіанському романтичному романі – кдб’іська особова справа. Каральна мова офіційних запитів і експертних висновків стає тут мовою відчуження і очуднення – це сталося колись, це було не з нами; це повчальна історія, яку ми – на відміну від її героїв – можемо почути всю та осмислити від початку до кінця. Установка Тучкової більш-менш прозора: коли помер останній свідок події, неминуче мусить змінитися спосіб про ту подію розказати. Для авторки «Житковських богинь» цим способом стає документ.
Довіра документу в романі надзвичайно висока, почасти саме за рахунок того, що документ з часом перебирає на себе потенціал очевидця. Ми не надибаємо у творі портрету Сурмени чи Дори: одна кульгає, інша має довге світле волосся і суху шкіру – от і все, що ми побачимо. Натомість маємо змогу помітити найдрібніші хиби на відтисках офіційних паперів у справі богині, сліди копірки на копіях і гербові печатки на оригіналах, навіть дізнатися, які на дотик прозорі файли для зберігання і якою є товщина основної теки. Всі ці дрібниці включають «режим видимості» головного свідка, а отже формують довіру до нього. Людина зникає – папірець залишається, щоб на часі серійно відтворити зниклу. Дора тут – така собі жива картотека, майже фукіанський архів. Вона всотує інформацію і повідомляє нам знання, в якому сакральне чітко відмежоване від профанного.
Дора гине, не дописавши свого дослідження – головного свідоцтва, яке мусить реабілітувати богинь (Сурмену передусім) та навіки пов’язати з їхніми долями також її призначення. Її книжка, зрештою, мала б зняти прокляття з родини Сурмени, адже пусте життя зуроченої жінки відтак набуло б сенсу. Дору вбивають, рукопис зникає (її ноутбук, певно, просто не знайшли у схованці у родинній скрині, але чому ніхто не звернув на розгорнуті архіві та картотеки дослідження?). Книжка не відбулася: немає людини – немає документу...
Роман Тучкової, попри тему, на містику не щедрий. Лише кілька сильних сцен боговання і заклинання бурі. Але є один видатний в цьому сенсі епізод, пов’язаний з надприродним талантом Дори. Остання з богинь може «оживлювати» людей, відтворювати їхні долі у снах і на письмі. Так от, до Дори вчащає відьма з XVII століття Катержина Зганєлка. Детально, крок за кроком спостерігає Дора і переказує нам етапи катування і страти давно загиблої богині. І навіть іще не усвідомлюючи, що Дора є нащадком Катержини, ми переживаємо надзвичайну екстремальну інтимність їхнього зв’язку. У любовних сценах роману такого просто немає. І не може бути. Досвід розділеного страждання у світі Тучкової важить більше за любов.
Прозора аналогія – спалені до кострищах відьми Минулого і замордовані по тюрмах і психлікарнях богині Теперішнього. Катування Зганєлки не смакується, воно ретельно протоколюється. Так само, як особові справи органів держбезпеки фіксують етапи полювання на Сурмену. Начебто парадоксальний висновок: те, що сталося з богинями, мусило відбутися як чинник сакрального насилля. Не співчуття вимагає історія богинь, а знання. Рівновага Всесвіту, в якому доводиться жити Дорі, зрештою, можлива лише тоді, коли кожен, хто відає, має за це сплатити. І Дора – не виключення. Уникнути страшної смерті, яка слідує за опануванням сакрального знання не можна нікому, хоч якби не рятувалася героїня роману «відразою керуватися всіма тими безглуздими правилами, на які зважали Сурмена та люди на житковських горах».
Розповідачка, авторка майбутнього роману про житковських богинь, закінчує книжку, що ми уже тримаємо її у руках: «Над верхів’ям гори зметнувся боривітер, і його тривожний крик рознісся далеко навсібіч. Мене охопила невимовна туга». Її туга – не жаль щодо страшних доль неймовірних жінок. Навіть не природна туга за померлими. Це усвідомлення свого покликання і передчуття того, чим доведеться за нього поквитатися. Обрати-бо спосіб боговання можна самій, а от чи бути богинею – не обирають.
29.08.2014