Шукачі східного гардкору, або Слова Петра про Павла…

 

Зємовіт Щерек. Прийде Мордор і нас з`їсть, або Таємна історія слов`ян. – К.: Темпора. 2014. – 306 с.

 

Видавництво «Темпора» знане, зокрема, своїми перекладами художніх репортажів, переважна більшість яких – це переклади з польської. Тому, беручи до рук темпорівську новинку – книжку поляка Зємовіта Щерека про Україну «Прийде Мордор і нас з’їсть, або Таємна історія слов’ян» (переклад Андрія Бондаря), налаштовуєшся на репортаж.

 

Звісно, художній репортаж на те й художній, що в ньому добре відчутний голос автора, його суб’єктивний погляд. Але Щерек відрізняється від уже знаних нам Маріуша Щиґела, Вітольда Шабловського, Яцека Гуґо-Бадера. Його можна порівняти радше з їхнім гуру Ришардом Капусцінським, якому часом закидали перехід межі між нон-фікшн і фікшн. Якщо «Прийде Мордор…» – художній репортаж, то художність тут переважає, і текст наближається до повісті або роману; якщо це журналістика, то з перших сторінок заповідається на ґонзо-журналістику з притаманним їй гіперсуб'єктивним, подекуди агресивним стилем оповіді, пронизаної ненормативною лексикою, сарказмом і перебільшеннями. Втім, од усього цього стиль Щерека не стає менш відточеним, а сама книжка – менш захопливою, дотепною, важливою.

 

Молодий поляк на ім’я Лукаш регулярно приїздить в Україну, шукаючи постсовєтську екзотику, «руськість». Герой відвідує Галичину, Буковину, Одещину, Хмельниччину, Крим, Запоріжжя, Дніпропетровськ, Закарпаття. З описів цих відвідин постає книжка нібито про Україну. Це жорсткі описи жорсткої реальності, і ті, хто думав, що трешняково й чорнушно можна писати тільки про Схід України, переконаються: про Львів і Галичину можна писати так само. Вся Україна для Лукаша – це «бордель на колесах, пекло в стилі Кустуріци, в якому все може трапитись і все трапляється». Герой вештається вулицями й вокзалами, регулярно прикладаючись до пляшки з бальзамом «Вігор», іншого алкоголю й до легких наркотиків. Як і очікував (або саме тому, що очікував), Лукаш постійно натрапляє на будинки, оброслі будами, деревоволокнистими плитами, шматками білбордів; на відсутність тротуарів, монструозні вибоїни на дорогах, на роздовбані таксі; на дівчат у самих ліфчиках, які стирчать із люка лімузина й махають руками в такт російській попсі; на хлопців у спортивних костюмах і босоніжках, які чухають яйця перед інтернет-кафе; на мешканців, які користуються містами й сецесійними будівлями, наче лісом, полем і лугом.

 

Чи хтось зважиться сказати, що всього цього в Україні немає? Усе це є. Інша справа, що в книжці є передусім це, тоді як у реальній Україні є і щось інше.

 

Чи має художня література дбати про те, щоб не обманути читача в описуваній реальності?

Це питання може видатися складним і неоднозначним, особливо зважаючи на те, що немає й чіткої відповіді на питання, чи відносити до фікшну художній репортаж (я би сказала, що відповідь залежить від того, до якої міри художньості доходить репортаж). У будь-якому випадку можна відповісти, що хто хоче отримати правду, хай читає дослідження чи принаймні нехудожні репортажі. Хто воліє читати художнє щось (хай і репортаж), має бути готовим до того, що й правда тут охудожнена, себто це правда про враження й емоції, і тут якнайкраще справджується принцип «слова Петра про Павла більше кажуть про Петра, ніж про Павла».

 

Головне, що про це – про суб'єктивізм вражень поляка від України – знають сам автор і його герой. Книжка є у стократ глибшою, ніж могло би здатися з перших сторінок, коли здається, що маєш справу з ґонзо-жуналістикою і з підтвердженням негативних стереотипів про наші терени. Не потрібно доходити навіть до середини, аби зрозуміти, що змальовано тут – зокрема через численні діалоги – не стільки Україну, скільки поляків у їхніх стереотипах щодо України. І дістається у Щерека не тільки і не стільки Україні, а тим, хто шукає в ній Мордор, толкієнівську Чорну країну, себто тим же таки полякам. Герой (а тим більше автор) свідомий того, хто такі поляки і по що вони сюди приїздять. Шукачі східного гардкору, постсовєстської екзотики, руськості – їм пощастило мати під боком край, де можна потішити свої національні комплекси. У якийсь момент одна з персонажів говорить героєві: «Ви приїжджаєте сюди, бо в інших країнах із вас сміються. І мають вас за те, за що ви маєте нас: за відстале задуп'я, з якого можна познущатись. І щодо якого можна відчути вищість... Бо всі мають вас за злиденну східну голоту... Усі вважають вас трохи іншою версією Росії. Третім світом. Тільки щодо нас ви можете виявити свій протекціонізм. Відігратися за те, що всюди вами підтирають дупи». Неодноразово герой зізнається, що вони «їздили туди просто дивитися на злидні..., бо таким чином самі хотіли почуватися менш злиденними», що Україна нагадує їм Польщу як жодна інша країна в світі, але тут усе інтенсивніше, ніж на їхній батьківщині. Читач постійно змушений шукати золоту середину між тим, що навіяно полякові його національними комплексами, і тим, що навіяла йому українська реальність. Бо є чимало описів, під якими читач готовий підписатися. А є те, на що мусиш собі говорити: ну, це поляки – в їхніх головах також безліч мух. Втім, зрідка реальність у книжці розгортається всупереч тому, що уявляють собі про Україну поляки: міліціонери НЕ погоджуються викурити з героями косяк, дідок із Поділля навіть не старається випити цілу склянку горілки (а польські славісти так хотіли позмагатися з «руським», хто кого переп’є!), і взагалі, оповідач визнає, що найбільш «по-руськи» в українських плацкартних вагонах поводяться все ж таки поляки, а не українці.

 

Мандруючи, Лукаш постійно натрапляє на поляків і іронізує з них. З їхнім інтересом до України як до клітки з мавпами в зоопарку вони неприємні героєві, бо вони – віддзеркалення його самого. З описів поляків, румунів, навіть німців укотре розумієш, що європейці – ті ж homo sapiens, а одна з характеристик цього виду, як метафорично кажуть деякі біологи, — це потяг до пісяння в підземних переходах, і отже, немає кращих чи гірших країн і мешканців. Є країни, які ще не спромоглися виборсатися з бідності й недоцивілізованості, а є ті, яким це вже вдалося, і їхні громадяни полюбляють їздити до таких, як Україна, по екзотику. Який відсоток іноземців, що регулярно приїздять в Україну, зовсім не хочуть бачити її частиною європейського світу, адже воліють мати таку собі Ельбонію – край для розрядки, де можна почуватися цивілізованою заможною особою порівняно з тутешніми недолюдьми?

 

Через діалоги з іншим важливим персонажем книжки – українцем із польським корінням (чи поляком з українським корінням) Тарасом – автор точно передає суть суперечок про приналежність українців до європейського світу / до світу російського, через описи показує залежність від Заходу і його копіювання. Більше того – герой вряди-годи шукає доказів сепаратистських прагнень західних українців і зрештою доходить висновку, що західноукраїнський сепаратизм – не що інше, як ресторанна забава. Що західноукраїнські сепаратисти «надто любили свої життя, свої львівські бари…, галереї й букіністичні крамнички зі старим мотлохом – найчастіше польським і австрійським, – любили пірнати в історію… Але вони не зробили б жодної революції, не були здатні на жодну радикальну дію, про яку п*зділи щовечора, коли набухувалися».

 

(Ну так, досвід останніх півроку показав, що в бій ідуть не ті галичани, які бавились інтелектуальними розмовами про галицьку еуропейськість; що галичани йдуть у бій задля єдності України, а не для від’єднання еуропейської Галичини).

 

Оповідач іронізує з усіх і критикує всіх, зокрема й себе самого. Всі без винятку герої книжки неоднозначні. В інтерв’ю для журналу «Український тиждень» Щерек розповів, що поляки сприйняли книжку позитивно – це вкотре показало, що вони здатні дивитися на себе збоку. Польськість передбачає, зокрема, баланс: «На польського рагуля, який кричить «Це, курва, наш Львів» знайдеться польський інтелігент, який скаже: «Заспокойся, дебіле». І той інтелігент – це така сама частина польськості, як і рагуль», – каже Щерек. Цікаво, як сприймуть цю книжку, яка все ж таки не тільки про поляків, а й про Україну, – українці, зокрема галичани, адже Галичини, особливо Львова, тут багато.

 

***

 

Після революції в Україну, ніби відкриваючи клондайк, стали їздити чимало іноземних журналістів і письменників. Чи будуть вони у своїх статтях і книжках підтверджувати негативні стереотипи про українців, адже негативні стереотипи так добре продаються? Чи напишуть вони щось на кшталт того, що кажуть часом польські шукачі східного гардкору (і з цього Щерек теж іронізує): «Там, у постсовку, все таке страшне та страхітливе, але ці бідні й чудові люди з України, герої Сходу роблять що можуть заради гідного життя», при цьому на фотопоказах демонструючи світлини з дітьми, які бабраються в багнюці зі свинями? Чи писатимуть іноземні журналісти й письменники про все це, чи риторика буде іншою? Чи знайдеться в цих книжках і статтях місце для самоіронії й самокритики?

 

Чекаймо. Можливо, невдовзі ми про це дізнаємось.

 

28.08.2014